У ті часи у державних управлінців слова не розходилися з ділом: сказали — зробили! Бо відповідали за результат. Тож у підсумку затоплення дніпровськими водами кількох сіл із 1959-го по 1961 рік в області з’явилася найбільша за площею водойма в Україні, яка донині без упину величаво котить свої хвилі водним дзеркалом площею 2252 кв. км.
Запас води в цьому унікальному рукотворному морі оцінюють у 13,5 куб. км, а протяжність його русла становить 149 км при максимальній ширині — 28 км. Найбільша глибина штучної водойми — 28 м. Водосховище на лише традиційно використовують для риболовлі та місць відпочинку, але й для промислових потреб. На захід від Кременчука поблизу Світловодська було споруджено Кременчуцьку ГЕС, по поверху греблі якої проходять автомобільна дорога та залізниця.
Утім, ейфорія від рукотворного дива тривала не дуже довго. Природа не пробачила насилля над собою і вступила у тривалу боротьбу з людиною, яка наважилася порушити в регіоні екологічний баланс.
На повний голос про це заговорили вже через кілька років після того, як з’явилося штучне водосховище. 2008 року, коли не помічати проблему стало неможливим, поведінку Кременчуцького водосховища віднесли до однієї з головних екологічних проблем області. Усе — через руйнування хвилями, які вітер щодня вправно котить водною гладдю, його берегів.
Учені підрахували, що зі 155 км берегів водосховища, які простяглися Полтавщиною, 52 км піддані водній абразії. Тобто процесу руйнування берегів у береговій зоні водойми хвилями і прибоєм. З матеріалів, що їх підготовили спеціалісти Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Полтавській області та управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації, видно, що «зона руйнування берегів охоплює орні землі, лісозахисні насадження, присадибні ділянки, через що створюється загроза руйнування житлових будинків та підсобних будівель у населених пунктах Липове, Шушвалівка, Мозоліївка, Пронозівка, Васьківка і Градизьк Глобинського та Максимівка Кременчуцького районів.
Безповоротна втрата земель за рік становить від 3 до 4 метрів берегової лінії, а на окремих ділянках — до 7 метрів. Найбільшого руйнування зазнають береги в межах населених пунктів Мозоліївка, Пронозівка, Васьківка, Градизьк, Максимівка. Надзвичайно складною є ситуація в селищі Градизьк, де берегова лінія водосховища впритул підійшла до забудованої території та зони державного геологічного пам’ятника природи — гори Пивиха, яка руйнується і зсувається під впливом води. Зруйнована берегова зона наблизилася до двох давніх кладовищ у селі Пронозівка...»
Лише поблизу села Максимівка хвилі Кременчуцького водосховища за останні три роки поглинули понад 800 (!) га землі. Тепер там під загрозою сповзання у воду перебувають житлові будинки жителів села і місцевий цвинтар. Про це днями розповіла членам постійної депутатської комісії з питань екології та раціонального природокористування Полтавської облради тамтешній сільський голова об’єднаної територіальної громади Віра Пащенко.
Разом із депутатами на береги Кременчуцького водосховища для оцінки ситуації приїхали і перший заступник голови Полтавської облради Євген Холод, заступник голови ОДА Роман Товстий, голова постійної депутатської комісії Ігор Горжій, директор департаменту екології та природних ресурсів Ігор Піддубний, фахівці обласного управління водних ресурсів та представники місцевої влади, журналісти тощо. Стоячи на холодному поривчастому вітру, учасники поважного десанту на власні очі змогли побачити, як свинцеві хвилі водосховища раз у раз накатуються на берег і, відступаючи, тягнуть за собою землю підмитого водою берега.
Проблемі укріплення берегів Кременчуцького моря на Полтавщині намагаються зарадити вже понад 10 років поспіль. За інформацією обласного управління водних ресурсів, із загальної протяжності берегів Кременчуцького водосховища в межах Полтавської області майже 44 км берегів потребують термінового захисту. Це, зокрема, стосується й ділянки берега довжиною у 5,35 км біля села Максимівка.
Укріплювати береги там почали ще 1985 року, пригадав у розмові з кореспондентом «ДУ» Володимир Фомічов, керівник обласного управління водних ресурсів. Технологія укріплення трудомістка і вартісна. Береги за технологією укріплюють камінням, яке привозять з одного з кар’єрів, що в сусідній Кіровоградській області. Але перед тим берег засипають щебенем, роблячи своєрідну товсту подушку, щоб каміння не тонули у піску і мулі. Якщо дотримуватися технології, то вода виявляється безсилою перед перешкодою багато років. І розмиття берегів по лінії укріплення практично не відбувається. Але роботи з берегоукріплення недешеві.
