Чоловічий хор «Чумаки» виник непомітно з народнопісенного середовища хору «Гомін» та й так і котиться вже третій десяток літ. Офіційними заслугами не обріс. За найвищу нагороду тут вважають перше місце серед чоловічих хорів України на академічному конкурсі хорових колективів імені М. Леонтовича.
Найбільша заслуга — переповнені зали під час виступів і шалені оплески. Всі тридцять чоловіків співають на ентузіазмі, бо мають український характер. Дивина ще й у тому, що співають тут ті, хто співати не вміє...
Про чоловічий хор «Чумаки», усі його секрети розповідає художній керівник гурту й музикант Василь Триліс.
— Розкажіть, будь ласка, пане Василю, коротко про себе. Та й про вік чоловіків можна запитувати?
— У січні, дасть Бог, виповниться 82. За вік дякую й за час і можливість творити. Народився в Катеринополі на Черкащині за десяток кілометрів від Шевченкового краю — Звенигородки.
Закінчив Київський політехнічний інститут (за фахом радіоінженер) та Київський університет імені Тараса Шевченка (романо-германська філологія). Кандидат технічних наук. 30 років пропрацював у київській «Політехніці». З дитинства мріяв учителювати. Та свого часу дядько відмовив, мовляв, це ти завжди встигнеш — іди в Політех.
Отож років до 60 наздоганяв мрію і все ж таки встиг попрацювати викладачем: викладав українознавство в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Студенти так і говорили: «Пішли діда послухаємо, прикольно так розказує!»
— Пане Василю, то що для Вас «Чумаки»? Ви неодноразово наголошували, що хор складається з людей, які не вміють співати?
— Чумаки не мають нічого спільного з бурхливим сьогоденням. Чумаки — це наше славне минуле. І, можливо, майбутнє. Десь на Півдні України, ближче до сходу сонця — уявляю незайманий степ... і немає там ні атомних електростанцій, ні залізниць, а є лиш жайворонки, дикі кози та неозора передвічна ніколи ніким не кошена тирса.
Посеред того безмежжя горить спокійний вогонь, а круг нього сидять мої прадіди — молоді й дужі, очищені вітром, сонцем і часом від усякої скверни, мудрі й нелукаві, суворі й доброзичливі чумаки.
І ведуть вони неспішну бесіду, про все згадують, усьому віддають шану. А часом ще й заспівають. Боже милий, що то за пісня! То сама душа їхня випростується з клопотів земних, розправляє крила й летить над степом: то радіє сонцю, то квилить журливо, то сміється як дитина. Отак усе життя чую ту пісню, йду до неї...
Так, наш хор дивує тим, що складається з людей, які не вміють співати, не мають спеціальної освіти. Здавалося б — абсурд. Але у нас є секрети, які ми не приховуємо. Наприклад, хоч які бездарні й недосвідчені співаки зберуться, з них можна створити хор. Головна умова: треба дуже хотіти. А ще — не треба (навіть не можна) ставити голос.
Кожна людина має від природи неповторний голос, як і обличчя, яке «покращувати» його вокальною дресурою так само аморально, як і різними технічними засобами «омолоджувати» обличчя. Кожен має достатній слух і голос. Гуртовий спів — це та природна ж таки терапія, яку українці розробляли кілька тисяч років.
Ну й головне — на світі немає кращої музики й поезії, як українські пісні. Все це можна зрозуміти тільки співаючи. Тільки наші пісні: сумні, розлогі, прекрасні — вивертають душу. Пісні треба вибирати забуті, бо відомі заяложені виконавськими штампами до огиди.
— У чому ж живучість «Чумаків», таємниця успіху? Під час Ваших виступів зали переповнені. Все ж від керівника багато залежить?
— Керівник? В Україні багато талановитих керівників, а самобутніх колективів мало. Кожен керівник несе в собі і втілює у своїй роботі якусь концепцію, точніше, систему знань і намірів. Така система й визначає успіх його діяльності.
Нерідко посередній керівник досягає яскравих результатів, стає героєм сьогодення, а є немало прикладів, коли блискучий музикант і організатор плутається з року в рік в якихось нібито другорядних проблемах та ніяк не доведе справу до переконливої вершини.
Я придивлявся до тих і до інших — то виходить таки, що вирішальною є ота сама система. Простіше кажучи, як немає царя в голові, то не допоможе ні бажання, ні талант, ні навіть Всеукраїнська музична спілка.
— Пане Василю, а як опановували музичну освіту Ви? В кого вчилися?
— Мені так і не довелося навчатись у музичному навчальному закладі та опановувати музичну грамоту. Тепер доводиться тішити себе тим, що десь у якійсь дуже хорошій країні до фольклору й близько не підпускають професійних музикантів.
Але сказати, що я не маю музичної освіти, було б неправдою й невдячністю. Освіта ця почалась, як і у всіх нормальних українців, із колиски. Я навіть пізніше бачив у погрібнику ту колиску, виплетену з вербової лози сусідою Михайлом. Секрет її плетіння втрачено, і то шкода, бо зараз можна було б організувати виробництво колисок та й мали б масову музичну освіту.
Мама співала завжди. Особливо чомусь запам’ятався її спів, коли білила хату:
Із-за гори, гори
та буйний вітер віє,
Ой там удівонька
та пшениченьку сіє.
Батьків рід також був дуже співучий і любив весело посвяткувати. Тітки Нюська й Сянька творили головну красу й гармонію родинного хору, інші тітки й бабуня ту гармонію доповнювали й доквітчували — все музично-репертуарне керівництво здійснював матріархат.
