— Дитинство запам’яталося? Якщо так, то яким воно було?
— Важким, як і у більшості моїх ровесників. Народився я у селі Вертіївці на Чернігівщині. Вкарбувались у пам’ять 30-і роки, коли багатьох моїх односельчан забирали серед ночі люди у шкірянках і більше ніхто їх не бачив.
Мої родичі теж постраждали: діда, який усе життя пропрацював на землі, оголосили куркулем і запроторили до Сибіру, де він і помер. Мої дядьки, тітки теж скуштували гіркого хліба на засланні.
— Воєнне лихоліття теж пам’ятаєте?
— Звичайно. По цей день перед очима відступаючі бійці Червоної армії: в обмотках, зі старими трьохлінійками часів Першої світової війни, виснажені — фізично і морально — вони мали жалюгідний вигляд. А ще запам’ятав гармати на дерев’яних колесах, які тягли такі ж знесилені коні.
Німецьку окупацію ми з мамою пережили на рідній Чернігівщині, у селі, де проживала мамина сестра і яку німці розстріляли. А батько, шкільний учитель математики, разом із моїм старшим братом воювали на фронті, тато побував у полоні. Потім, коли повернувся додому, компетентні органи не раз пригадували йому цю сторінку біографії.
— У 1956 році Ви обійняли посаду головного редактора «Дніпра». Як Вам тоді, в умовах жорсткої цензури, працювалося?
— Сьогоднішня молодь навіть не чула про цензуру, а я сповна пізнав її «привабливість»: кожну сторінку, кожен рядок, окрім літературних редакторів і коректорів, перечитував, та ще й по кілька разів, цензор.
Якщо він вбачав хоча б у одному слові якусь, на його погляд, крамолу, то відразу ж викреслював. Навіть про кохання не можна було відверто писати.
Та найбільше цензори слідкували, щоб у тексти не вкралась якась політична крамола: за бодай найменшої підозри, що читач може не так зрозуміти ту чи іншу думку автора, її викидали геть з тексту.
«Дніпро» був друкованим органом ЦК ЛКСМУ, тож за найменшої зачіпки мене, моїх заступників викликали «на килим» до секретарів ЦК.
Якось, пам’ятаю, надрукували ми вірші Олесі Бердник — молодої поетеси. В них часто вживалися такі слова, як «чумаки», «козаки», «українська земля». Тож цензорові здалося, що вони «пронизані націоналізмом», про що доповів «наверх».
Дізнавшись про це, з редактором відділу поезії негайно поїхали до друкарні. Не переповідатиму всього цього процесу, а скажу лише, що за кілька пляшок коньяку робітники — на наше прохання — призупинили друк журналу. А ми почали вносити правки у тексти віршів.
Наприклад, словосполучення «козаки ідуть» міняли на «радянські трактори гудуть». Смішно? Мені теж сьогодні смішно. А тоді, повірте, було не до сміху.
Заборонялося друкувати прозаїків і поетів, яких партійні органи, КДБ вважали неблагонадійними. Але за часів мого редакторства ми все ж намагались їх друкувати, правда, під псевдонімами.
— Можете назвати прізвища цих людей?
— Будь ласка. Це, зокрема, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба та інші їхні однодумці. Після того як вони потрапляли в опалу, то опинялися без роботи і без засобів існування. А сім’ї ж потрібно було за щось годувати. Тож після того як їхні твори з’являлися на шпальтах журналу, ці люди отримували не лише моральне задоволення, а й матеріальне.
— А за які «гріхи» Вас, Юрію Михайловичу, врешті-решт, звільнили з посади редактора «Дніпра»?
— За «ідеологічні помилки», тобто друкування вже згадуваних авторів.
— Як Вам після цього жилося? Не пропонували покаятись, зізнатись у «допущених помилках» і бути «помилуваним»?..
— Тільки-но звільнив крісло головного редактора, як мій телефон, який не замовкав і серед ночі, враз замовк. Надовго: навіть ті, кого ще вчора вважав за щирих друзів, кому не раз і два допомагав у складні моменти життя, враз «забули» мій номер.
Не знаю, звідкіля у мене взялися моральні і фізичні сили, але рук я не опустив, почавши на початку 1970-х років писати новий роман «Біла тінь». Незабаром він з’явився у журналі «Вітчизна».
