Доктор мистецтвознавства, професор Михайло Селівачов зазначає: «Наукову й суспільну вартість дослідження Є. Шудрі ми вбачаємо і в розкритті глибинних джерел культуротворення, біля яких стояли й досі стоять скромні люди, віддані служінню красі. Вивчаючи й поширюючи їхній доробок, авторка віддає борг вдячності попередникам у цій творчості — справі, що стала покликанням самої Євгенії Стефанівни».
Копіткі пошуки, тривале листування з родичами й учнями визначних осіб дозволили Є. Шудрі не тільки систематизувати й доповнити наше уявлення про доробок окремих дослідників, а й у низці випадків визначити дату їхньої смерті. Останнє стосується передусім емігрантів і репресованих осіб, а до них належали практично всі провідні мистецтвознавці й етнографи Радянської України 1930–1940-х років.
Не меш важливо, що Євгенії Шудрі пощастило розшукати й уперше оприлюднити унікальні фотографії видатних, але призабутих діячів художнього промислу, колекціонерів і науковців.
До цього додамо, що нещодавно відбулася чергова персональна виставка вишитих творів Євгенії Шудрі і слідом за цим — виставка творів її безпосередніх учениць (60 робіт).
— Єв­ге­ніє Сте­фа­нів­но, яку ме­ту ста­ви­те пе­ред со­бою?
— Щоб серце раділо, щоб пам’ять жила. Таку мету ставить перед собою кожна порядна людина. Тоді ми наче перегукуємося з роздумами нашого філософа Григорія Сковороди. Він запитував: «Для чего мы делаем материи, вышиваем их разными нитками и взору приятными цветами украшаем?» І тут же відповідав: «Для радости сердца».
Я ще школяркою взялася за вишивання. Вивчала різноманітні техніки, знайомилася з досвідом відомих майстринь, вишукувала старовинні альбоми вишивок... І запозичувала все краще. А маючи художнє бачення, створювала і свої композиції. Пізнавши таємниці колірної гами, дійшла своїх вершин художньої майстерності у трьох килимах: «Гетьманський», «Квіти Землі» і «Крещендо».
Це у вишиванні. Друге крило творчості — копітка дослідницька робота. Вивчаючи досвід великих майстрів, вишукуючи шедеври народної вишивки, я відкрила когорту славних, але, на жаль, призабутих імен. Серед них — дослідники і гончарства, і архітектури, і малярства, і в’язання, і лозоплетіння. А ще — творці художнього дива — вишивки.
— Чо­му ви­шив­ки — ху­дож­нє ди­во?
— Це не просто вишивання, а виквіти людської душі, це код народного духу. Вишивання — це спів і молитва, що супроводжували працю вишивальниць. На таку красу здатне лише чисте, поетичне серце. Здавалося б, звичайні нитки, а в поєднанні між собою вони створюють і барвисті плями, й дивовижні суцвіття, й чарівні картини. Як добре почуватися в такому оточенні поезії, дива, мистецтва!
Віднайдення коренів неперейденої живучості декоративно-вжиткового рукомесла спонукало до дбайливого опанування історією народної творчості. А це означало, що необхідно засісти за друковані джерела, заглибитися в мистецькі сховища, дослідити творчі осередки, їх виникнення й діяльність, ознайомитися з науковими працями у цій царині та безпосередньо з творцями нетлінних надбань. Врешті я зважилася укласти... енциклопедію вишивання!
— Де­сят­ки й де­сят­ки імен...
— Авжеж. Їхні біографії та здобутки у творчості я опублікувала у двох книжках під назвою «Подвижниці народного мистецтва». Згодом потішила шанувальників історії ще однією книжкою — «Дослідники народного мистецтва». У ній — біографії та творчі здобутки 25 чоловіків-науковців у царині мистецтвознавства. З-поміж них видатні вчені — Хведір Вовк, Микола Сумцов, Григорій Павлуцький, Микола Біляшівський, Вадим Щербаківський, Стефан Таранущенко, Яків Риженко, Іван Гончар...