«Якщо десять років тому вартість укріплення 1 км берега коштувала один мільйон гривень, то сьогодні — майже 14 млн. Хоча ще 2008 року укріплення 1 км берега обходилося бюджету в 2,3 млн грн, 2010 року це коштувало близько п’яти млн грн, — констатує В. Фомічов. — Перманентне здорожчання робіт і матеріалів відбувається через нестримну девальвацію гривні. Справді, це великі гроші, але їх треба вкладати, бо завтра може бути вже пізно, адже найближчі будинки селян вже за сто метрів від води...»
На сьогодні із 44 км берегів, котрі потребують негайного укріплення, влада спромоглася укріпити всього 13,2 км. І їх укріпили ще кілька років тому, бо останніми роками укріпленням через безгрошів’я практично не займалися. Правда, 2010 року виготовили проект укріплення берегів поблизу села Максимівка, але далі паперового проекту справа так і не посунулася — знову-таки не вдалося знайти грошей у бюджеті. Щоб бодай якось запобігти лиху, говорить сільський голова В. Пащенко, ще донедавна береги укріплювали відпрацьованими шинами великовантажних самоскидів, які працюють у кар’єрі сусіднього гірничозбагачувального комбінату.
Таким способом від води на певний час захистили 350 м лінії берега поблизу багатостраждальної Максимівки. Але, як виявилося, ноу-хау протрималося недовго: гумові шини місцеві бешкетники почали підпалювати заради розваг, неекологічна гума коліс шкодила воді тощо. Від такого примітивного методу довелося відмовитися.
Спроби укріпити береги рукотворного гігантського водоймища раз у раз поновлювалися, тому що небезпека сповзання у воду цілих сіл не відступала. 2007 року відшукали кошти на укріплення берегів у межах урочища «Узвіз» поблизу селища міського типу Градизьк, що в Глобинському районі. Для цього з державного бюджету виділили 581 тисячу гривень. За ці гроші вдалося укріпити 235 м берегової смуги. 500 тисяч гривень тоді знайшли в обласному Фонді охорони навколишнього природного середовища. На них засипали береги на ділянці довжиною ще 192 м берегової смуги.
Поблизу села Максимівка Кременчуцького району тоді укріпили 142 м берегової смуги, на що пішло 240 тисяч гривень із держбюджету. Але з огляду на реальну потребу в укріпленні узбережжя такі обсяги робіт визнали недостатніми. За результатами поїздки у червні 2007 року урядовців до Полтавської області, з метою запобігання надзвичайній ситуації у Кременчуцькому районі Міністерству охорони навколишнього природного середовища України та іншим відомствам було доручено передбачити під час формування державного бюджету на 2008 рік кошти для укріплення берегів Кременчуцького водосховища в районі села Максимівка в сумі 15,6 млн грн. Але ситуація склалася так, що далі намірів справа не посунулася.
Свою стурбованість ситуацією з руйнацією берегів на Полтавщині висловлювали і спеціалісти МНС. Так, 2008 року колишній міністр МНС Володимир Шандра під час свого візиту в регіон зазначав, що руйнування берегів — «досить серйозна проблема. До того ж це земля сільськогосподарського призначення».
Щодо фінансування берегоукріплення Кременчуцького водосховища у районі села Максимівка В. Шандра поскаржився: «На жаль, у нас немає оперативного фонду МНС, але прийнято рішення створити його. Тоді можна буде значне ефективніше займатися ліквідацією надзвичайних ситуацій. Я вважаю, що на укріплення берега мають іти гроші з Резервного фонду, а також дотації з державного бюджету», — наголосив міністр.
Час спливав, вода й надалі забирала землю, підступаючи до осель, міністри МНС змінювалися, реформувалося і само відомство. Але незмінною виявилася нездатність центральної і регіональної влади зарадити лиху і убезпечити від біди жителів десятка сіл, які опинилися в зоні ризику бути змитими разом зі своїми домівками, городами та сільськими цвинтарями у води ними же створеного Кременчуцького водосховища. В. Пащенко нині переконана, що коли найближчим часом не вирішити проблеми укріплення берегів, то Полтавщину чекає вже реальна небезпека масштабної екологічної катастрофи.
