Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Серпень 12, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Субота, 04 Серпень 2018 09:12

В Афганістані відшукали українця з Волині

Rate this item
(1 Vote)

Новина про те, що в далекому від України Афганістані геологи зустріли уродженця Волині, який пропав безвісти 30 років тому під час радянськоафганської війни, днями облетіла Інтернет.
Як виявилось, ідеться про уродженця села Велика Глуша, що на Волині, колишнього радянського військовослужбовця, прапорщика Ігоря Бєлокурова. Офіційно вважалося, що він пропав безвісти під час бою поблизу Кандагара у 1988 році.
Відтоді про прапорщика не надходило жодної звістки. Його матір, Антоніна Василівна Бєлокурова, який нині вже 78 років, всі ці роки відмовлялася вірити в загибель сина і чекала його повернення до батьківської хати. А односельці на знак пошани до свого мужнього земляка, який чесно виконав свій військовий обов’язок, навіть установили І. Бєлокурову пам’ятник на місцевому сільському цвинтарі.

І от несподівана звістка: І. Бєлокуров живий! Усі ці роки він проживає в Афганістані, прийняв іслам, одружився і вже має п’ятьох дітей. І зовуть тепер його Амруддін...

Дізнавшись про новину, група українських пошуковців, яку очолив «афганець» Олег Чуйко, вилетіла до Афганістану на зустріч з І. Бєлокуровим — Амруддіном.
Про себе та про подробиці пошуку й зустрічі з волинянином він, нині полковник запасу, який першого разу до ДРА потрапив 1987 року старшим лейтенантом і воював там два роки у складі так званого обмеженого контингенту радянських військ, розповів полтавському кореспонденту «ДУ».
— Олеже Анатолійовичу, кажуть, що з Полтавщиною Вас пов’язують міцні корені...
— Так, про Полтаву в мене залишилися найкращі спогади мого дитинства. Народився я на далекому Уралі, де служив батько, а от моя мама родом із Полтави. І так сталося, що дитинство моє і мого старшого брата Андрія, який нині проживає у Кременчуці, минуло у цьому чудовому місті.
Ми з братом, коли подорослішали, вступили до військового училища у Свердловську, стали офіцерами. Далі доля мене кидала у різні місця — Афганістан, Уральський і Приволзький військові округи, Німеччину, Київ...
— І як склалася Ваша подальша доля як військового?
— В українській армії я служив... двічі. Першого разу звільнився 2000 року з посади в Центральному апараті МО України, коли почалося масове скорочення Збройних Сил. Повернувся на службу вдруге 2014 року, коли почалася війна на Сході. Вважав, що мій бойовий досвід знадобиться у підготовці оновленої української армії.
До речі, ніхто мене не призивав, до військкомату прийшов сам, добровольцем, хоча маю третю групу інвалідності після поранення в Афганістані. У серпні 2014 року я вже воював у Дебальцевому, де наступав на бойові позиції неприятеля. Звільнився у січні 2018 року з правом носіння військової форми.
— Ваше третє повернення до Афганістану сталося зовсім недавно...
— Удруге після того, як я воював в Афганістані, я повернувся до тієї країни 2009 року і провів там разом з іншими членами української пошукової групи рік. Ми шукали там безвісти зниклих наших побратимів. Утретє я знову побував у Афганістані, коли цього року вилітав на зустріч з І. Бєлокуровим у складі пошукової групи «Пернач»...
— А як пошуковці з Всеукраїнської асоціації ветеранів Афганістану та АТО, до лав якої входите і Ви, дізналися про Бєлокурова — Амруддіна?
— Уперше про волинянина, який зник безвісти три десятка років тому, ми почули навесні цього року. Джерелом інформації стали росіяни, з якими ми контактували в рамках співпраці з обміну полоненими.
Вони самі зателефонували мені, знаючи, що я тривалий час очолював відділ пошукової роботи управління цивільновійськового співробітництва Збройних Сил України, займаючись розшуком зниклих безвісти українців під час бойових дій на Донбасі.
Розповіли про Амруддіна, якого зустріли в одній із провінцій геологи і сказали, що той може бути прапорщиком І. Бєлокуровим.
Я одразу зв’язався з головою Асоціації афганців нардепом Сергієм Куніциним, і було вирішено, що необхідно перевірити інформацію і зустрітись із самим І. Бєлокуровим, щоб переконатись у правдивості інформації...
— Хто входив до пошукової групи, яка відправилася на зустріч з І. Бєлокуровим?
— До спеціально сформованої пошукової місії увійшли четверо чоловіків — я, мій старший брат Андрій — теж «афганець», Олександр Денисов — голова Шевченківської районної спілки афганців із Києва і перекладач з Одеси.