Та ось підготувала та видала монументальний фоліант «Оранта нашої світлиці». У ньому по крихтах зібрано і ретельно відтворено життєпис видатних діячів української культури, подвижниць народного мистецтва, які першими стали на його оборону від знищення і поглинання промисловістю, закликали його шанувати і вивчати.
Це в першу чергу Пелагея Литвинова, Олена Пчілка, мати Лесі Українки та її видатні доньки — Ольга, Оксана, Ізидора, які кохалися в народному мистецтві. Власне, саме з підготовки Оленою Пчілкою і виходу у світ у 1876 році ґрунтовної праці «Український народний орнамент» розпочинається вивчення української народної вишивки.
Долі подвижниць народного мистецтва вражають своїм трагізмом. Наприклад, поетеса Ірина Сеник, мучениця за правду та ідею незалежності України, провела в засланні близько 32 років, весь час вишивала, адже вишивання було її потребою, її життям, її зав’язком із рідним краєм.
— Хто під­три­му­вав Вас на тер­нис­то­му шля­ху до­слі­джень?
— Мій чоловік Микола Шудря (Царство йому Небесне), письменник, кінодраматург, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії імені Шевченка. Впродовж багатьох років він був моїм наставником, натхненником, тим, хто благословив мою працю.
— Ві­до­мо, що ото­чен­ня ве­ли­кою мі­рою фор­мує лю­ди­ну.
— У цьому сенсі я щаслива жінка, бо зналася з багатьма видатними людьми України, серед них актор Богдан Ступка, письменники Борис Олійник, Леонід Череватенко, Олексій Дмитренко, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Дзюба, композитор Володимир Губа, кандидат медичних наук, колекціонер україніки Михайло Грузов, художники Левко Воєдило, Василь Лопата, Валерій Франчук й багато інших. Та номер один — енциклопедист Микола Шудря.
— Яким він був у зви­чай­но­му жит­ті?
— Микола Архипович був над побутом. Зранку сідав за чистий аркуш паперу і починав писати. Друкарською машинкою і комп’ютером не користувався. Не обкладався різними джерелами, архівами, публікаціями, вирізками (матеріали він збирав по теках). Вивчав і виношував матеріал «до того». Під час писання користувався лише словниками. Отже, коли сідав з думками, уже нікуди не заглядав і черпав матеріал з пам’яті.
Наприклад, йому замовляли статтю. Він казав: «Найголовніше — це дати назву. Назва — це образ, суть». У світлі цієї назви він починав все вибудовувати. Писав весь день. Наступного ранку все переписував начисто, а чернетку викидав. Чистовик відносив до редакції.
Мене запитують: «А де рукописний архів Шудрі?» А він відніс твір до редакції — і все. А ось бібліотеку-україніку він зібрав колосальну. До речі, у всіх київських бібліотеках його знали, всюди йому було зелене світло, всі книжки, журнали, газети та документи йому за першим проханням виносили.
Багато солідних видань зверталися до нього з пієтетом, у їхньому уявленні він перебував на Олімпі. З редакцій телефонували і питали: «Миколо Архиповичу, що Ви можете запропонувати?» Він теми сам обирав, пропонував, з ним погоджувалися, потім з’являлися публікації. Він їм дуже радів. У якийсь момент Шудря пішов із журналу «Україна», насилу ходив. Але творчо він кипів, не зменшував обертів.
— Що він з цьо­го мав фі­нан­со­во?
— Практично нічого. Якщо виписували якийсь гонорар, то вельми скромний. Головне для нього — це публікація. У той час я отримувала пенсію 50 гривень, він — 80, і якщо раптом випадало 30 гривень винагороди, це було для нас великою підмогою. Свого часу в газеті «Демократична Україна» він публікував свої дослідження по українській пісні, матеріали про гетьманів.
— Ви­хо­дить, Ми­ко­ла Ар­хи­по­вич не­са­мо­ви­то пра­цю­вав на аль­тру­їс­тич­них за­са­дах?
