— Хоча я народився і виріс у Канаді, але є українцем за духом, — говорить пан Річард. — Адже мої предки по батьківській лінії прибули до цієї країни ще на початку минулого століття, а тато Ярослав є їхнім нащадком, народившись уже на канадській землі. Він завжди пам’ятав свою історичну Батьківщину, хоча в силу відомих причин жодного разу не побував на рідній землі.
Про жахіття, яке пережив поневолений більшовицькою Росією український народ, у тому числі і Голодомор 1932–1933 років, мені розповідали родичі: правда про них передавалася з покоління в покоління Бачинських. А також ті українці, яких він зачепив своїм чорним крилом і які згодом опинилися за межами України. Багато дізнався і тоді, коли вперше приїхав до України — у 1999 році.
Звісно, що читав багато літератури, яка відображає цю трагедію. Зокрема, праці історика, нині покійного Ореста Субтельного, книгу американського дослідника Голодомору Роберта Конквеста «Жнива скорботи», а також Джеймса Мейса — одного з координаторів діяльності комісії американського Конгресу з вивчення цієї трагедії.
А вже під час Помаранчевої революції 2004–2005 років, коли українці чи не вперше у новітній історії так масово виступили проти спроб сфальсифікувати їх волевиявлення на президентських виборах, безпосередньо беручи участь разом із браттями-українцями, остаточно вирішив, що теж повинен сказати своє художнє слово про це. І почав писати сценарій фільму.
— Хо­ті­лось би по­чу­ти про лю­дей, які теж пра­цю­ва­ли над кар­ти­ною.
— Без жодного перебільшення скажу, що поява цього фільму стала можливою завдяки людям, які горіли нестерпним бажанням розповісти правду про страждання українців. Зокрема, режисером виступив Джордж Менделюк, а продюсером Ян-Ігор Ігнатович — громадяни Канади.
Вони ніколи не жили в Україні і тим паче не пережили того, що випало на долю громадян Української РСР. Проте і їм тема штучно створеного голоду, інших страшних злочинів компартійного режиму проти власного народу не була байдужа.
Наприклад, батьки Менделюка опинилися за океаном під час Другої світової війни, втікаючи від переслідувань більшовиків. Подібна доля і у продюсера стрічки — Яна-Ігоря Ігнатовича, оскільки і його предки з цієї ж причини змушені були залишити історичну Батьківщину.
Поділившись своїми творчими планами, я знайшов у Джорджові, Янові однодумців, котрі відразу підтримали мене у моїх прагненнях створити художній фільм, який би максимально доніс людям правду про ті страшні роки в нашій історії.
— Фільм, про який ідеть­ся, вий­шов на ек­ра­ни ук­ра­їн­ських кі­но­те­ат­рів на по­чат­ку 2017-го, але че­рез різ­ні при­чи­ни не всі змог­ли йо­го по­ди­ви­ти­ся. Тож на­га­дай­те, будь лас­ка, сю­жет філь­му.
— З великим задоволенням. У центрі картини — постать Юрія, молодого і напрочуд талановитого сільського художника-початківця, який щиро закоханий в односельчанку Наталку — вродливу і розумну дівчину. Він намагається виживати навіть і за тих жахливих умов, які створила для нього та мільйонів українців радянська влада. Але, врешті-решт, коли його родина, селяни стають жертвами Голодомору, репресій НКВС, він повстає, аби врятувати рідних, помститися і покинути рідну землю: лише так можна донести правду світу про страхіття, що спіткали мільйони українців.
— Роз­ка­жіть, будь лас­ка, про пе­ре­біг зйо­мок. На­при­клад, де зні­мав­ся фільм, хто на­да­вав фі­нан­со­ву до­по­мо­гу, хто з ак­то­рів зні­мав­ся?..
