І от несподівана звістка: І. Бєлокуров живий! Усі ці роки він проживає в Афганістані, прийняв іслам, одружився і вже має п’ятьох дітей. І зовуть тепер його Амруддін...
Дізнавшись про новину, група українських пошуковців, яку очолив «афганець» Олег Чуйко, вилетіла до Афганістану на зустріч з І. Бєлокуровим — Амруддіном.
Про себе та про подробиці пошуку й зустрічі з волинянином він, нині полковник запасу, який першого разу до ДРА потрапив 1987 року старшим лейтенантом і воював там два роки у складі так званого обмеженого контингенту радянських військ, розповів полтавському кореспонденту «ДУ».
— Олеже Анатолійовичу, кажуть, що з Полтавщиною Вас пов’язують міцні корені...
— Так, про Полтаву в мене залишилися найкращі спогади мого дитинства. Народився я на далекому Уралі, де служив батько, а от моя мама родом із Полтави. І так сталося, що дитинство моє і мого старшого брата Андрія, який нині проживає у Кременчуці, минуло у цьому чудовому місті.
Ми з братом, коли подорослішали, вступили до військового училища у Свердловську, стали офіцерами. Далі доля мене кидала у різні місця — Афганістан, Уральський і Приволзький військові округи, Німеччину, Київ...
— І як склалася Ваша подальша доля як військового?
— В українській армії я служив... двічі. Першого разу звільнився 2000 року з посади в Центральному апараті МО України, коли почалося масове скорочення Збройних Сил. Повернувся на службу вдруге 2014 року, коли почалася війна на Сході. Вважав, що мій бойовий досвід знадобиться у підготовці оновленої української армії.
До речі, ніхто мене не призивав, до військкомату прийшов сам, добровольцем, хоча маю третю групу інвалідності після поранення в Афганістані. У серпні 2014 року я вже воював у Дебальцевому, де наступав на бойові позиції неприятеля. Звільнився у січні 2018 року з правом носіння військової форми.
— Ваше третє повернення до Афганістану сталося зовсім недавно...
— Удруге після того, як я воював в Афганістані, я повернувся до тієї країни 2009 року і провів там разом з іншими членами української пошукової групи рік. Ми шукали там безвісти зниклих наших побратимів. Утретє я знову побував у Афганістані, коли цього року вилітав на зустріч з І. Бєлокуровим у складі пошукової групи «Пернач»...
— А як пошуковці з Всеукраїнської асоціації ветеранів Афганістану та АТО, до лав якої входите і Ви, дізналися про Бєлокурова — Амруддіна?
— Уперше про волинянина, який зник безвісти три десятка років тому, ми почули навесні цього року. Джерелом інформації стали росіяни, з якими ми контактували в рамках співпраці з обміну полоненими.
Вони самі зателефонували мені, знаючи, що я тривалий час очолював відділ пошукової роботи управління цивільновійськового співробітництва Збройних Сил України, займаючись розшуком зниклих безвісти українців під час бойових дій на Донбасі.
Розповіли про Амруддіна, якого зустріли в одній із провінцій геологи і сказали, що той може бути прапорщиком І. Бєлокуровим.
Я одразу зв’язався з головою Асоціації афганців нардепом Сергієм Куніциним, і було вирішено, що необхідно перевірити інформацію і зустрітись із самим І. Бєлокуровим, щоб переконатись у правдивості інформації...
— Хто входив до пошукової групи, яка відправилася на зустріч з І. Бєлокуровим?
— До спеціально сформованої пошукової місії увійшли четверо чоловіків — я, мій старший брат Андрій — теж «афганець», Олександр Денисов — голова Шевченківської районної спілки афганців із Києва і перекладач з Одеси.
Правда, відбути до Афганістану одразу не вийшло. Вирішили спочатку заручитися допомогою афганських знайомих і попросити їх розшукати Амруддіна. І вже після самим відбути до ДРА на зустріч із волинянином...
— Ви одразу зустрілись із земляком?
— Ні, пошук Амруддіна розтягнувся на півтора місяця. Афганці, яких ми найняли, буквально прошерстили місцевість провінції, де той міг проживати на площі 300 на 600 кілометрів. Але знайти І. Бєлокурова так і не змогли.