— Саме так. Якось я підійшла до нього, у мене з’явилося бажання провести по голові, я простягнула руку і відчула, як буквально вдарила тепла вібрація, певно, то потік інформації йшов. Шудря був як антена.
Протягом життя він напрацював скарб, звідки черпав. Цікава дивна обставина. Після другого інсульту, коли йому уколами і крапельницями промили судини, він дивувався, що у нього відновилася пам’ять. Микола Архипович пам’ятав, у якій книзі, в якому архіві читав той чи інший матеріал. Був джерелом знань. Коли до нього хтось приходив зі своїм запитанням, він відповідав по суті і додавав: «А ось у тому архіві ще є те і те...» Шудря перелопатив усі архіви, він знав московські і ленінградські сховища, а київські тим паче.
Якщо взяти мої перші кроки як дослідника в українській орнаментиці, він просто говорив: «Піди туди, візьми те, те, те...» Звичайно, без його всезнайства мені було б дуже важко. При цьому він був напрочуд небайдужою азартною натурою, я розробляла свою тему, а він у захопленні був готовий попереду мене бігти, все сам робити, у нього очі спалахували, коли я приходила і приносила щось нове. Для нього це було дивно, він начебто все знає і раптом якісь маленькі відкриття робила я...
Шудря був членом трьох творчих спілок — письменників, журналістів, кінематографістів, до нього зверталися люди різних професій і різного рівня, він з усіма був на рівних, не дивився ні з висоти, ні зверхньо, ніколи себе не випинав, ніколи не підкреслював, що він більше знає. Мене це завжди дивувало і захоплювало. Доступний був абсолютно. Він зустрічався з людиною і намагався в ній відкрити те, чого вона сама не знала про себе, шукав якусь перлинку в її житті, щоб це обіграти, висвітлити і показати в публікації: а ось дивіться — яка людина...
Шудря любив щось розповісти по темі, якусь ситуацію розкрити, звичайно, він був у колі спілкування зіркою, завжди дуже привітний, казав: «Женю, накрий на стіл...» Пригощав людей, які приходили до нас, не всіх, але багатьох.
При тому Микола Архипович був дуже критичний. Лише про двох людей я ніколи не чула негативних висловлювань, це — Леонід Череватенко та Володимир Губа. Губа приходив з кінорежисером Валентином Сперкачем, до речі, лауреатом Шевченківської премії. Губа завжди сидів мовчки. Говорив Сперкач. Ця трійка намагалася взятися за створення фільму до ювілею Андрія Малишка. Шудря написав клопотання в Мінкульт, збереглася чернетка. Але грошей не дали, нічого не відбулося, все зійшло нанівець.
Серед наших близьких друзів був письменник Олексій Дмитренко. Він тяжко помирав, його паралізувало. Дмитренко після відвідування Афганістану написав книжку «АІСТ сильніший від смерті» — про лейтенанта Стовбу, поета. Дмитренко в останній період життя перед хворобою переписав усю книгу (написав, як було насправді), видавництво «Криниця» видало цю книгу. А в Шевченківському комітеті не захотіли оплачувати тираж цієї загалом нової книжки, за первісний варіант якої Дмитренко отримав Шевченківську премію.
Власне поштовхом до третього інсульту Шудрі стали похорони Дмитренка. На кладовищі через якусь неузгодженість з могилою слабкому Миколі Архиповичу довелося стояти дві з половиною години на холоді. Я передчувала, що якісь наслідки будуть. І довго не довелося чекати: третій інсульт — і все.
— Що Шуд­ря по­над усе ці­ну­вав у жінках?
— Перш за все у жінці цінував розум. До цієї когорти він долучив Олену Пчілку, Михайлину Коцюбинську, Роксолану Зорівчак, Наталю Шумаду, Ліну Костенко.
— Ска­жіть за Лі­ну Кос­тен­ко...
— Я була свідком кількох зустрічей з Ліною Василівною. Добре пригадую ювілейний вечір у Будинку кіно Василя Васильовича Цвіркунова — заслуженого діяча мистецтв, колишнього директора Київської кіностудії імені О. П. Довженка (1962–1973). Саме за його керівництва кіностудія пережила піднесення, викликане успіхами поетичного кіно. Народ сходився поволі. Оглядали один одного, тиснули дружньо руки, дивилися у вічі, запитуючи: «Ти ще живий? Так тримати!»