Та не встигло ще, як мовиться, висохнути чорнило на його сторінках, як партійний критик Шамота, виконуючи вказівку ЦК, у журналі «Комуніст України», інших виданнях гостро розкритикував його.
Згодом «естафету» підхопили у Спілці письменників. Причому «громили» ті ж вчорашні друзі, з якими ділився найсокровеннішим, з якими і чарку випивали, «обмиваючи» черговий вихід книги. Не залишилась осторонь і преса, стверджуючи, що «громадськість суворо осудила ідейно хибний і навіть шкідливий для радянського суспільства роман».
Але з часом «Біла тінь» була надрукована у журналі «Дружба народов», потім у російських видавництвах «Советский писатель» і «Художественная литература», згодом роман вийшов кількома європейськими мовами.
— Але ж він, якщо мені не зраджує пам’ять, не був надто гострим...
— Тодішні партійні ідеологи вважали інакше. Парадокс, але перед ним вийшов дійсно гострий роман «Останній острів», на сторінках якого піднімалися проблеми української культури. Тоді, зізнаюся чесно, я чекав чергового розносу від ЦК, але все обійшлося.
У подібних випадках мене завжди підтримувала дружина, думкою якої я дуже дорожив. Так ось, і після «Білої тіні» я не міг опустити рук: потрібно ж було утримувати родину. А звідкіля було взятися грошам, якщо тебе не друкують?
Тому я почав працювати над документальною повістю про Віктора Глушкова — видатного кібернетика СРСР, академіка. Цього твору, зважаючи на велич головного героя, при усьому бажанні не могли не надрукувати...
— Незважаючи на «ідейну хибність», «ідеологічні помилки», притаманні Вам, у 1986 році Ви очолили Спілку письменників України. Обіймаючи цю посаду, не відчували ідеологічного тиску з боку ЦК КПУ, КДБ, інших радянсько-партійних інститутів?
— У ті часи тиск завжди чинився на творчих людей, які намагалися сказати слово правди, вболівали за українську культуру, звертались у своїх творах до історичного минулого.
Але це були вже, слава Богу, не сталінські часи, коли будь-якої миті тебе могли оголосити «ворогом народу» і розстріляти без суду і слідства.
Тим більш що незабаром настала так звана «перебудова», коли партійно-ідеологічний тиск, втручання партії і КДБ у творчу діяльність письменників пішли на спад. Словом, за довгі роки життя я опинявся і на коні, і під конем...
— Скажіть, у письменницькому середовищі багато було так званих стукачів — людей, які строчили доноси на своїх колег по перу? Якщо так, то чи знали Ви, інші письменники їх в обличчя?
— Непросте це запитання, дуже непросте... Звичайно, що знали, правда, не всіх. Про багатьох здогадувалися, чим вони «дихають». Тому у їхній присутності старалися вести ідеологічно правильні розмови, але не завжди це вдавалося.
— Для чого було їм це робити?
— Влада віддячувала друкуванням їхніх творів, як правило, сірих за змістом, квартирами, іншими матеріальними благами. Люди, які подібним чином завойовували місце під сонцем, і сьогодні є поміж нас.
Більш того, вони на різних зібраннях виголошують патріотичні промови, отримують високі нагороди і навіть полюбляють згадувати, як «боролись» зі злочинним радянським режимом!..
— З-під Вашого пера вийшло чимало історичних романів, перед написанням яких Ви працювали в архівах. Звідси й запитання: чи довго ще Росія намагатиметься «приватизувати» наше минуле, стверджуючи, що росіяни й українці є єдиним народом?
— Російські можновладці весь час фальсифікують історію, а історію українсько-російських відносин — особливо. Нинішні росіяни, точніше, їхні предки, жили на півночі. І то були не слов’яни, а чудь, мордва, голядь, весь та інші племена, які не мали жодного стосунку до слов’янства.
Московський археолог, академік граф Уваров перекопав на Московщині близько десяти тисяч могил, намагаючись довести, що у ІХ–ХІІ ст. там жили руси. Але не знайшов жодного руського поховання: лише мордовські.
Про це він написав книгу, яку московський уряд наказав відразу знищити. Якимось дивом уціліли кілька примірників, з яких ми і знаємо цю історію з розкопками і їх результати.
