Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Сiчень 23, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 17 Квiтень 2015 21:52

«Ті, хто був на окупованій території, зброю здобудуть у боях...»

Rate this item
(0 votes)

Укра­їн­ців, які у 1941 ро­ці опи­ни­ли­ся під нім­цем, ра­дян­ське коман­ду­ван­ня ки­да­ло в бій, не на­вчив­ши на­віть три­ма­ти гвин­тів­ку в ру­ках.
На­вес­ні 1941 ро­ку мо­го ді­да ви­кли­ка­ли до район­но­го військ­ко­ма­ту, на­ка­зав­ши від­бу­ти до Рів­нен­ської об­лас­ті. І че­рез кіль­ка днів він ра­зом зі сво­їми од­но­сель­ча­на­ми вже пра­цю­вав на спо­ру­джен­ні за­ліз­нич­ної ко­лії. Там їх і за­ста­ла вій­на.
— Нам ска­за­ли, щоб ми йшли до вій­сь­ко­вих ко­мі­са­рі­атів, які від­прав­лять нас у вій­ська, — роз­по­ві­дав ме­ні Гри­го­рій Яки­мо­вич. — Та ко­ли ми до­бра­ли­ся до сво­го ко­мі­са­рі­ату, ви­яви­ло­ся, що там ні­ко­го не­має...
До­ве­ло­ся кіль­ком де­сят­кам се­лян по­вер­та­ти­ся до рід­них до­мі­вок. А че­рез кіль­ка тиж­нів у се­ло увій­шли ру­мун­ські вій­ська...

«В бою подорослішають...»
У 1941 році мільйони українців опинилися на окупованих територіях. І не тому, що намагалися уникнути призову до Червоної армії, а через паніку, яка в перші дні війни паралізувала органи місцевої влади, комісаріати, відповідальні за мобілізацію. Потім, коли прийшла «нова влада», багато хто намагався налагодити зв’язок із партизанами, підпільниками, вливаючись у їхні лави чи виконуючи їхні доручення. Але у Томашпільському районі, що у Вінницькій області, де проживала родина мого діда, не було ні тих, ні інших.
— У передвоєнні роки влада натворила багато чорних справ, — говорить дід. — Чого варті лише так зване розкуркулення і голодомор 1932–1933 років! До речі, в ті роки голодною смертю загинуло більше селян, ніж на фронтах Другої світової.
Але мої земляки, навіть із числа тих, родичів яких забрав НКВС, щиро прагнули перемоги над гітлерівцями, виглядаючи наших. Солдатів, які весною 1944-го першими увірвалися в село, зустрічали як рідних синів, віддаючи їм останній шматок хліба, а хто мав корову, той пригощав їх парним молоком. Солдати й молодші офіцери, які втомилися воювати, теж ставилися до нас як до рідних, пригощаючи цигарками.
Проте таку гостинність проявляли не всі визволителі. В роки війни, як відомо, у кожній частині були особливі відділи, на які покладалися завдання боротьби з німецькими шпигунами, а також виявлення зрадників серед населення звільнених територій.
— Із завершенням бойових дій на теренах України всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами. Одним із найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?» — згадував Федір Пігідо-Правобережний, який після війни опинився в еміграції. — Від того, чи відповідь подобалась офіцеру-смершівцю, залежала твоя доля, а інколи й саме життя.
Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик, присікання до найменших неточностей у свідченнях — усе було складовими перевірок. Тих, хто їх не пройшов, відправляли в табори сумнозвісного «Гулагу» або ж у кращому випадку — на «будови комунізму».
Ставлення Сталіна і загалом кремлівської верхівки до українців, які опинилися в німецькій окупації, добре відомо. І вони були б не проти запроторити все чоловіче населення до концтаборів, заслати до Сибіру. Але ж потрібно було комусь воювати. А практично всі війська за час бойових дій понесли величезні втрати. Тож без «українців-зрадників» аж ніяк було не обійтися. Саме з цієї причини по звільненні міст і сіл практично всіх чоловіків призивали до лав Червоної армії.
До майбутніх вояків висувалися певні вимоги, зокрема їхній вік мав становити від 18 до 60 років, при цьому до уваги повинен був братись і стан здоров’я тощо. Утім, старожили розповідають, що часто мобілізовували і 16–17-річних хлопців, у тому числі хворих. І це не дивно, бо у складі військово-польових військових комісаріатів рідко були лікарі. Тож їхні функції здебільшого виконували... офіцери, на око визначаючи, кому скільки років, і не слухаючи матерів, які намагалися довести зі сльозами й благаннями, що їхнім дітям немає ще 18.
— У першому бою відразу подорослішає, — відповідали їм. — Звикли до німецьких харчів, зрадники! Тепер начувайтеся!
«Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому...» — занотував 16 грудня 1943 року у своєму щоденнику Олександр Довженко.
Збереглися окремі свідчення, що українців, які не з власної волі опинилися під німецьким чоботом, зараховували навіть і до штрафних підрозділів. І це цілком можливо. Річ у тім, що їх особовий склад командування кидало на найнебезпечніші ділянки фронту — туди, звідки повертались одиниці. Звісно, що їх ряди потребували поповнення. А де його було взяти, окрім як не з числа населення звільнених районів.
Ненавчених і неозброєних хлопців командування кидало в жорстокі бої, на штурм укріплених німецьких позицій. Часто перший бій ставав для них останнім.