Усі перебували в якомусь напруженні. За столом ведучого сиділа красива літня жінка, з якою шанобливо віталися. Це була дружина ювіляра — Ліна Василівна Костенко.
Микола Архипович завбачливо взяв із собою альбом, в якому залишали автографи відомі фахівці мистецтва. На цій зустрічі Микола Архипович не обійшов увагою поета Бориса Чіпа, знаних братів-кінорежисерів Юрія й Михайла Іллєнків. Але найдорожчий був ось такий автограф:

«Не до­пус­кай та­кої мис­лі,
Що Бог по­ка­же нам не лас­ку,
Жит­тя люд­ське — стро­ки стис­лі —
Не­має ча­су на по­раз­ку.
Лі­на Кос­тен­ко з Бе­рес­теч­ка. 
22.01.98 р.»

У вітальні Київського літературно-меморіального музею-квартири П. Тичини відбувалися презентації книжок, виставки художників і майстрів народного мистецтва. У червні 1997 року у цьому залі демонструвалася персональна виставка моїх вишивок. Після закінчення експозиції я подарувала музею роботу «Шлях до себе».
5 лютого 2000 року ми були запрошені на презентацію книжки Володимира Овсійчука «Олекса Новаківський». Прийшли Іван Драч, Володимир Житник, Ліна Костенко, Лариса Кадирова та інші. Розмовляючи з Ліною Костенко, Микола Архипович просив знайти вільний час для інтерв’ю. Вона погодилася, однак просила не наполягати й відкласти зустріч на пізніше.
Третя зустріч з Ліною Костенко відбулася у стінах Києво-Могилянської академії на 75-річному ювілеї поетеси. На цю урочисту подію ми прийшли з онукою Оксаною, студенткою Київського національного університету, яка весь час фотографувала. Ті світлини нагадують про той незабутній день.
Зал був переповнений, присутні ловили кожне слово й рух Ліни Василівни, перебували в якомусь незвичайному стані. Високоінтелектуальне зібрання розуміло, що перед ним жива легенда української культури: безкомпромісна, непохитна, непередбачувана, залізна жінка, яку остерігалася влада й не знала, як з нею поводитися.
Ліна нічого і нікого не боялася, говорила все, що думала, часто дуже неприємні речі. (Раніше вона відмовилася робити ювілейний вечір у Національній опері України.) Наостанок ювілярка сказала, що від цієї влади їй нічого не потрібно, вона ще подивиться, на що здатна так звана Помаранчева революція. Згодом Ліна Василівна відмовилася від звання «Герой України».
На тому вечорі я передала з дарчим написом Ліні Костенко свою книжку «Подвижниці народного мистецтва», де вміщено також нарис про доктора мистецтвознавства, професора Раїсу Захарчук-Чугай, з якою Ліна Костенко пліч-о-пліч перебувала в культурологічних експедиціях у зоні відчуження.
Згодом зі Львова отримала від Раїси Захарчук-Чугай книгу «Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина», у ній на 15 світлинах знайшла Ліну Костенко серед учасників експедиції.
2008 року у Музеї книги і друкарства у Лаврі відбулася творча зустріч читачів із жінкою-легендою, поетесою Ліною Костенко. У сімейній фототеці зберігається кілька знімків. Потім ми ще кілька разів перетиналися.
Звісно, хотіла б розповісти ще про Леоніда Череватенка, про Богдана Ступку, але це окремі великі розмови.
— Чим на­пов­не­ний по­ча­ток 2018 ро­ку?
— Ось має вийти моя нова книжка-альбом, присвячена родині Адріана Прахова, передусім його доньці — Олені. Загалом на цій родині зійшлися долі таких видатних талантів, як В. Васнєцов, М. Нестеров, М. Врубель, О. Мурашко, П. Сведомський, В. Котарбінський...

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, 
фото автора