Поки в чиновницьких кабінетах сушать голови над тим, як укріпити береги Кременчуцького водосховища, вартість цих робіт знову зросла. Як повідомили в прес-службі Полтавської обласної ради, на сьогодні, зважаючи на проведений перерахунок кошторисів у нинішні ціни, вартість берегоукріплення зросла майже у чотири рази і становить уже 23 млн грн.
Крім того, необхідно провести повторну експертизу проекту, який виготовлено 2010 року, на що так само потрібні додаткові гроші. Однак члени виїзної комісії начебто продемонстрували державницький підхід і вирішили, що попри фінансові труднощі береги таки укріплюватимуть. Принаймні, поблизу Максимівки. Звідки візьмуть гроші?
«Кошти для берегоукріплення залучатимемо з обласного, місцевого та державного бюджетів. Маємо виконати це максимально швидко та ефективно. Потрібно підтримати новостворену об’єднану територіальну громаду, яка зіткнулася з цією проблемою», — зазначив заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради Р. Товстий.
Отже, жителі Максимівки з нетерпінням чекають, поки поблизу їхнього села загуркотить техніка і хвилі водоймища під натиском будівельників відступлять. І, можливо, природа, від якої необачно не стали чекати милостей півстоліття тому, змилується і дозволить людям і надалі проживати у своїх оселях.
Кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка Сергій Дубняк у своїй науковій праці «Особливості систем берегозахисту на крупних рівнинних водосховищах» відкриває очі тим, хто готовий і надалі необачно вступати у двобій із природою заради реалізації амбіціозних прожектів, наслідки реалізації яких не передбачені повною мірою. Зокрема, створення в Україні гігантських штучних водоймищ — Київського, Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського, Дніпровського і Каховського.
За останні 10–15 років у зв’язку з масовим освоєнням прибережних територій на річках Дніпро і Десна та на Київському і Канівському водосховищах у місті Києві і Київській області виникла проблема захисту берегів від затоплення, підтоплення і розмиву. Вона породила багато юридичних, екологічних, містобудівельних і технічних проблем. Столичний науковець попереджує, що «будівництво водосховищ на рівнинних річках за аналогією з природними катаклізмами відбувається за порівняно короткий проміжок часу, коли загата (гребля) припиняє течію річки і призводить до заповнення річкової долини водою та підтоплення значних прибережних територій.
Так, створення каскаду з шести дніпровських водосховищ призвело до значного підняття рівнів поверхневих і ґрунтових вод протягом 1–2 років і, як наслідок, до затоплення 694,8 тис. га і підтоплення 93,5 тис. га прибережних земель. На сьогодні системами інженерного захисту у прибережній зоні дніпровських водосховищ захищено 290 тис. га земель. Водночас площа не захищених від затоплення територій (мілководь) на Дніпровському каскаді становить 133 тис. га, майже 54 тис. га з них перебувають у незадовільному екологічному стані, близько 48 тис. га підтоплених земель також доцільно захистити від шкідливого впливу вод.
Підвищення урізу води в р. Дніпро у верхніх б’єфах кожного з водосховищ призвело до різкого і значного підняття відповідних місцевих базисів ерозії. Утворилася нова берегова лінія загальною протяжністю близько 3,5 тис. км. Третина периметра нового урізу води у водосховищах зазнає активного руйнування денудаційними, особливо абразійними і ерозійними процесами, і потребує захисту.
Населені пункти і господарські об’єкти, розташовані вздовж берегової лінії водосховищ, після наповнення кожного з них потрапляють у зони активізації негативних процесів і явищ. Ці зони відносяться до територій з особливим режимом користування. В юридичній і технічній літературі вони отримали назву «зон заборони чи обмеження нового капітального будівництва», «зон виносу будівель і обов’язкового переселення населення».
Користування такими територіями можливе лише за умови ліквідації або обмеження несприятливих процесів у береговій зоні водосховищ чи планового управління ними. Особливо актуальні ці питання в межах населених пунктів...»
Отже, природа не здає без бою своїх позицій. Ціна перемоги людини над довкіллям виявляється занадто дорогою і не завжди безкровною. А платять сповна за амбіціозні проекти своїх попередників їхні нащадки, котрі живуть у часи природних катаклізмів та стихійних лих. Можливо, вже час людині помиритися з матінкою-природою і співіснувати як добрі сусіди?
Олек­сандр БРУ­СЕН­СЬКИЙ,
м. Пол­та­ва
Фо­то прес-служ­би 
Пол­тав­ської об­лра­ди