Згадавши, що першим розповів про дивного афганця один із геологів, ми збільшили відео, яке той зняв під час зустрічі нібито з Бєлокуровим. Зображення всіх, хто виявився на відео, передали афганській поліції.
Там упізнали двох чоловіків — місцевих бандитів. Їх викликали до відділку поліції на допит, і ті пригадали цю зустріч і розповіли, де проживає Амруддін.
Так було встановлено координати афганця, який, можливо, виявиться зниклим безвісти радянським воїном із Волині. Після цього ми одразу вилетіли до нього...
— А хто фінансував поїздку українських пошуковців до Афганістану?
— Фінансувала нашу подорож група народних депутатів, які «скинулися» грошима, адже це було дуже дороге відрядження. Лише самі авіаквитки обійшлися нам у 130 тисяч гривень. Із Києва летіли до Стамбула, звідти до афганського міста МазаріШаріф, де міжнародний аеропорт.
Звідти до пункту зустрічі, який тримали в секреті, їхали джипами ще кілька сотень кілометрів. Усе це було пов’язано із заходами безпеки, адже в Афганістані з нашими європейськими обличчями нічого робити. Там спочатку стріляють, а потім розбираються...
Амруддіна привезли до нас місцеві. Після першого побачення теж кілька разів змінювали місце наступних зустрічей. Зустрічалися з ним, як правило, у гостевих будинках, які в афганців є в кожному кишлаку...
— Тож які Ваші враження від зустрічі з Амруддіном?
— Амруддіна вже заздалегідь підготовили до зустрічі з нами. Він зрадів, коли нас уперше побачив. Проте з’ясувалося, що він не знає ані російської, ані української мов. Неписьменний. Не пам’ятає й обставин, через які залишився проживати в Афганістані. Геть нічого не пам’ятає і про рідних...
Спеціалісти, з яким я потім консультувався, припускають, що в останньому бою І. Бєлокурова вибухом міни, яким підірвало бронетранспортер, на якому він їхав, не тільки важко поранило, але й контузило. А в полоні його на додачу ще й жорстоко били.
Знущання над радянськими полоненими у моджахедів тоді було звичайною справою. Можливо, саме тоді він і втратив пам’ять. Амруддін знає українською лише чотири слова: «Волинь», «колодязь», «мама», «Україна»...
Пам’ятає себе лише з 1992го або 1993 року. Тоді він прийняв іслам, переїхав чи перейшов на тисячу кілометрів на північ.
Одружився на місцевій дехканці, у нього вже п’ятеро дітей, сам заробляє дрібним ремонтом автомобільної техніки тощо. Родина живе сутужно, як і багато інших афганських сімей...
— Достовірність інформації про І. Бєлокурова нині піддають сумніву. Мовляв, Амруддін — зовсім інша людина і на нашого зниклого земляка не схожа.
До того ж І. Бєлокуров, як стверджують його друзі, вищий за Амруддіна на 10 сантиметрів. Багато хто не вірить у те, що людина може за три десятка років геть забути рідну мову...
— Справді, навколо цієї історії дуже багато, як нині кажуть, білих плям... Але саме для того. щоб переконатися в достовірності інформації, ми і їздили до Афганістану. Навіть якщо є бодай незначний шанс установити особу цієї людини, ми повинні це зробити.
Заради пам’яті тисяч наших побратимів, які загинули у тій країні, заради матері І. Бєлокурова, яка чекала його повернення довгих три десятка років. Чекає і зараз...
— Ви самі вірите в те, що Амруддін є насправді І. Бєлокуровим?
— Мене часто тепер запитують про те, чи вірю я сам, що Амруддін справді є І. Бєлокуровим? Що я можу відповісти... Я не шаман. Я довіряю тільки фактам. Давайте дочекаємося результатів експертизи ДНК. До речі, Амруддін одразу погодився здати волосся з бороди для тесту на ДНК, який через певний час проведуть в Україні.
Як би я був на 100% упевнений, що це — він, я привіз б його одразу на Батьківщину. Але я не впевнений... Тому слід дочекатися результатів досліджень.
Я залишив Амруддіну 300 доларів США, щоб він міг оформити закордонний паспорт, якщо він захоче повернутися в Україну. Тоді ми одразу його заберемо...
Розмовляв
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава
Фото редакції надано О. Чуйком
