На початку 1986 року капітан Анатолій Ушатов повернувся з Афганістану, де вдруге поспіль виконував «інтернаціональний обов’язок». Та не встиг оговтатися від пережитого, як сталася Чорнобильська катастрофа. На початку травня 1986-го його викликали до штабу полку.
— Ти — досвідчений вертолітник, звик ризикувати, і є рішення відправити тебе для участі в ліквідації її наслідків, — сказали там. — А відпочити, Толю, ще встигнеш...
— Відбуваючи до Чорнобиля, ми, вертолітники, звісно, не вірили офіційним твердженням про те, що «ніякої загрози там для здоров’я людей немає», — згадує ті дні Анатолій Іванович. — Знали і про те, що найвищий рівень радіації саме над зруйнованим реактором, над яким належало працювати.
Але разом із тим знали й інше: від нас залежали долі сотень тисяч, якщо не мільйонів людей: зруйнований реактор викидав у повітря чимало смертоносних радіонуклідів, які розповсюджувалися над сотнями населених пунктів.
Їхні жителі навіть не підозрювали про ризик, якому вони піддавалися: щоразу, піднімаючи машини у повітря і заходячи на енергоблок, ми бачили, як у навколишніх селах спокійно працюють селяни, граються діти.
Це додавало нам сил — і фізичних, і моральних. Щоб якомога скоріше вгамувати монстра, що вийшов з-під контролю людини, урядова комісія з ліквідації наслідків аварії, очолювана заступником голови союзного уряду Борисом Щербиною, ухвалила рішення про його локалізацію. Шляхом засипання енергоблока. А зробити це можна було виключно з повітря.
Уже протягом перших тижнів у розвал реактора військові вертолітники скинули тисячі тонн свинцю, який охолоджував ядерне паливо, а також піску і глини — для гасіння графіту, що продовжував горіти. Загальна кількість скинутих компонентів, за приблизними підрахунками, становила близько 20 тисяч тонн.
Як писав згодом відомий академік Валерій Легасов, який у ті тривожні дні теж перебував на Чорнобильській станції, «саме вкрай небезпечна робота вертолітників дозволила приступити до наземних робіт армійським підрозділам, уберігши тисячі людських життів, оскільки рівень радіації був суттєво знижений».
По закінченні «бомбардувань» реактора екіпажу Ушатова випало виконувати не менш важливе завдання — поливати полімером реактор, консервуючи його таким чином. А також територію станції, дороги, якими без перестану курсувала автотехніка, вивозячи забруднений ґрунт до могильників і здіймаючи радіаційну пилюку.
Якщо з розпилюванням полімеру над дорогами особливих проблем не виникало, то з реактором усе було не так-то й просто. Справа у тому, що над ним височіли дві 200-метрові труби, закріплені залізними тросами. Тому існувала висока ймовірність зачепитися за них, бо вони погано проглядались із кабіни гвинтокрила.
Але, як каже Анатолій Іванович, Бог милував. Від себе ж додам, що і вишкіл екіпажу відігравав у цій ситуації не останню роль.
— Рівень радіації над реактором був надзвичайно високим, — говорить сьогодні полковник Ушатов. — Пам’ятаю, тільки-но піднялися над ним, як дозиметри почали відразу ж зашкалювати. Зважаючи на цю обставину і кількість здійснених вильотів, наш екіпаж швидко набрав рівень опромінення — 25 рентген, максимально допустимих на той час для льотчиків.
І незабаром ми виконували інші завдання, не пов’язані з безпосереднім перебуванням над зруйнованим енергоблоком. А в середині вересня 1986 року відбули до свого полку.
На початку 90-х Анатолій Ушатов звільнився в запас. Сьогодні він разом зі своєю родиною проживає у Сумах. Із початком російської агресії проти України спільно зі своїми однополчанами долучився до волонтерського руху.
Зокрема, збирав кошти на придбання для наших вояків кевларових шоломів, бронежилетів, медикаментів — усього того, чого так бракувало тоді нашому війську.
Незважаючи на те що забезпечення українського війська сьогодні зовсім інше, ніж було влітку 2014-го, Анатолій Іванович продовжує благодійно-волонтерську діяльність.
Асоціація ветеранів та інвалідів війни в Афганістані та АТО, «зважаючи на активну позицію полковника Ушатова у відстоюванні національних інтересів України», як сказано в їхньому клопотанні, представила його до нагородження грамотою Верховної Ради України.
На запитання, чи не шкодує, що був активним учасником так званої афганської війни, вгамовував 4-й енергоблок ЧАЕС, де втратив здоров’я, Анатолій Іванович відповідає:
— Ні, не шкодую. Особливо про своє перебування в Чорнобилі: ми ж рятували людей. То як про це можна шкодувати?
Разом із дружиною Людмилою виховали двійко дітей — Наталю і Олексія, мають онуків: Катрусю і Дмитрика. Подружжя Ушатових мріє, щоб вони виросли справжніми людьми. А ще — щоб на українській землі настав такий довгожданий мир.

Вибух, що змінив життя людей

Він стався в ніч із 25 на 26 квітня 1986 року на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС, призвівши до його руйнування і викиду в повітря величезної кількості радіонуклідів.

