Служити випало у 93-й окремій механізованій бригаді ЗС України. Обороняв Донецький аеропорт, воював під Опитним, Водяним, Пісками, Красногорівкою — населеними пунктами, про які сьогодні знає кожен українець, які стали символами мужності та нескореності наших вояків.
Улітку 2015-го разом із командиром батальйону лейтенант Сосовський, який на той час виконував обов’язки командира роти, проводили розвідку місцевості. Підірвалися на міні. Після втрати свідомості Сергій прийшов до тями і побачив комбата, що стікав кров’ю. Незважаючи на власне поранення, зумів зупинити кровотечу, цим самим врятувавши йому життя.
— Думав залишитися в армії, — говорить Сергій. — Мені пропонували посаду заступника командира батальйону. Був навіть випадок, коли комбат від’їжджав, то залишив мене старшим.
Батальйон — це близько 600 людей. Таке у мирний час важко уявити, але я вирішив узяти паузу. Між нами існує джентльменська угода: у випадку чого ми готові продовжувати боротьбу.
Рід Сергія Сосовського має польське коріння. Зокрема, його прабабуся Броніслава Ляховська, 1917 року народження, родом із села Угер Хелмського повіту Люблінського воєводства. Сергій нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.
Невмержицькі — стародавній шляхетський рід, корені якого беруть початок із часів Київської Русі. Належав до числа так званої овруцької околичної шляхти, що проживала в родових поселеннях і несла військову та земську повинність на користь литовських князів і польських королів. Цей рід згадується в старовинних записах та королівських привілеях ХVI–XVIII століть.
Відтоді минули століття. На сьогодні продовжувачами роду є рідні брати Василь та Олександр, які у складі українського війська боронили нашу землю з перших днів неоголошеної війни.
Наприклад, Олександр перше бойове хрещення отримав навесні 2014-го під селом Містки. Побував і під Дебальцевим, де точились особливо запеклі бої.
Василь служив у складі 30-ї окремої механізованої бригади гранатометником. Про те, як він воював, свідчить такий факт: разом із кількома своїми побратимами в одному з боїв неподалік Луганська не лише захопили позиції псковських десантників, а й 2... їхні БМД! І Василь, і Олександр мають бойові нагороди.
— Сьогодні — ми мирні люди, — кажуть брати. — Але за першої необхідності готові піти на війну і захистити Україну, свій поліський край.
Прадід Валерія Доліновського, Йосип Леньга, у 1937-му був засланий до Сибіру. Зважаючи на його польське походження, чоловіку НКВС приписав «ворожу діяльність на користь іноземної розвідки».
Прабабуся, Вероня Леньга, теж відбувала покарання як «ворог народу». Мати, Тетяна, народилась у Луганській області, де вона відбувала покарання. Сьогодні проживає на теренах Польщі.
Сам же Валерій працював інженером-теплоенергетиком. Навесні 2014 року пішов до військкомату і попросив призвати його до Збройних Сил.
Спочатку захищав адміністративний кордон із Кримом, а потім Донецький аеропорт, де дістав поранення. Одужавши, підписав 6-місячний контракт із МО щодо проходження військової служби.
Продовжив її у розвідувальному підрозділі, не раз здійснював вилазки у ворожий тил. Та через важке поранення на початку поточного року змушений був демобілізуватись.
У Ігоря Брановицького теж польське коріння. Свого часу відслужив строкову службу, брав участь у миротворчих місіях за межами України. А з початком антитерористичної операції пішов до війська, де обійняв посаду кулеметника 90-го окремого десантно-штурмового батальйону.
Обороняючи Донецький аеропорт, урятував життя кільком побратимам, витягнувши їх, тяжко поранених, з ДАПу. За спогадами однополчан, вирізнявся надзвичайною мужністю і кмітливістю, котрі, як відомо, мають велике значення на війні.
— Ігор був людиною з великої літери, — згадує бойового побратима старшина Анатолій Свирид, теж кіборг. — Своїми життями йому зобов’язані чимало хлопців, у тому числі я...
Знаючи, що в одному з терміналів перебувають його однополчани, Ігор повернувся назад. Там і потрапив у полон до бойовиків. Після жорстоких катувань був застрелений сумновідомим Мотороллою — покидьком, який вирізнявся тваринною жорстокістю у ставленні до полонених.
Посмертно Ігорю Брановицькому Президент України присвоїв звання Героя України. Ось що написала, розмістивши його фото у Фейсбуці, блогер Наталя Дмитрієва:
«Я хочу, щоб ви запам’ятали ім’я та обличчя цього чоловіка. Це — Герой України. Кіборг. Людина. Ігор Брановицький. 90-й окремий аеродесантний батальйон. Він захищав Донецький аеропорт.
Він захищав нас із вами. Він рятував своїх друзів. Він відстоював свої переконання. Він був патріотом. Незламним, надпринциповим і завзятим, з гіпертрофованим відчуттям справедливості.