А дядькам — і своїм, і зятям, і сусідам — доручалася традиційна партія басів: вони справно ревли собі найпростіший низький «голос», але той голос складав міцний фундамент пісні, додавав їй страшної чорноземної сили, а тіткам — натхнення.
«А таки добре Триліси співають», — гомоніла вся розкинута на версту Трилісівка, коли наша рідня збиралася на свято «до бабуні», до старого родового гнізда над Тікичем. Тепер Трилісів там кіт наплакав, і вже вулиця Набережною називається, як у всіх людей. Скоро й Тікича не стане — як же її тоді перейменують?
У моєму дитинстві співав увесь Катеринопіль, від Безпалівки до Низу, від Гисаїв до Студінки, чути було навіть Єрки. Не було кутка в селі, де б не діяв свій хоровий клас, не було вечора без конкурсу-фестивалю, і слухало ті співи все село, бо не гарчала ще техніка, а неузгодженим собачим голосам було далеко до портаменто дівочих та парубоцьких гуртів. Тобто вчитися співу було в кого.
— Свого часу Ви прийшли до Леопольда Ященка в хор «Гомін»...
— Так і було. Тільки в «Гомоні» я тішився недовго: рік чи два. Бачив невичерпні запаси фольклору, але все йшло через дуже вузькі ворота. На очах відбувалася досить болюча дискримінація: найкращі, найбагатші пісні відсіювалися — на них не вистачало музичної культури виконавців.
Я шукав трохи вищої реалізації. І тільки від безвиході, не маючи й на думці керувати якимось колективом (у мене ж ні музичної грамоти, ні досвіду, ні навіть жодних фюрерських нахилів), я з кількома хлопцями взявся відводити душу чумацькими піснями. Чому саме чумацькими?
Усе справді важливе починається випадково. Випадково я знав щось із п’ять чумацьких пісень — а хто їх не знає? Вони є в кожному пісеннику — «Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Над річкою бережком», «Було літо», «Гуляв чумак на риночку», «Ой у полі криниченька», «Ой у полі три криниченьки» — і так далі, далі, далі...
Випадково в один час і в одному місці зібралося п’ять чоловіків, яким ці пісні щось говорили. Випадково у цих чоловіків склалися голоси докупи. Коли ми заспівали чумацьких пісень перед ширшим товариством — а це був усе той же «Гомін», — стало видно, що випадок закінчився, починаються закономірності.
Міцний і темпераментний чоловічий гурт був потрібен усім, мабуть, усій Україні. «Чумаками» нас спочатку називали жартівливо, навіть не уявляли, що виросте окремий колектив.
— «Чумаків» почали зустрічати, аплодувати, визнавати...
— Спочатку визнання заслужили у знаменитій «трубі». На початку нас як самодіяльний колектив пригріли й надали приміщення для репетицій у колишньому Жовтневому палаці, але ми спускалися в перехід і співали для людей у тій же «трубі».
Далі нас зустрічали в Бориславі, Дрогобичі, Трускавці з такою любов’ю й захватом, що це поселило в душах ейфорію, з якою в Києві було жити небезпечно. Наприклад, 17 червня 1990 року у Бориславі під час концерту хтось із залу передав записку: «Чи ваш соліст Святослав Стус не родич Василя Стуса?»
Я ж відповів, що ми всі його родичі, тільки ще не всі признаються. Кінець фрази розтанув у шквалі оплесків. До речі, Святослав Стус уже певний час живе у Сан-Франциско (США), а ось на 30-річчя хору приїхав і вийде на сцену.
— Як живеться «Чумакам» зараз?
— У «Чумаків» чумацька доля. Довгий час ми проводили репетиції при Київському будинку вчителя. Та й там виникли проблеми: будинок поставили на реконструкцію, а ми знову опинилися на вулиці. Ніякій владі до нас немає діла.
Та світ не без добрих людей. Богу дякувати, що є Товариство «Знання» України з адекватним керівництвом. Зараз ми щовівторка збираємося там на репетиції. У мене чудовий заступник та хормейстер Сергій Лакиза.
— Що особисто для Вас — пісня?
— Довгий час пісня так і залишалися для мене індивідуальною терапією. Найкращі процедури вдавалися зранку, по дорозі на службу. Я міг сидіти собі чи стояти в трамваї, а ще краще йти пішки. Я не шукав, якої заспівати, вони знаходилися самі.
Зовні ніхто нічого не помічав і не підозрював, а в моєму храмі душі сяяли, дзвеніли, гриміли пісні. Щоразу це була найкраща у світі пісня. Іншим разом найкращою ставала інша, а та, попередня, теж нікуди не дівалася.
Пісні були прекрасні, як жінки, але їх можна було кохати всіх разом. Часом я плакав — так гарно звучала пісня. Щоб тепер, я подумав би, що це вікова плаксивість, атеросклероз; а тоді я ще був молодим! Правда, пізніше Ніна Матвієнко якось скаже мені: «Я часто плачу не від жалю, а від краси». Але й ці слова мало що пояснюють. Чому це від краси доводиться плакати?
На ювілейному вечорі, який відбувся у Будинку звукозапису Українського радіо, представили нового, молодого диригента Ореста Шинкарука й передали йому чумацькі клейноди, чумацького батога. Привітав слухачів своїм виступом і Герой України народний артист України Анатолій Паламаренко, порадувало співом жіноче тріо «Рідна пісня». Гості справді насолодили душу піснею.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Фото надано автором
