За сло­ва­ми Ла­ри­си Ка­ди­ро­вої, вра­жен­ня від «Сві­тО­гля­ду» — най­кра­щі.
Свої ре­зо­нанс­ні ви­ста­ви про­де­мон­стру­ва­ли 12 те­ат­раль­них ко­лек­ти­вів із Дро­го­би­ча, Ки­єва, Льво­ва, Ма­рі­упо­ля, Ми­ко­ла­єва, Сє­вє­ро­до­нець­ка, Сум, Херсо­на, Чер­ні­го­ва та гість з Із­ра­їлю.
Гля­да­чі ду­же теп­ло сприй­ня­ли і мо­но­ви­ста­ву «Не плач­те за мною ні­ко­ли», де Ла­ри­са Ка­ди­ро­ва пе­ре­вті­лює­ть­ся на... ста­ру ба­бу­сю з Кар­пат Юс­ти­ну — муд­ру жін­ку, яка про­жи­ла ду­же склад­не жит­тя. Цю по­ста­но­вку 7 жовт­ня ще раз по­ба­чи­ли ки­яни та гос­ті сто­ли­ці.
Про те­атр, зок­ре­ма про Фес­ти­валь «Ма­рія», роз­мов­ля­ємо з го­лов­ною ви­ну­ва­ти­цею — на­род­ною ар­тист­кою Ук­раї­ни Ла­ри­сою Ка­ди­ро­вою.

— Па­ні Ла­ри­со, при­га­ду­єте, як ви­ник­ла ідея ство­рен­ня Між­на­род­но­го фес­ти­ва­лю «Ма­рія»?
— Театр — історія про людей і для людей. Енергія для кроку театру сьогодення у театр майбутнього закладена в театрі, який був учора, в нашій пам’яті про нього. Тому, долаючи інформаційну блокаду театральної пам’яті, виникла ідея створення щорічного Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія», який з’явився у 2004 році, коли в культурному просторі України святкувався 150-річний ювілей від дня народження великої актриси Марії Заньковецької, для якої євангеліє акторства вичерпувалось одним словом — єство.
«Головне у моєму житті відбувається ввечері — вистава! Якщо її немає — відчуваєш просто брак кисню. Усе готово! Тільки світло дайте скероване, і нічого немає, і ти сам починаєш створювати дійство.
Реальне людське життя я починаю відліковувати з того моменту, коли людині надається можливість робити вибір. Громадянське, творче, моральне життя — результат зусилля. Як і роль. І тому, знаючи фінал, я живу і в житті, і на сцені, не обдурюючи себе. Можливо, звідси мій максималізм, і гіпербола, і негативізм», — писала Марія Заньковецька.
Створюючи наш фестиваль у 2004 році, єдиний фестиваль жіночих монодрам на теренах Європи, ми мали на меті популяризацію кращих світових здобутків виконавської майстерності актрис, плекання, культивування та репрезентацію можливостей універсальної мови театру, сприяння активної інтеграції українського театру до світового театрального процесу. Фестиваль проводиться щорічно восени, у жовтні в Києві.
На фестивалі нуртує ідея театру як центру — наукового, дослідницького, експериментального, що прийшла з Європи давно. Прагнемо створити тут, за висловом Альберта Камю, атмосферу «безперервного напруженого зв’язку між горем і красою, між любов’ю та несамовитою творчістю, між нестерпною самотністю та багатством людським, між відмовою та згодою».
— Тра­ди­цій­но фес­ти­валь про­во­дить­ся на Ка­мер­ній сце­ні ім. Сер­гія Дан­чен­ка. Як від­би­ра­єте ви­ста­ви з різ­них кра­їн?
— Так, щороку фестиваль відбувається у царині Національного театру ім. Івана Франка. Національний театр, використовуючи досвід сучасного світового театру, зберігає ідею національної культури.
Національна театральна ідея — не реставрація традицій, а пошук їхнього розвитку в сучасному мистецькому процесі. Національна театральна традиція — це руйнація штампів, інертності мислення в ім’я правди, переосмислення великих світових театральних ідей заради глядацької співтворчості, заради залучення публіки до роздумів, заради виявлення больових точок життя.
На Камерну сцену ім. Сергія Данченка Театру ім. Івана Франка ми запрошуємо ретельно відібрані вистави з різних країн світу: це — Польща, Вірменія, Великобританія, Литва, Словаччина, США, Єгипет, Білорусь, Норвегія, Німеччина, Австралія, Італія, Угорщина, Ізраїль, Азербайджан, Іспанія, Алжир, Болгарія, Японія, Туреччина... і, звісно, Україна.
Усі актори й гості перебувають увесь фестивальний термін, дивляться вистави колег, слухають літературознавців і критиків театру, відчуваючи себе не гастролерами, а повноправними учасниками, органічною часткою живої фестивальної інфраструктури: перегляди вистав, дискусії, круглий стіл, відвідини музеїв, екскурсії, творчі зустрічі, майстер-класи, вечірній театральний клуб.
— Що­ро­ку фес­ти­валь від­зна­чає якусь зна­ме­ни­ту да­ту на­ціо­наль­ної або сві­то­вої куль­ту­ри. Ко­го вша­но­ву­ємо цьо­го­річ?
