— Хлопці постраждали за різних обставин, але в обох поранення були настільки серйозними, що загрожували ампутацією ніг, — говорить начальник клініки, доктор медичних наук, полковник медичної служби Ігор Савка. — Оглянувши їх і порадившись із колегами, вирішили боротись за них до останнього. Адже їм і тридцяти років не виповнилося, а ногу, на жаль, ніякий протез не замінить.
Нині Володимир Храчук та Михайло Новач перебувають в одному із санаторно-курортних закладів Міністерства оборони, де проходять реабілітацію. Після цього військово-лікарська комісія визначить їхню придатність до проходження військової служби.
Перед написанням цих рядків я спілкувався з багатьма воїнами, пораненими в боях на сході країни. І практично всі вони вважають, що їх тут заново ставлять на ноги. У прямому розумінні цього слова.
— У цивільній лікарні, куди потрапив після поранення ніг, мені порадили збирати гроші на інвалідний візок, — говорить Станіслав Макар. — Про це якось сказав Ігорю Станіславовичу. Та він, усміхнувшись, порадив не поспішати. І був правий: відчуваю, що незабаром танцюватиму на весіллі доньки...
У своїй кандидатській дисертації майор медичної служби Ігор Савка досліджував наслідки мінно-вибухової травми, шляхи їх усунення методом оперативного лікування. Тоді дехто з колег зі здивуванням поставився до обраної теми, мовляв, у країні мир та спокій, то де ж ти реалізовуватимеш своє ноу-хау?
— Мені, коли обирав тему дисертації, і у страшному сні не могло наснитися, що доведеться лікувати сотні людей, постраждалих саме від вибухів мін, — говорить Ігор Станіславович. — Але разом із тим я завжди вважав, що лікар, особливо якщо він військовий, повинен бути готовий до будь-яких екстремальних ситуацій, працювати за умов воєнного часу.
За час проведення антитерористичної операції в клініці ушкоджень пролікувалися близько 500 солдатів та офіцерів Збройних Сил, інших військових формувань нашої країни. Адже переважна більшість поранень пов’язана саме з ушкодженнями, висловлюючись медичної термінологією, кінцівок: рук і ніг. У розпал боїв не було і дня, щоб Савка не ставав за операційний стіл. Траплялося, що й по кілька разів. На запитання, чи втомлювався, усміхається:
— А тим хлопцям, яких десятки раз на день обстрілюють, легше? Проте вони не залишають позицій.
За словами Ігоря Станіславовича, колектив клініки який місяць поспіль працює у посиленому режимі. Віднедавна до них приєднався і доктор медичних наук, професор Олександр Борзих, який раніше працював в одній із донецьких травматологічних клінік і відмовився від співпраці з терористами.
— Спокутую вину земляків, які піддалися російській пропаганді і підтримують бандитів, — каже Олександр Володимирович. — Мене тут прийняли дуже тепло, а я радий бути корисним своїй країні, своєму народу.
Інколи, зважаючи на характер поранення, до проведення оперативних втручань доводиться залучати й інших фахівців: судинних хірургів, нейрохірургів. І не лише з Центру, а й інших медичних закладів столиці. Вони і оперують, і консультують наших лікарів, що допомагає приймати виважені, єдино правильні рішення.
Лікарі клініки ушкоджень багато часу проводять і в інших медичних закладах. Наприклад, у військово-медичному клінічному центрі Північного регіону, який у Харкові: саме сюди евакуюють, як правило, поранених із району бойових дій, де їм надають першу спеціалізовану медичну допомогу. Ще їм допомагають полковники медичної служби Ігор Савка, Сергій Цівина, підполковники медичної служби Володимир Бондаренко, Юрій Ярмолюк, майор медичної служби Володимир Шипунов. До речі, Володимир Геннадійович кілька тижнів оперував наших поранених, які перебувають на звільнених територіях Донеччини.
Нещодавно у Головному військово-медичному клінічному центрі побували канадські лікарі, які протягом кількох тижнів працювали в його клініках. Оперували вони і пацієнтів клініки ушкоджень, виконавши понад 60 оперативних втручань. Вони, ознайомившись із роботою своїх українських колег, тими методиками лікування, які вони застосовують, були приємно здивовані.
Такого навантаження, яке випало на лікарів, медичних сестер клініки ушкоджень з початком антитерористичної операції, давно не відчував її колектив. Навіть під час афганської війни 1979–1987 років, коли тут проходили лікування радянські солдати й офіцери, які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Та люди не скаржаться, розуміючи важливість своєї роботи, від якої в багатьох випадках залежить не лише здоров’я наших вояків, а й їхні життя.
Сергій ЗЯТЬЄВ