Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 07, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 25 Сiчень 2018 16:41

Антон Попов: і все буде Україна

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — лі­кар і пись­мен­ник Ан­тон По­пов, онук за­сно­вни­ка Ки­їв­ської го­мео­па­тич­ної шко­ли Де­м’­яна По­по­ва та син за­слу­же­но­го лі­ка­ря Ук­раї­ни Те­тя­ни По­по­вої. Своє жит­тя при­свя­тив про­дов­жен­ню сі­мей­ної ме­дич­ної спра­ви.
Ан­тон По­пов — аку­шер-гі­не­ко­лог, лі­кар-го­мео­пат, член Між­на­род­ної го­мео­па­тич­ної лі­ги (LMHI), го­лов­ний лі­кар ме­дич­но­го цен­тру «Го­мео­па­тія від По­по­вих», кан­ди­дат ме­дич­них на­ук, пре­зи­дент Асо­ці­ації го­мео­па­тів Ук­раї­ни, го­лов­ний ре­дак­тор жур­на­лу «Вест­ник го­мео­па­ти­че­ской ме­ди­ци­ны», пись­мен­ник.

— Ан­то­не Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, по­го­во­ри­мо з Ва­ми не тіль­ки як з лі­ка­рем, а як з пись­мен­ни­ком. Втім, на по­чат­ку з’ясу­ємо, в чо­му ж по­ля­гає суть го­мео­па­тії.
— Робота гомеопата нагадує прискіпливе розслідування — від біохімічних досліджень до психоаналітики, що вимагає кмітливості детектива та старанності вченого. Звісно, такому фахові потрібні різноманітні знання, досвід, інтуїція. Тому кількість високопрофесійних гомеопатів у всьому світі доволі мізерна, а спроби організувати державну систему гомеопатичної допомоги частково впроваджені тільки в Індії.
Основним принципом гомеопатії є закон подібності. Він означає, що у кожному випадку хвороби для кожної людини можна підібрати подібний (відповідний, придатний, підходящий) лікарський препарат. Подібність має винятково індивідуальний характер, і лікування не може бути визначено шляхом вивчення ізольованих симптомів хвороби або діагнозів у відриві від особистості людини, а також інших відхилень у стані здоров’я.
Гомеопатія народилася не з теорії, а з практики. Просто було помічено, що при певному способі впливу людина одужує. Сила самовиздоровлення є в кожній людині. У давні часи це називали «віталізмом», це те, що робить нас живими. Сучасна наука так і не знайшла того, що робить нас живими. Є старий жарт про те, що коли грип не лікувати, він минає за сім днів, а якщо лікувати — за тиждень. То чому ж люди видужують без лікування або, як кажуть, незважаючи на лікування?
— За­вдя­ки іму­ні­те­ту?
— Імунітет — це лише один із факторів. Порядок в організмі підтримується не тільки імунною системою. Беруть участь і гормональна система, системи обміну, нервова система. Важливим є психічний стан людини. Необхідно налагодити баланс у цих системах.
Гомеопатія — це спосіб налагодження внутрішнього середовища. В організмі існує дивовижний, гармонійний порядок. Підтримати його можна тонкими методами. При всій повазі до традиційної медицини — це груба сила, військові дії. А гомеопатія — це дипломатія, спроба домовитися з організмом, щоб він сам упорався з хворобою.
— Ва­ша сти­хія — ме­ди­ци­на, але ж Ви ще й пись­мен­ник. Роз­ка­жіть про взає­мо­дію з лі­те­ра­тур­ним се­ре­до­ви­щем, про взає­мо­впли­ви.
— Ці стихії споріднює людяність. Хоча нині з медициною біда, вона відокремилася від людини, стала жорстокою, орієнтованою на гаманець, отже, на фізичні страждання й душевні муки, що спонукають звертатися й до психіатрів, психоаналітиків. А сама душа в медицині десь поділася, і мені сумно, я себе відчуваю старорежимним у цьому плані. Не можна хворобу розглядати окремо від людини, має бути принаймні співчуття професійне.
Медицина і література, загалом мистецтво не існують відокремлено. Мій дідусь завжди казав, що ці стихії споріднено-об’єднуючі, він наполягав, що медицина, з одного боку, це наука, а з іншого — мистецтво. Він дуже любив мистецтво, був добре знайомий із діячами культури, до кінця життя з багатьма митцями спілкувався.
