Відчувши реальну загрозу втратити Україну, російські більшовики швидко переорієнтувалися. 4 грудня 1917 р. Раднарком РРФСР видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Заявляючи, що «Рада Народних Комісарів визнає Українську Республіку, її право взагалі відділитися від Росії», новоявлені господарі життя в Росії все ж висунули різні звинувачення УНР.
Вони, зокрема, стосувалися дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими російський уряд не погоджувався. Ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від української Ради вимагали також допомагати революційним більшовицьким військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.
Ультимативно ставилося завдання не пропускати на Дон козаків, які поверталися з фронту тощо. На додачу до ультиматуму один із лідерів більшовицької партії, майбутній голова радянського уряду України Г. П’ятаков заявив іще відвертіше: «Й думки не може бути про якусь там Україну, бо все це — вигадки буржуазних націоналістів».
У відповідь на російський ультиматум Генеральний секретаріат надіслав Раднаркому РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право на самовизначення і водночас грубо порушувати це право, нав’язуючи власні форми політичного устрою.
Врешті-решт, у грудні 1917-го вожді радянської Росії висунули Центральній Раді Української Народної Республіки ультиматум, вимагаючи підкоритися Москві. Не дочекавшись відповіді, оголосили їй війну, відправивши для упокорення українців під командуванням Антонова-Овсєєнка і Муравйова кілька загонів більшовицьких головорізів.
Їхня чисельність становила 6–7 тисяч осіб. Вони й принесли на своїх багнетах радянську владу на Харківщину, Катеринославщину і Полтавщину. Але для повної перемоги потрібно було підняти червоний прапор і на Печерських пагорбах. І тоді рушили на Київ...

«Горіли бажанням допомогти українській владі встояти...»
У розпорядженні Центральної Ради було усього 12–15 тисяч вірних їй військових. При цьому значна частина з них була деморалізована і не готова до активних бойових дій проти росіян. А окрім банди Муравйова, що рвалася до Києва, існувала ще й загроза більшовицького повстання на столичному заводі «Арсенал», де, підбурювані більшовицькими агітаторами, робітники виступали за повалення УНР і встановлення російсько-більшовицької влади.
Зважаючи на ці реалії, студенти Київського університету святого Володимира (нині Національний університет ім. Т. Шевченка. — Прим. Авт.) 18 січня створили Студентський курінь Січових стрільців, до якого записалися студенти й інших вишів, гімназисти і навіть старшокласники.
За спогадами одного зі студентів, всі вони «горіли бажанням допомогти українській владі відстояти Україну від червоної зарази, що сунула, мов сарана, на столицю». Про високий моральний дух молоді свідчать спогади старшини Армії УНР Миколи Чоботаріва:
«Я ціл­ком ви­пад­ко­во мав роз­мо­ву з ти­ми мо­ло­ди­ка­ми... що вхо­ди­ли до скла­ду сту­дент­ської сот­ні. Я ла­гід­но та де­лі­кат­но на­во­див цих за­над­то мо­ло­дих юна­ків на дум­ку, що бу­ти на фрон­ті, би­ти­ся з во­ро­гом — це не за­ба­ва, а ду­же тяж­ка і не­без­печ­на спра­ва. Од­вер­то я не міг їм ска­за­ти, що во­ни ще ді­ти...
Але ж тре­ба ли­ше бу­ло гля­ну­ти на їх­ні об­лич­чя і по­ба­чи­ти ек­заль­то­ва­ний ви­раз очей, щоб зро­зу­мі­ти, що вся­кі ре­зон­ні до­во­ди без­си­лі змі­ни­ти їх­нє рі­шен­ня йти на фронт і би­ти­ся з во­ро­га­ми Ук­ра­їн­ської дер­жа­ви. Ко­ли б то ми ма­ли та­ку мо­лодь по всій Ук­раї­ні!»
Перед відбуттям на фронт хлопці пройшли військовий вишкіл. Але тривав він усього тиждень. Усі розуміли, на яку небезпеку наражаються, вирушаючи з Києва. Однак свого хвилювання не показували. Натомість їхні рідні не приховували сліз. Ось як згадував їхній від’їзд один із добровольців:
«Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потяга пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-го класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно.
Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від’їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ».
...Бій розпочався 29 січня о дев’ятій ранку і тривав аж до сьомої вечора. Головний удар більшовики наносили на правому фланзі, намагаючись обійти українців і оточити їх. Коли почало сутеніти, сотник Аверкій Гончаренко наказав відходити до залізничного ешелона.
Не оповідатимемо хід того жорстокого бою, оскільки про його перебіг написано і сказано досить багато. Зауважимо лише, що українські втрати під Крутами, за підрахунками сучасників, становили близько 300 осіб, з яких майже 150 були поранені.
Тих студентів, які потрапили у полон, більшовики катували, над ними всіляко глумилися. Так, командир червоноармійців Єгор Попов, дізнавшись про втрати, понесені його підрозділом, наказав розстріляти полонених студентів. Перед цим над ними жорстоко познущалися. Коли бій скінчився, Муравйов доповідав Антонову-Овсєєнку:
«Після дводенного бою перша революційна армія... біля станції Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петлюра під час бою пустив потяги із солдатами з фронту назустріч революційним військам і відкрив по нещасних артилерійський вогонь.
Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які не тільки звірствували по відношенню до солдатів, які поверталися з фронту, а й били сестер милосердя, що потрапили в їхні руки. Ідучи на Київ, селяни захоплено зустрічають революційні війська».
Отже, за «логікою» цього виродка, кілька сотень старшокласнків і студентів «перетворилися» на «контрреволюційні війська Ради», які під Крутами взагалі не з’являлися. Ну а щодо Симона Петлюри, то він у той час перебував за десятки кілометрів від Крут. Та чого не зробиш і не напишеш заради випячування «особистих заслуг» перед товаришами-ленінцями...