Правда, відбути до Афганістану одразу не вийшло. Вирішили спочатку заручитися допомогою афганських знайомих і попросити їх розшукати Амруддіна. І вже після самим відбути до ДРА на зустріч із волинянином...
— Ви одразу зустрілись із земляком?
— Ні, пошук Амруддіна розтягнувся на півтора місяця. Афганці, яких ми найняли, буквально прошерстили місцевість провінції, де той міг проживати на площі 300 на 600 кілометрів. Але знайти І. Бєлокурова так і не змогли.
Згадавши, що першим розповів про дивного афганця один із геологів, ми збільшили відео, яке той зняв під час зустрічі нібито з Бєлокуровим. Зображення всіх, хто виявився на відео, передали афганській поліції.
Там упізнали двох чоловіків — місцевих бандитів. Їх викликали до відділку поліції на допит, і ті пригадали цю зустріч і розповіли, де проживає Амруддін.
Так було встановлено координати афганця, який, можливо, виявиться зниклим безвісти радянським воїном із Волині. Після цього ми одразу вилетіли до нього...
— А хто фінансував поїздку українських пошуковців до Афганістану?
— Фінансувала нашу подорож група народних депутатів, які «скинулися» грошима, адже це було дуже дороге відрядження. Лише самі авіаквитки обійшлися нам у 130 тисяч гривень. Із Києва летіли до Стамбула, звідти до афганського міста МазаріШаріф, де міжнародний аеропорт.
Звідти до пункту зустрічі, який тримали в секреті, їхали джипами ще кілька сотень кілометрів. Усе це було пов’язано із заходами безпеки, адже в Афганістані з нашими європейськими обличчями нічого робити. Там спочатку стріляють, а потім розбираються...
88B2165F-5BFB-4168-AE8E-5CBE4D829CE8 w650 r1 sАмруддіна привезли до нас місцеві. Після першого побачення теж кілька разів змінювали місце наступних зустрічей. Зустрічалися з ним, як правило, у гостевих будинках, які в афганців є в кожному кишлаку...
— Тож які Ваші враження від зустрічі з Амруддіном?
— Амруддіна вже заздалегідь підготовили до зустрічі з нами. Він зрадів, коли нас уперше побачив. Проте з’ясувалося, що він не знає ані російської, ані української мов. Неписьменний. Не пам’ятає й обставин, через які залишився проживати в Афганістані. Геть нічого не пам’ятає і про рідних...
Спеціалісти, з яким я потім консультувався, припускають, що в останньому бою І. Бєлокурова вибухом міни, яким підірвало бронетранспортер, на якому він їхав, не тільки важко поранило, але й контузило. А в полоні його на додачу ще й жорстоко били.
Знущання над радянськими полоненими у моджахедів тоді було звичайною справою. Можливо, саме тоді він і втратив пам’ять. Амруддін знає українською лише чотири слова: «Волинь», «колодязь», «мама», «Україна»...
Пам’ятає себе лише з 1992го або 1993 року. Тоді він прийняв іслам, переїхав чи перейшов на тисячу кілометрів на північ.
Одружився на місцевій дехканці, у нього вже п’ятеро дітей, сам заробляє дрібним ремонтом автомобільної техніки тощо. Родина живе сутужно, як і багато інших афганських сімей...
— Достовірність інформації про І. Бєлокурова нині піддають сумніву. Мовляв, Амруддін — зовсім інша людина і на нашого зниклого земляка не схожа.
До того ж І. Бєлокуров, як стверджують його друзі, вищий за Амруддіна на 10 сантиметрів. Багато хто не вірить у те, що людина може за три десятка років геть забути рідну мову...
— Справді, навколо цієї історії дуже багато, як нині кажуть, білих плям... Але саме для того. щоб переконатися в достовірності інформації, ми і їздили до Афганістану. Навіть якщо є бодай незначний шанс установити особу цієї людини, ми повинні це зробити.
Заради пам’яті тисяч наших побратимів, які загинули у тій країні, заради матері І. Бєлокурова, яка чекала його повернення довгих три десятка років. Чекає і зараз...
— Ви самі вірите в те, що Амруддін є насправді І. Бєлокуровим?
— Мене часто тепер запитують про те, чи вірю я сам, що Амруддін справді є І. Бєлокуровим? Що я можу відповісти... Я не шаман. Я довіряю тільки фактам. Давайте дочекаємося результатів експертизи ДНК. До речі, Амруддін одразу погодився здати волосся з бороди для тесту на ДНК, який через певний час проведуть в Україні.
Як би я був на 100% упевнений, що це — він, я привіз б його одразу на Батьківщину. Але я не впевнений... Тому слід дочекатися результатів досліджень.
Я залишив Амруддіну 300 доларів США, щоб він міг оформити закордонний паспорт, якщо він захоче повернутися в Україну. Тоді ми одразу його заберемо...

Розмовляв
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава
Фото редакції надано О. Чуйком

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».