Тільки один голодомор 1932–1933 рр. забрав в Україні 6–8 млн осіб. А Р. Конквест, відомий американський історик, доводить фактами, що експеримент «зі світлим щасливим майбутнім» обійшовся народам СРСР у 15–20 млн людських життів. Показовий такий вислів, почутий із вуст свідків тих часів (с. Василівка, Харківщина): «Під час голодомору (і це в урожайний рік) людей померло більше. ніж загинуло у громадянську і минулу війну».
Знищення української нації готувалося заздалегідь. За два роки до голодомору з благословення Сталіна в Україні знищили всіх потенційних лідерів, що могли б очолити похід проти радянської влади чи бодай протестувати — розстріляли колишніх білогвардійців, петлюрівців, представників інтелігенції. Заодно й туди, де Макар і телят не пас, відправили не задоволених колективізацією селян.
Як писав у своїй книзі той же Р. Конквест «Жнива скорботи», вождь усіх часів і народів будь-що намагався зберегти владу. «Україна ж, — як вважає американець, — перебувала під ретельним комуністичним наглядом. Представники національної культури і навіть значна частина тодішніх українських комуністів підкорилася Москві лише умовно. З точки зору партії це було зло не тільки само по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому». Тому восени 1931 року, після проведення так званої зачистки, Сталін наказав відбирати в селян України весь урожай зерна.
Вождь розпорядився: «Хай ці хлібороби хоч подохнуть, але таємні запаси хліба, які ретельно охороняються в державних сховищах, повинні рости». І вони росли. Навіть для житниці СРСР, котрою була Україна, державні плани хлібозаготівель були непосильними. Українські селяни, як вважали кремлівські вожді, потребували перевиховання або простіше — репресивного їх пограбування.
Про це свідчать і цинічні слова одного з організаторів трагедії М. Хатаєвича, другого секретаря і члена Політбюро ЦК Компартії України, яке в ті роки перебувало у Харкові — тодішній столиці України: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік (1933) став випробуванням нашої сили і їхньої стійкості. Голод довів, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».
Слів нема — відверте кощунство, війна проти власного народу заради збереження своєї влади. М. Хатаєвич розкритикував сутність тогочасної влади в СРСР — не робітничо-селянської, як проголошувалось у лозунгах, а кланової, на вершині піраміди якої був Сталін. Можливо, дехто заперечить: такого не було. Було.
Для підтвердження наводимо фрагменти розмови Сталіна з Черчіллем 15 серпня 1942 р. «Скажіть мені, — запитує Черчілль Сталіна, — на вас особисто тяжко відбивається тягар цієї війни, можливо, так, як політика колективізації?»
— Ні, політика колективізації була страшною боротьбою.
— Я так і думав, адже ви мали справу не з кількома десятками аристократів чи великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей.
— З десятками мільйонів. Це було щось жахливе. Тривало чотири роки. Але для того, щоб позбутися періодичних голодувань, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами. Ми повинні були механізувати наше сільське господарство.
— Що ж відбулося?
— Багато з них погодились іти з нами. Деяким із них ми дали землю для індивідуального обробітку в Томській або Іркутській областях. Але основна їх частина не користувалась авторитетом і вони були знищені своїми наймитами».
33-й рік був фіналом нелюдської трагедії — в січні того року категорично забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директив Сталіна території України і Кубані (в той час переважно заселеної українцями) були оточені збройними загонами, які блокували виїзд селян «за хлібом» в інші регіони.
Згадаймо, що такі страшні заходи застосовувалися під час минулої війни в штрафних батальйонах, коли після невдалого штурму фашистських укріплень вояки відкочувалися назад для перегрупування, вигіднішого тактичного маневру. Але їх без будь-якого попередження, переважно енкаведисти, косили з кулеметів.
Коли від голоду вмирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити продовольче зерно за кордон, тоді ж на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли його на горілку, що також ішла на експорт.
Харківська область у межах адміністративно-територіального поділу 1932–1933 рр. охоплювала територію трьох сучасних областей — власне Харківську, Полтавську і Сумську. Тут жила п’ята частина населення тодішньої України. Харківщина була на той час столичною областю. Тому більшовики зробили її своєрідним еталоном у проведенні своїх злочинних дій — ліквідували НЕП і зробили перехід до методів відкритого пограбування селянських господарств, розпочавши процес масового розселювання і руйнації сільськогосподарського виробництва.