— »Гіркі жнива» знімались у кількох країнах, зокрема у Великобританії. Якщо говорити про Україну, то зйомки здебільшого велися просто неба — у Національному музеї народної архітектури «Пирогово», що неподалік Києва. Головних героїв Юрія і Наталку зіграли Макс Айронс і Саманта Баркс, були задіяні також і Баррі Пеппер, відомий за фільмом «Врятувати рядового Райана», Тамер Гассан, який засвітився у «Грі престолів», Теренс Стемп, відомий за фільмом «Операція «Валькірія».
У фільмі побачите і українських акторів, зокрема Остапа Ступку і Олександра Печерицю, який, до речі, знявся у відомій українській кінострічці «Століття Якова». Правда, ролі у них не першого плану...
Перші кадри відзняли влітку 2013-го, а останні — восени 2013-го: у центрі Києва вже вирували протести проти тодішньої влади. Деякі наші актори, між іншим, теж ходили на Майдан, щоб підтримати спротив українців проти свавілля тієї влади. Я також стояв там поряд із моїми друзями, побратимами, разом зі стягом моєї Канади на плечах, демонструючи підтримку українського світу Канади.
Щодо фінансування картини. Всі витрати, пов’язані зі зйомками фільму, взяв на себе Ян Ігнатович. Ми, звичайно, зверталися по допомогу до деяких інституцій, які на той час уособлювали українську владу. Але безрезультатно.
Утім, хіба могло бути інакше, коли сам Віктор Янукович, будучи президентом України, на міжнародному рівні заперечував факт голоду в Україні? І коли б не Революція Гідності, то я, відверто кажучи, не знаю, яка б доля спіткала наш фільм. Принаймні не впевнений, що він, як і деякі радянські картини, з ідеологічних міркувань десятиліття не пролежав би на полицях.
— Ви, на­пев­но, зна­єте, па­не Рі­чар­де, що «Гір­кі жни­ва» ви­кли­ка­ли до­сить не­од­но­знач­ну ре­ак­цію се­ред укра­їн­ців, на­сам­пе­ред се­ред кі­но­кри­ти­ків, іс­то­ри­ків. Ва­ше став­лен­ня до цьо­го?
— У будь-якого художнього твору є як прихильники, так і ті, хто не дуже схвально відгукується про нього. Як на мене, то в подібних випадках це цілком зрозуміло: навіть романи визнаних у всьому світі класиків не всім людям до вподоби. Тим більше що ані я як автор сценарію, ні Джон Менделюк як головний режисер, ні наші колеги-актори, приступаючи до зйомок цього художнього фільму, не вважали, що це обов’язково має бути шедевр, який претендуватиме на «Оскар» (усміхається). У нас була інша мета: донести до людей, у першу чергу громадян західних країн, правду про страшні роки Голодомору.
— Ви її до­сяг­ли?
— Вважаю, що так. «Жнива» демонструвались у США, Канаді, Великобританії, Австралії, Німеччині, Іспанії, багатьох інших країнах. По закінченні кіносеансу на очах у багатьох глядачів були сльози. Отже, фільм не залишив людей байдужими до тих страхіть, що пережили українці.
Можливо, це нескромно, але сподіваюся, що наш фільм сприятиме визнанню деякими країнами світу Голодомору 1932–1933 років геноцидом. Адже до цього часу не існувало англомовного художнього фільму про Голодомор, і прості люди в англомовному світі майже нічого не знають про цю трагедію українського народу.
— Як­що мож­на, то по­ді­літь­ся сво­їми по­даль­ши­ми твор­чи­ми пла­на­ми. Зок­ре­ма, чи не пла­ну­єте на­пи­са­ти сце­на­рії ін­ших філь­мів, які б роз­по­ві­ли сьо­го­дні­шнім по­ко­лін­ням укра­їн­ців про не та­ку вже да­ле­ку, але жах­ли­ву іс­то­рію їх­ньо­го на­ро­ду?..
— Бажання працювати задля донесення до людей історичної правди, позбавлення багатьох із них ілюзій, у полоні яких вони перебувають, є. Але, на жаль, далеко не все залежить від мене. Втім, як кажуть у нас, поживемо — побачимо.

Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ, 
фото надано автором