Він не сприймав неправду, навіть якщо мова йшла про збереження власного життя. Він загинув 21 січня 2015 року. Після багатогодинного знущання в полоні бандитів він був застрелений покидьком Мотороллою.
Він за життя був гідною та чесною Людиною. Він воював як справжній Патріот. Він загинув як Герой. Низький уклін мамі Ніні Костянтинівні за такого Сина».
Конрад Камільський народився і виріс у Польщі. Будучи професійним військовим, який брав участь в миротворчих місіях у Сомалі та Афганістані, з появою на Донбасі «зелених чоловічків» зрозумів: незабаром буде гаряче. І не помилився.
Коли трапилась Іловайська трагедія, полетів до України, де зустрівся з офіцером — представником батальйону «Донбас», який відверто поінформував його про ту небезпеку, що чекає його.
Моя мати — українка, — вислухавши українського офіцера, відповів Конрад. — Отже, Україна теж не чужа мені. А коли так, то повинен захистити її.
Певний час він воював у складі батальйону «Донбас», а згодом перейшов до 8-го батальйону «Аратта» зі складу добровольчої української армії, визволяв десятки українських міст і сіл. Сьогодні Конрад Камільський у складі одного з підрозділів ЗС України продовжує обороняти східні рубежі нашої країни.
Даміан Дуда — його земляк. Ще не так давно виклададав медичну підготовку у Католицькому університеті імені Яна Павла ІІ. З початком війни почав їздити на Донбас. Як волонтер навчав українських солдатів азам надання первинної медичної допомоги.
А ще — власним коштом купував для наших військових медиків реанімобілі, так потрібні в районі бойових дій. За його сприяння відома польська журналістка Б’янка Залевська побувала в кількох механізованих бригадах ЗС України, в багатьох населених пунктах Донеччини та Луганщини.
Героями її публікацій стали прості українські солдати й офіцери, жителі сіл, які потерпають від російських найманців. Завдяки їхнім розповідям чимало поляків, а також громадян інших західних країн дізналися правду про те, що відбувається на Сході України, адже Б’янка друкується і в багатьох закордонних виданнях...
Над­зви­чай­ний і Пов­но­важ­ний По­сол Ук­раї­ни в Рес­пуб­лі­ці Поль­ща Ан­дрій Де­щи­ця:
— Від імені Посольства, себе особисто хочу висловити щиру вдячність за створення і презентацію виставки «Разом пліч-о-пліч». Польща щороку 15 серпня відзначає день Варшавської битви — перемоги над більшовицькою навалою у 1920 році.
Вона, ця перемога, стала одним з яскравих прикладів союзу Війська Польського та Армії Української Народної Республіки. Гасло того часу «За нашу і вашу свободу» досі не втратило актуальності. Адже сьогодні українці і поляки пліч-о-пліч демонструють вірне братерство в боротьбі з російським агресором.
Саме тому вважаю, що надзвичайно важливо, аби унікальні матеріали виставки побачили якомога більше і українців, і поляків. Нехай реалізований вами проект ще більше укорінить у серцях і думках наших народів незаперечну істину: коли разом — ми непереможні.
Го­ло­ва Гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції Спіл­ка по­ля­ків Ук­раї­ни BEZ GRANIC Хеле­на Се­дик:
— В Україні проживають чимало громадян, пращури яких були етнічними поляками. В історії українсько-польських відносин були різні періоди, в тому числі трагічні, про які сьогодні багато говорять як у Польщі, так і в Україні. При цьому забуваючи, що багато чого нас і об’єднує.
Зокрема, спільна боротьба на початку минулого століття з російсько-більшовицькою ордою, яка, на жаль, не увінчалась успіхом. А скільки вояків Української Народної Республіки знайшли прихисток на польській землі після поразки від Червоної армії?
Сьогодні ж, з початком російської агресії проти України, багато наших співвітчизників, у жилах яких тече польська кров, були мобілізовані до Збройних Сил і воюють із ворогом. Скільки їх — точно невідомо. Але знаю, що багато.
Зважаючи на цю обставину, наша Громадська організація вирішила влаштувати експозицію експонатів, документів, фотознімків, які розповідають про це.
Ак­тив­ни­ми ор­га­ні­за­то­ра­ми ви­став­ки «Ра­зом пліч-о-пліч» ви­сту­пи­ли Гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція Спіл­ка по­ля­ків Ук­раї­ни BEZ GRANIC і осо­бис­то її ке­рів­ник Хе­ле­на Се­дик, а та­кож ди­рек­тор Му­зею Окса­на Но­ві­ко­ва-Ви­гран.
Ор­га­ні­за­то­ри ви­сло­влю­ють щи­ру вдяч­ність ро­ди­нам ук­ра­їн­ських во­яків, про які на­ша роз­по­відь, за їх­нє спри­ян­ня у під­го­тов­ці ви­став­ки.

Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