Дід писав маленькі неримовані сентенції-верлібри, він принципово вважав, що поезія — це частина життя, ми як людство не можемо існувати тільки технічно, за рахунок якихось винаходів у науці, люди мають бути людяними. І медицина має бути людяною.
На писанні власних віршів я не особливо зосереджувався, бо медицина забирає багато часу. Деякий період видавав книжки, а потім відійшов від того, бо навалилися лиховісні дев’яності, час великої нестабільності, і треба було переходити з державного рівня до приватної медицини, а це було складно організовувати.
Через роки повернувся до письменства, спонукали мої друзі, вони сказали: «У тебе чудові вірші, чому ти їх не читаєш нам? Чому не видаєш книжок? Давай ми будемо твої поезії на музику класти». Друзі мене стимулювали творити. І це приносить мені задоволення.
Я почав писати й прозу, склався великий цикл «У медичному задзеркаллі», потім «Пригоди лікаря-гомеопата». Отже, я влився в літературу. Звісно, багато читаю, не можна жити у вакуумі. Повз мене не пройшли непоміченими Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Степан Процюк, Андрій Курков, Павло Вольвач, Тарас Федюк...
— А хто кон­крет­но впли­вав?
— Ви знаєте, всі разом. Передусім на мене впливали справжні українці і справжні письменники, зі своїм куражем, суперечливостями. Є в кого вчитися. Намагаюся не кидатися на блискітки, я захоплююся літературою в літературі, мистецтвом у мистецтві. Тому й налягав на класику, захопився творчістю першого українського президента, письменника Володимира Винниченка, був підкорений романом «Кулак»...
Молодий Сосюра вразив (зрозуміло, що пізніше радянська система добряче понищила в ньому поета). Впливав феєричний Тичина молодого періоду. Світоглядні велетні Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко ведуть мене. Сумний і глибокий Григір Тютюнник захоплює...
За наявності таких вершин я відчуваю, що наша література скалічена — царатом, радянщиною, тиском чужої мови. Якось мама читала видання про видатних українських письменників, науковців, митців і тяжко зітхала. Я сказав: «Нащо ти читаєш таку депресивну інформацію?» Вона зауважила: «Вісімдесят відсотків елітних українців розстріляно, репресовано. Тим чи іншим чином заблокували їхню діяльність». Геноцид по Україні пройшов ураганом. Звичайних трударів теж зачепило, а от інтелігенцію понищили майже всю, а то є коріння, основа нації.
За царя і генсеків нас колонізували. За рішенням-рознарядкою московського політбюро російський «пролетаріат» розселяли по українських областях, містах і селах. Отже, у нас здавна сформувалася п’ята колона, мовна, ментальна, ці люди не визначилися, хто вони є. Живуть в Україні, а в голові носять іншу державу. Тим паче що нині склалася трагічна ситуація. Війна — це не просто погано, вона змушує визначити позицію: не можна стояти осторонь чи поміж, ти або тут, або там.
Гадаю, чим більше буде україномовних українців, тим буде більше можливостей розуміти один одного. Мова має йти попереду і вести нас далі.
— Ва­ша ма­ма на­пи­са­ла про Ва­шо­го зна­ме­ни­то­го ді­да біо­гра­фіч­ну книж­ку «Лю­бов та пра­ця». В чо­му по­ля­гає фе­но­мен лі­ка­ря Де­м’­яна По­по­ва?
— За життя він прийняв понад мільйон пацієнтів і був єдиним гомеопатом Радянського Союзу, нагородженим орденом Трудового Червоного Прапора за розвиток гомеопатії у своїй країні. І це при тому, що в цей час гомеопатія зазнала тиску: заборонено було навчати їй, друкувати будь-яку літературу, створювати гомеопатичні товариства, використовувати будь-які гомеопатичні ліки.
— Чим за­пам’­ятав­ся Вам Де­м’­ян Воло­ди­ми­ро­вич у ди­тин­стві?