Потужні повітряні потоки, що утворилися саме у цей час, призвели до радіаційного забруднення значних територій України, Білорусі, Литви, Латвії, Польщі, а також Швеції та Норвегії.
Радіація, що вирвалася зі зруйнованого енергоблока, досягла, за висновками учених, навіть території Китаю, США та Японії.
Звісно, що найбільше дісталось Україні: радіонукліди відразу після аварії пішли в землю, стали накопичуватись у рослинах. Наприклад, після бета-розпаду плутонію-241 утворився новий елемент — америцій-241, що добре розчиняється у воді.
Уже в перші дні після Чорнобильської катастрофи в зелені, яйцях курей були виявлені такі радіонукліди, як йод-131, рутеній-103, цирконій-ніобій-95. Значна територія, особливо навколо станції, зазнала ураження особливо небезпечним цезієм-137.
Відразу після катастрофи за рішенням урядової комісії з питань ліквідації її наслідків були виділені 3 зони. Зокрема, зона відчуження, площа якої сьогодні сягає близько тисячі квадратних кілометрів, на яких розташовані 16 населених пунктів і населення яких було відразу евакуйоване.
Зона відселення охопила понад 3 тисячі «квадратів» із 23 селами, в яких проживали більше 33 тисяч осіб.
До зони жорсткого контролю увійшли майже 90 сіл та селищ із населенням 46 тисяч осіб. Першими евакуйованими були жителі Прип’яті — міста, де проживали працівники станції.
Їхню евакуацію було проведено у неймовірно короткий термін — близько трьох годин, для чого були задіяні 1200 автобусів із київських автопарків, а також сотні вантажівок. Усього до кінця 1986 року зі 188 населених пунктів, що зазнали найбільшого радіаційного ураження, тодішня влада відселила близько 120 тисяч громадян.
На дні 4-го реактора залишалося чимало ядерного палива, і ніхто не міг спрогнозувати, як воно поводитиметься у майбутньому. Вилучити ж його не було жодної можливості.
Тоді за розпорядженням голови урядової комісії Бориса Щербини розпочалися роботи із заморожування ґрунту під реактором шляхом підведення туди низькотемпературного рідкого азоту і створення так званої підреакторної подушки.
Водночас розпочалось і спорудження саркофага — укриття над зруйнованим енергоблоком, яке б мінімізувало потрапляння в атмосферу радіації.
Світ не знав таких темпів будівництва: за свідченням одного з будівельників, щодоби готувалось і використовувалося до 5 тисяч квадратних метрів бетону. Стіни саркофага в окремих місцях сягали товщини до 18–20 метрів.
Першими, хто прибув на Чорнобильську АЕС, були солдати й офіцери Радянської армії. Вже зранку 26 квітня вони проводили радіаційну розвідку Прип’яті та інших населених пунктів, прилеглих до станції, дезактивували територію станції.
Саме завдяки людям у погонах урядова комісія з ліквідації наслідків катастрофи вже 26 квітня володіла інформацією про масштаби радіоактивного забруднення і почала приймати відповідні рішення, спрямовані на його мінімізацію.

ДОЗИМЕТРИ ЗАШКАЛЮВАЛИ, АЛЕ МИ ПРАЦЮВАЛИ...

У ніч із 25 на 26 квітня 1986 року на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися два теплових вибухи, які повністю зруйнували реактор, спровокувавши викиди в атмосферу величезних доз радіації.
У ті тривожні дні в поєдинок із невидимим ворогом вступили тисячі людей. Ризикуючи власним здоров’ям, життям, вони намагалися мінімізувати наслідки катастрофи. Пропонуємо спогади деяких із них.

Григорій ХМЕЛЬ, водій пожежного автомобіля
— Ми прибули до зруйнованого реактора близько 01:45 і побачили шматки розкиданого графіту. Вони були різного розміру, гарячі. Ми, пожежники, мало що знали тоді про радіацію, хоча наша робота і була пов’язана з пожежною охороною Чорнобильської станції.
Незабаром наші хлопці, зокрема Микола Ващук, Володя Правик, приступили до гасіння пожежі, що вирувала на енергоблоці. Більше я їх не бачив...
Людмила ХАРИТОНОВА, колишній інженер Чорнобильської АЕС
— У суботу, 26 квітня, вже готувалися до свята Першотравня. Весна. Квітнуть сади. Я зранку попрала і розвісила на балконі білизну. Діти пішли до школи, малюки грали на вулиці в пісочниці, каталися на велосипедах.
А вже після обіду військові почали мити місто якимись хімічними розчинами. Діти повернулися зі школи. Там їх попередили, щоб не виходили на вулицю, а вдома робили вологе прибирання. Лише тоді до свідомості дійшло, що сталося серйозне лихо.
Павло ФИРСЮК, колишній міліціонер
— У 1986 році я проходив службу в органах МВС. Про вибух на Чорнобильській АЕС дізнався, як і більшість жителів України, з офіційного повідомлення, що прозвучало по радіо. А вже у травні мене включили до зведеного загону головного управління МВС у Рівненській області, і я з десятками своїх колег відбув до зони.
Розмістилися ми у селі Дитятки, де сьогодні розташований контрольно-пропускний пункт до зони відчуження. Завдань вистачало.
Наприклад, охороняли 30-кілометрову зону, яка після виселення жителів десятків сіл стала безлюдною, від проникнення мародерів, охочих до чужого майна. А таких, скажу вам, вистачало!..