— Нині у рамках науково-мистецької конференції згадуємо Степана Олійника — українського поета, гумориста, Олеся Гончара — українського письменника, літературного критика, громадського діяча, Василя Василька — українського режисера, актора, педагога, театрознавця, Ганну Борисоглібську — видатну українську актрису, Соломію Крушельницьку — українську співачку, зірку оперної сцени, Герберта фон Караяна — австрійського диригента, 170-у річницю Коломийського академічного театру ім. Івана Озаркевича.
Про ці та інші визначні події йшлося на Міжнародній науково-мистецькій конференції «Магія акторства».
Від першого фестивалю Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу «Всесвіт», допомагав у створенні науково-мистецької атмосфери фестивалю, разом зі мною вів конференцію «Діалог культур», ставлячи за мету об’єднання представників театру, літератури, літературознавства, музики, аби таким способом спробувати через діалог і полілог культур сформувати нову концепцію творчості видатних майстрів художнього слова, драматургії в музики в сентизійному ключі.
— Па­ні Ла­ри­со, що осо­бис­то Вам ім­по­нує на фес­ти­ва­лі?
— Люблю акторів, які не розважають публіку дешевими трюками, люблю акторів, безмежно зрозумілих і чесних, які, за Рудольфом Штайнером, прагнуть «висловити те найглибше, що може розігруватися в душі людини, хочуть стреміти вперед».
Саме таких актрис на Фестивалі «Марія» побачив український глядач і цьогоріч. Приємно вразила гра актриси з Польщі Марти Погребни. За 45 хвилин актриса з Театру «ПііП» Зеленогурського культурного центру блискуче зіграла у виставі «Солодка» за романом «Солодка Даруся» Марії Матіос.
Гра акторки й робота режисера Мелгожати Пашкер-Войцешонек до сліз розчулила присутню на виставі Марію Матіос. До речі, ця робота вже має нагороди: перша премія ХІІ фестивалю (Люблін, Польща) та Гран-прі фестивалю Tespis (Німеччина).
— Окрім ви­став, па­ні Ла­ри­со, на фес­ти­ва­лі бу­ли ще за­хо­ди: кон­фе­рен­ції, круг­лі сто­ли, пре­зен­та­ції кни­жок, ви­ста­вок...
— Так, у рамках Фестивалю «Марія» відбулася науково-мистецька конференція «Магія акторства. Діалог культур». У вестибюлі — чудова виставка картин від «Вітальні на Дворянській» за підтримки культурно-ділового центру «Рубаненко і партнери» з Харкова, а саме це подружжя — Людмила і Леонід Рубаненки обожнюють і підтримують мистецтво.
З успіхом презентували книжки: «Степан Олійник. Вибране» (упорядник Богдан Сушевський), «Ганна Борисоглібська» (Валерій Гайдабура), «Театр чудес. Мігель де Сервантес» (упорядники Дмитро Дроздовський, Ірина Батько-Ступка), «Театр, де розбиваються серця», «Українська драма. Епізоди» (Олег Вергеліс).
Цього року нас порадував фотохудожник із Польщі Марек Сендек. Він підготував прекрасну виставку «Гортаючи фестивальні сторінки». Це панорамне відображення найяскравіших моментів дійства попередніх років фестивалю. Тут стільки виразних жіночих образів... Мова тіла, образів, костюмів...
— Не за­бу­ли Ви й про те, що по­руч, на схо­ді, вій­на...
— Перед початком кожної вистави глядачі добровільно виділяли посильні кошти у скриньки для Героя Небесної сотні, Героя України, колишнього співробітника нашого театру Андрія Мовчана (1980–2014). Він грав зі мною на цій сцені. Мріяв бути актором...
— Ко­му на­сам­пе­ред за­вдя­чу­єте за про­ве­ден­ня Фес­ти­ва­лю «Ма­рія»?
— Звісно ж, насамперед стінам рідного театру, керівництву. Особлива подяка Міністерству культури України. Подяка за підтримку Українському культурному фонду, ДП «Центр розвитку сучасного мистецтва», міжнародній благодійній організації «Міжнародний інститут театру» і всім, хто був і є поруч.
— Що б хо­ті­ли по­ба­жа­ти учас­ни­кам фес­ти­ва­лю?
— Останніми словами заповіту Марії Заньковецької були: «Шлю своє останнє «простіть і прощайте!». Час плинний. Вічне у ньому і в просторі — наше відчуття минулого, наша пам’ять про минуле, наше розуміння минулого, наше емоційне ставлення до подій минулого і людей, які були духовними та інтелектуальними провісниками цих подій.
Мені ж хочеться всім творчим людям сказати: «Простіть і здрастуйте! Давайте зустрічатись енергетично, духовно, інтелектуально. Хоч і живемо ми по різні боки Землі, але ж творимо новітнє, сучасне, істинне, реформуємо думку, бачення, світосприйняття Людини. І від того «постулати розуму, з’єднуючись з почуттям, стають символами, дивовижними вікнами у Вічність».

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