— Дідусь жив сам, його дружина померла. Він завжди дотримувався розкладу: на тиждень складав план, з ким має зустрітися. Його постійними гостями були лікарі-гомеопати, артисти, науковці. Він дуже не любив, коли приходили без попередження, оскільки у нього все було розписано.
Коли дідусю було за 80 років, він захворів на тяжку пневмонію. Одного разу ми пішли його провідати, але його... не було вдома! Побігли шукати на вулицю, і були праві. Він пішов до Ботанічного саду імені академіка О. Фоміна. У дідуся по цьому парку був прокладений улюблений щоденний маршрут. На зауваження, що у такому хворобливому стані слід дотримуватися постільного режиму, він відповів: «А у мене запланована прогулянка». Це була не впертість, а стиль його життя, звичка.
Він дуже любив мандрувати, але був позбавлений цієї можливості, за радянських часів його не випускали за кордон. Лише одного разу поїхав до Польщі.
Я взявся за написання роману «Характерник» про мого діда — про дар зцілення і його життя (відбулося кілька презентацій книжки). Характерник означає «відун, цілитель, духовний наставник у Запорозькій Січі», який, зокрема, займався і лікуванням поранених козаків, їх психологічною і фізичною підготовкою. Характерники володіли магічними здібностями, які використовували для потреб запорозьких козаків. Це люди зі Слобожанщини на зразок закарпатських мольфарів.
Мама передала мені дивовижні матеріали, сам чимало назбирав. То історія крутіша за голлівудські блокбастери. Дід вижив при всіх режимах. Були голодомори, любов, шалена праця, натхнення, зради, переїзди. Під розстрілом був. Потрапив в оточення.
Я спирався також на матеріал про трудягу прадіда, в якого було п’ять десятин і десять соток землі. Вивчав тодішню епоху, адже побут і стосунки між людьми були радикально інші. Багато чого розкопав. І в тому вся Україна. Хоча книжка про конкретну людину, про те, що існує диво зцілення, існує дивовижна сила в людині, не суто лікарська, а характерницька.
Дідусь мені казав: «Ми козацького роду». Та я не розумів, що це означає, наскільки це серйозно і важливо. Насправді він не Попов, а Попович. Прізвище йому «підрізали» в атестаті Лохвицького комерційного училища (русифікація атакувала). Згодом це зберегло йому життя. Російських Попових багато, а Попович — інша справа. Коли більшовики розстрілювали, то в графі «За що?» писали «українець». Цього було достатньо, вже розстрільна стаття.
До речі, в дідовому атестаті 28 предметів, зокрема й географія України, українська, французька і англійська мови, зачатки бізнесу... Ґрунтовна освіта. Ми втратили величезний світ.
З оновленим прізвищем дід завжди виходив сухим із колотнеч, доля його оберігала, хоча на нього писали доноси. Не життя, а детективна історія.
Дем’ян Володимирович створив Київську гомеопатичну школу. І при тому володів силою, притаманною характерникам. За часів Другої світової війни оперували, відверто кажучи, без наркозу.
— Ви­ко­рис­то­ву­ва­ли як зне­бо­лю­юче спирт...
— Це неймовірно примітивний «наркоз». А Дем’ян Володимирович користувався особливими козацько-характерницькими засобами, зупиняв кров, витягував кулі... Він так впливав на бійців, що вони не відчували болю. Лікував накладанням рук і замовляннями. Читав думки. Багато років потому він цю свою здатність використовував паралельно з гомеопатичним лікуванням.
Силу-силенну хворих він оглядав за лічені хвилини. І ставив правильні діагнози. А ще бувало так. Обхід робить якесь світило, професор чи академік. Каже: «А цьому хворому я не можу встановити діагноз, начебто нічого в нього нема». Хтось із медперсоналу повідомляє: «А Попов визначив». — «Тоді робіть, як сказав Попов».
Отже, окрім власноруч розробленої наукової методики, він керувався силою, що передається генетичним кодом, тим, що властиво характерникам. І про це роман. Про незбагненну, велику міць і снагу в людині. Як її пізнати, як поставити на службу, як допомагати людям...
Мені це цікаво. Великий задум, довелося «підняти» епоху починаючи з часів останньої — другої — Запорозької Січі. Звісно, щось домислив, бо не все збереглося в документах. Чіткішою є інформація про війну, окупацію. Дід у Києві при німцях працював, розповідав, як це було, про те, якими різними були німці, як він уникав небезпек.