Пе­ред смер­тю спів­али «Ще не вмер­ла Ук­раї­на...»
Доля хлопців, які не встигли відступити, склалася трагічно. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледь удалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
31 січня стало для них фатальним: від’їхавши від Крут кілька кілометрів, їх вивели з вагона і за 300 кроків від потяга розстріляли розривними кулями. Але й перед лицем смерті юнаки не благали у більшовиків пощади: перед самою стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.
Загиблих і розстріляних захисників Крут росіяни заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла для залякування місцевого населення. Проте священик села Печі разом із жителями села звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте нове полотно і, вистеливши ним дорогу до братської могили, все ж поховали 17 полеглих юнаків на кладовищі села. В березні 1918 року, після звільнення Києва тіла майже 30 героїв були перезахоронені на Аскольдовій горі в Києві.
— Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні, — сказав Михайло Грушевський, проводжаючи їх в останню путь.
Генерал О. Удовиченко, згадуючи бій під Крутами, писав:
«П’ять го­дин без пе­ре­стан­ку Сту­дент­ський ку­рінь стри­му­вав чер­во­ні ла­ви, сам бу­ду­чи під гра­дом куль та гра­нат... Мос­ков­ські баг­не­ти без­жа­ліс­но ко­ло­ли гру­ди юна­ків, роз­би­ва­ли їх­ні го­ло­ви при­кла­да­ми руш­ниць, до­би­ва­ли по­ра­не­них».
У кожного з юнаків — учасників бою під Крутами — доля склалися по-різному. Але практично всі хлопці, яким пощастило уціліти, продовжили службу в армії Української Народної Республіки. Наприклад, старшина Яків Рябоконь брав активну участь у Другому зимовому поході під командуванням Юрія Тютюнника. Після того як його учасники зазнали поразки, продовжив боротись із радянською владою у партизанському загоні, а згодом змушений був залишити Україну. Помер у Польщі 1930 року.
Поручик Іван Грушецький, повернувшись з поля бою, обіймав командирську посаду у школі, де готували старшин для Армії УНР. Потім «перекваліфікувався» у священики. Службу Божу правив в одному з храмів на Волині. Восени 1939-го, після «визвольного походу Червоної армії в Західну Україну», був заарештований. У тюремній камері Іван провів майже рік і влітку 1940-го помер.
Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк протягом 1920–1921 років перебували в особистій охороні головного отамана Симона Петлюри. Після того як УНР зазнала остаточної поразки, Микола опинився на Заході. А згодом у США. Там і скінчився його життєвий шлях. А Сергій Захвалинський, уродженець Чернігівщини, після окупації України більшовицьким режимом зумів здобути фах інженера, а згодом опинився у Війську Польському.

За­мість епі­ло­гу
За радянських часів юнаків, які перепинили під Крутами шлях більшовицькій орді на Київ, в підручниках історії не згадували. А якщо їхні прізвища і з’являлися, то їх називали не інакше як буржуазними націоналістами і зрадниками трудового народу. При цьому правда про січневі події, які передували бою під Крутами, особливо сам бій, усіляко фальсифікувалася.
День, коли під Крутами відбувся бій з російсько-більшовицькою ордою, є гордістю українців. Так, ми тоді не перемогли. Але засвідчили прагнення українців жити у своїй вільній Українській державі, готовність захищати її навіть ціною власних життів.

Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ,
фото автора