Сьогоднішні прокремлівські «історики» воліють не згадувати і того факту, що Катерина Друга створила спеціальну комісію під керівництвом Мусіна-Пушкіна. Її завданням було переписати історію Росії на новий лад. Для цього зі всієї імперії до Москви звезли понад 100 літописів та спалили їх.
Залишили тільки два — Лаврентіївський і Іпатіївський. І почали над ними «працювати»: змінювали текст, викидаючи з нього цілі шматки, виривали сторінки, вставляючи замість них інші з іншими текстами...
— У сьогоднішній Росії кажуть, що й українська мова є продовженням російської...
— Більш того, називають нашу мову зіпсованим російським діалектом. Не вдаватимуся до багатьох фактів, які спростовують це твердження. А зіщлюся лише на видатного московського історика Карамзіна — автора 12-томної «Истории государства Российского». Коли у нього поцікавились, якою мовою розмовляла Київська Русь, він відповів: «Тією ж, якою розмовляють сьогоднішні малороси».
— Четвертий рік поспіль триває не оголошена Росією війна проти нашої країни. Вас особисто не дивує позиція російської інтелегенції щодо цих подій? Адже її голосу на захист «братів-слов’ян» не дуже чути...
— Знаєте, майже всі ті письменники, які, на мій погляд, могли б сьогодні виступити на захист України, вже відійшли у потойбічний світ. Мені, наприклад, важко уявити, щоб Віктор Астаф’єв підгавкував кремлівським ідеологам, які кажуть про братерські відносини між нашими народами, єдину мову.
Мене дивує, а то й просто обурює, що і сьогодні деякі «знавці» українсько-російських відносин твердять про те, що впродовж віків вони були братерськими. Більшого блюзнірства важко уявити!
Адже будь-яка адекватно мисляча людина знає, що протягом віків українці воювали за інтереси Російської імперії, що російські царі, а потім генеральні секретарі, засівши у московському Кремлі, усіляко збиткувалися над «меншими братами».
Хто й коли підрахує кількість їхніх жертв? Адже лише минулого століття українці пережили два штучно створених російсько-більшовицькою владою Голодомори. Проти них десятиліттями тривала неоголошена війна, коли кращих синів і доньок нашого народу відправляли до психлікарень, на Колиму. Лише за те, що вони любили свою рідну землю, хотіли шанувати своїх дідів і батьків, які загинули за Україну.
А сьогодні, коли росіяни знову прийшли на нашу землю і нищать українців, говорити про якусь міфічну дружбу і тим паче братерські відносини можуть лише, вибачте, відверті негідники.
Ну а щодо тих, хто підспівує Путіну і його найближчому оточенню... Скажу так: якщо завтра у Кремлі з’явиться інший цар і з іншою точкою зору, то вся сьогоднішня пропутінська інтелігенція обслуговуватиме і його.
— З розповідей Ваших колег знаю, що Ви не раз і не два заступалися за своїх колег, котрі потрапляли в опалу до влади. Задля цього навіть зверталися до партійних функціонерів, наближених до ЦК КПРС. Разом із тим і Ви були обласкані тодішнім режимом...
— Вас цікавить, чи не доводилося мені йти на компроміси з власною совістю? Відповідаю: доводилося. За своє довге життя я мало бачив людей, які були безкомпромісними у відносинах із радянською владою.
Мені було відомо багато чого: і про так зване розкуркулення, і про сотні тисяч «ворогів народу», розстріляних і висланих на Колиму, і про те, якою ціною дісталася нам перемога у Другій світовій війні.
Пам’ятав я і свого діда, який знайшов смерть на чужині, та інших родичів, які натерпілися від радянської влади. Але я не пішов шляхом Василя Стуса, який загинув у мордовському таборі. Разом із тим я не написав ні на кого жодного пасквіля, не боюсь, що в архівах КДБ серед його інформаторів знайдуть і моє прізвище і онукам буде соромно за діда.
— Хто із сьогоднішніх українських письменників Вам подобається?
— Їх не так уже й багато, але вони є. Це, зокрема, Василь Шкляр, Роман Щипківський, Микола Корсак, Софія Майданська, Галина Погутяк, Мирослав Дочинець, Василь Василашко. По можливості намагаюся стежити за їхньою творчістю і радію їхнім успіхам.
— Над чим працюєте сьогодні? Коли порадуєте шанувальників своєї творчості новим романом чи повістю?
— Хай це буде моєю таємницею: не люблю загадувати наперед...
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ,
фото надано автором