— Ук­ра­їн­ський Вольф Мес­сінг...
— Великою мірою так. Його не чіпали. Він випромінював флюїди, переконував, навіював, читав людину, просвічував, як рентген.
Я бачив, як до нього приїжджали академіки, відомі митці і діячі, багато прізвищ можна назвати. Та він ніколи не заносився і не страждав на зірковість. Через дорогу був овочевий магазин, там працювали вантажники, жилаві, з мозолями, дещо нетверезі чоловіки, але вони підхоплювали Дем’яна Володимировича попід руки як найліпшого приятеля.
Декого це коробило. Соціальна розшарованість завжди існує, однак він зо всіма знаходив спільну мову, до кожної людини мав підхід. До нього стояла черга на весь двір і тягнулася до вокзалу. Двірники продавали місця в черзі, робили свій бізнес, бо людям доводилося стояти день-два, а весь квартал здавав квартири стражденним, які приїжджали звідусіль.
— От­же, Ваш дід ми­мо­хіть да­вав ро­бо­ту ба­га­тьом лю­дям.
— Це було унікальне явище, яке нині просто не вкладається у свідомість, я, лише подорослішавши, збагнув, що це було. Зрозуміло, що він міг допомогти не всім, це нереально. Прийом кожного, повторюю, тривав дві-три хвилини. Він ставив одне-два запитання. За день проходило зо двісті осіб.
Він вкладав людям у серце рецепт-надію, і це здебільшого спрацьовувало. Наче код до кожного прочитував. І людина з цим ішла. Як це називається? Що це за вміння? Чи можна цьому в медичному інституті навчити? Ні. Має бути талант, дар.
— Пе­ре­ве­ді­мо стріл­ку на Вас. Хто з відо­мих лю­дей при­хо­див до Вас по допо­мо­гу?
— Прізвищ не називатиму, приходили і приходять відомі артисти, діячі культури і політики. Часто звертаються можновладці. Причому навіть організатори охорони здоров’я, тобто міністри та їхні підлеглі. Які на своєму рівні у робочих кабінетах не дуже гомеопатію підтримують, але коли припікає, біжать по допомогу. Це — одна з причин, чому Дем’яну Володимировичу, моєму діду, свого часу не заборонили діяльність. А були скарги і доноси.
Якось йому подарували з Київського зоопарку павичів. І в газеті «Известия» з’явилася критична стаття, але не про гомеопатію, а про те, що у нашому радянському соціалістичному суспільстві є люди, які дозволяють собі таке «барство», живуть, як пани, і мають навіть фонтани і павичів.
Але через те, що він лікував мало не всіх керманичів, зокрема членів ЦК, Політбюро, його залишали у спокої, не гнобили.
— З Ва­ми ця іс­то­рія по­вто­рює­ть­ся?
— Повторюється. Іноді лунає дзвіночок і біля клініки з’являється фешенебельна чорна машина, і ти маєш поїхати. Але я з певного часу відмовляюся лікувати тих, хто рекомендується депутатом чи урядовцем, кажу, що я у відряджені, захворів, не можу, вибачте. У моїй книжці «У медичному задзеркаллі» є історія про депутата, який був дуже високо, я описав, як лікував його, що з того вийшло, яка була подяка...
Такого роду люди (не всі, звісно) звикли, що їм всі зобов’язані щось робити, причому за так; за те, що вони є, «дозволяють» себе лікувати. А не буде позитивного результату, можуть і зацькувати. Охочих полікуватися за красиві очі серед чиновників різних рівнів скільки завгодно.
— Чи об­на­діює Вас зав­траш­ній день?
— Я думаю, що життя змінюється на краще. Я оптиміст, хоч як це банально звучить. У нас багато людей нині бідкається: «Зараз усе погано. Буде ще поганіше. Влада буде гіршою». І в такому дусі. Це можна переламати, якщо змінювати себе. Треба реально дивитися на речі. Якщо вмієш щось робити добре, бери і роби. І все. То є найкраща відповідь негараздам. Хочеш і вмієш воювати за волю України, іди на фронт. На своєму місці роби Україну, і все буде Україна.

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, 
фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».