Широке застосування репресій, численні порушення законності, свавілля, знущання над селянами викликали хвилю опору селян Харківщини. Про це свідчать архівні дані — скарги, листи, заяви селян, донесення місцевих органів ДПУ партійно-радянському керівництву, спогади свідків голодомору. Селянство Харківщини чинило опір режиму, але не могло протистояти репресивному апарату.
Згубна політика радянської влади в аграрному секторі економіки Харківщини призвела до занепаду сільськогосподарського виробництва. Абсолютна більшість колективних господарств залишалися збитковими, матеріально і технічно не забезпеченими. Голодні колгоспники недбало виконували роботу.
Тим часом радянський уряд не визнавав факту голоду, навідріз відмовився від закордонної допомоги населенню.
Тепер нашу національну трагедію називають народовбивством, геноцидом, українським голокостом, хоча десятиліттями вона оббріхувалась і замовчувалась. Та марними виявилися потуги приховати злочин — зболена народна пам’ять не дає себе знищити. Перемігши страх і заборони, вона ожила, заговорила голосом вічності.
СПОГАДИ СВІДКІВ
Майже 90-річна харків’янка Ганна Савелівна Порохня нещодавно прислала автору цих рядків спогади, що супроводжувалися такими словами: «Нас, свідків страшного геноциду українського народу, залишилось одиниці. Ми схиляємо голови перед тими, хто порушив цю тему, хто по крупиці збирає відомості про штучний голод, хто не дозволив приховати трагедію».
Важку розповідь про пережите Ганна Савелівна почала спогадами про власне дитинство, яке пройшло в селі Мартинівка на Сумщині.
— На нашій вулиці було більше 20 хат, у яких жили в основному багатодітні сім’ї, — згадує Порохня. — Вдень вулиця дзвеніла дитячими голосами, а ввечері солов’їними трелями та дівочими піснями. Ген-ген, де все те поділося? Голодний молох забрав життя майже всіх мешканців села, подвір’я позаростали бур’янами, спорожніли хати, увібравши в солом’яні плечі голови димарів, з жахом дивились на світ чорними провалами вікон-очей. По селу їздили кінною підводою два чоловіки і гукали: «Давай мертвяків!» Померлих брали за ноги, витягували на вулицю і кидали на підводу. Увечері переповнену страшним вантажем гарбу відвозили на цвинтар і там звалювали покійників у величезну яму. Труповози їздили щоденно...
Влада СРСР так майстерно сховала правду про українську національну катастрофу, наругу над її народом, що відлуння дається взнаки й сьогодні. Між тим, як сказано в одній мудрій книзі, хто має вуха, хай слуха. Адже й нині ще ходять по нашій землі свідки того жахіття. А в службовій записці італійського консула в Харкові Серджіо Граденіго італійському послу в Москві про голод і українське питання сказано: «Голод і далі шаленіє, спричиняє таке велике спустошення серед народу, що не зрозуміло, як світ може бути байдужим до цього лиха. Московський уряд, заздалегідь підготовлений жорстокою інквізицією, позбавив будь-яких засобів існування людей в українських селах...»
Відзначаючи кожну чергову річницю голоду-геноциду в Україні, ми з новою силою усвідомлюємо, що цілеспрямована терористична акція проти українського народу не є історичним минулим. Рана болить і постійно нагадує про себе. «Ті, хто пережив голодомор, спостерігають теперішню дійсність і думають: чи не готує нам хтось ще один 1932–1933 рр.? — ніби вустами всього нашого знедоленого народу запитує жертва сталінського режиму Анастасія Дука із Зачепилівського району на Харківщині. — Багато людей лишилося роботи, грошей з ошадкнижок — не питай, куди поділось, дітей ні за що годувати і вдягати, ні за що вчити. Світло, газ обрізають, бо нічим платити. Як іде зима, то в селах пиляють сади і лісосмуги, щоб якось зігрітись. Люди мруть, а не народжуються, бо для чого на світ такий пускати дитину...»
Занепокоєння старої селянки має стати найкращою відповіддю для тих, хто запитує: «Для чого згадувати про померлих у далеких 1932–1933-х рр., якщо теперішня дійсність підносить так багато негараздів?» Треба згадувати. Ніхто не рятував українців у жорстокі минулі часи. Ніхто не рятуватиме нас ані сьогодні, ані завтра у світі, що стає дедалі егоїстичнішим і жорстокішим. Ми маємо самі про себе потурбуватися, а відтак добре засвоїти колишні трагічні помилки, щоб ніколи не допустити їх повторення.
Віталій СТЕГНІЙ