Дніпровська вода почервоніла від крові...
— Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього, — згадує учасник війни письменник Анатолій Дімаров. — Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, котрих не встигли ще й обмундирувати і як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів.
Корсунь-Шевченківська наступальна операція стала однією з найвизначніших військових операцій часів Другої світової війни. Під шквальним вогнем ворога на правий берег люди пливли як хто міг: тримаючись за колоди, дошки, напхані соломою плащ-намети.
«Найстрашнішими виявилися кулемети, — писав учасник форсування Дніпра письменник Віктор Астаф’єв. — Легкі для перенесення і скорострільні емкашки зі стрічкою на п’ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, в якій кипіло місиво з людей.
Старі і молоді, свідомі і несвідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і неросіяни — всі вони кричали одне: «Мамо! Боженьку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!» А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного, поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка пінилася бульбашками, здригалася від людських судом, горбилася червоними бурунами. Повернутися назад бійці не могли, бо позаду з кулеметами зачаїлися загороджувальні загони.
Із 25 тисяч воїнів, що заходили у воду на лівому березі Дніпра, до протилежного добиралося лише 5–6 тисяч. Отак ми воювали, часто завалюючи німців власними тілами».


Українці і Друга світова
Свого часу російський президент Володимир Путін, просторікуючи про внесок народів колишнього Радянського Союзу в перемогу над гітлерівською Німеччиною, заявив, що весь тягар війни виніс на своїх плечах російський народ. Ну а щодо України, то, на його думку, росіяни перемогли б і без нас, українців.
Нині, коли за його наказом російські війська вторглися на українську землю, вбиваючи наших воїнів, мирне населення, а він стверджує, що їх тут немає, навряд чи варто дивуватись «одкровенням» новоявленого фюрера. І все ж...
Хочеться нагадати всім «історикам» і «експертам», які дотримуються схожої думки, мовляв, це Росія зламала хребет фашистському звірові, що без нас, українців, навряд чи це сталось би. Адже саме на території України ворога спіткали перші невдачі, саме в Україні просування вермахту пригальмувалося. Правда, ціною сотень тисяч людських життів.
До кінця літа 1941 року з території України до Червоної армії було призвано майже 3,2 мільйона громадян. Із другої половини 1943 року українці становили 60–80% особового складу частин і з’єднань двох Українських фронтів. В Україні широко практикувався так званий достроковий призов юнаків 16–17 років. Лише за офіційними даними, їх призвали 265 тис., не рахуючи тих, кого призивали польовими військкоматами.
Усього у 1941–1945 роках до Червоної армії було мобілізовано 30 мільйонів громадян СРСР (Німеччина мобілізувала 16 млн своїх громадян). Радянський Союз у роки війни втратив понад 16 мільйонів солдатів та офіцерів, з яких близько 4 мільйони були вихідцями з України. До рідних домівок 1,7 мільйона українців повернулися інвалідами.
За мужність, проявлену в боях, 2,5 мільйона були нагороджені медалями та орденами, 2070 — удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 — двічі, а один — Іван Кожедуб — тричі.
З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті, бо це саме на нашій землі було розгромлено майже 60% сухопутних сил німецької армії.
Із січня 1943 року до жовтня 1944-го Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. У 1944 році в Україні воювало 50% усіх сухопутних військ Червоної армії. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів.
Для тих, хто й цій інформації не повірить, вважаючи її вимислом, скажу, що оприлюднена вона була в газеті МО СРСР «Красная звезда» у 1986 році...
Сімдесят років відділяють нас від того світлого дня, коли було покінчено з німецьким фашизмом. За це ми, українці, заплатили мільйонами своїх життів: незважаючи на голодомори, репресії, які теж відібрали життя у багатьох із нас, наші діди й батьки взялися за зброю, щоб покінчити з нацизмом. Цього факту ніколи і нікому не стерти з історії. Кореспондент газети Saturday Evening Post, відвідавши в 1945 році Україну, з жахом написав:
«Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було насамперед українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі».
Історія донесла до нас тисячі подібних свідчень людей, які, переживши жахіття німецької окупації, зіткнулися з недовірою, зневажливим ставленням, а то й жорстокістю радянської влади, яка поверталася після вигнання фашистів. Але вони йшли воювати, визволяючи не лише свою рідну землю, а й інші країни Європи. Серед радянських бійців, які брали рейхстаг, були й наші батьки, діди і прадіди. І цього факту не викреслити з історії ніяким новоявленим геббельсам...
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».