Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Жовтень 20, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 12 Сiчень 2018 15:08

Віктор Медведєв: ключем відродження є культура, мистецтво, освіта

Rate this item
(0 votes)

Ска­жи ме­ні, де ти вчив­ся і жи­веш, і я ска­жу, хто ти. Бо це на­кла­дає­ть­ся на лю­ди­ну сві­то­гляд­но. Наш спів­роз­мов­ник — ху­дож­ник Вік­тор Мед­ве­дєв за­кін­чив Лу­ган­ське дер­жав­не ху­дож­нє учи­ли­ще, зго­дом Ки­їв­ський дер­жав­ний ху­дож­ній ін­сти­тут. Жи­ве і пра­цює у Ки­єві та Ір­пе­ні.
Спе­ціа­лі­за­ція: жи­во­пис, гра­фі­ка, рес­тав­ра­ція жи­во­пи­су. Ви­став­ля­ти свої ро­бо­ти по­чав із 1987 ро­ку. Брав участь більш ніж у 100 ви­став­ках в Ук­раї­ні та за її ме­жа­ми. Се­ред них — по­над 30 пер­со­наль­них.

Тво­ри ху­дож­ни­ка пе­ре­бу­ва­ють у му­зей­них та при­ват­них ко­лек­ці­ях Ук­раї­ни, Іта­лії, Фран­ції, Ні­меч­чи­ни, США, Но­вої Зе­лан­дії, Поль­щі, Угор­щи­ни, Бол­га­рії. Про се­бе, своє твор­че кре­до Вік­тор Мед­ве­дєв ка­же: «При­ро­да лю­ди­ни, при­ро­да та лю­ди­на, їх взає­мо­дія і взає­мо­від­торг­нен­ня — ось та­єм­ни­ця, до якої ве­де ме­не Жи­во­пис».

— Тож, па­не Вік­то­ре, на які ру­бе­жі вийшли?
— Думаю, що мені пощастило — зійшлося так, що є де творити. Виявляється, художнику все життя треба працювати на покращення умов роботи. Маю в столиці квартиру, а от власну майстерню побудував в Ірпені, тож спілчанську на Печерську через кабальні умови оренди полишив.
Вік уже такий, що багато знаєш і суєту проминаєш. І те, що називається кон’юнктурою, теж турбує вже мало. Це — другорядне, на нього не треба класти життя, а раніше йшло 90% часу і зусиль на творення такого, щоб комусь сподобалося.
Отже, можу спокійно працювати і робити те, що хочеться. І розвивати творчий культурний осередок в Ірпені. Я його бачу як такий собі Барбізон, який примагнічує творчі сили. Важливо, щоб було де і про що спілкуватися. У цій сфері ще кінь не валявся, як кажуть, тут стільки роботи, стільки незгуртованих людей. Всі товчуться у Києві. Та в провінції людей простіше солідаризувати.
Моя простора майстерня — це радше ательє, як на французький манер. Французи ще у XVIII сторіччі вигадали таку форму спілкування з публікою, коли за величезним вікном-вітриною працював художник з оголеною моделлю і публіка заглядала, а той, хто купував квиток, міг зайти і подивитися зблизька, як створюється картина.
От і я відкритий усіма вікнами до людей. Вони проходять повз, задивляються на мої картини. І це добре. Нехай знають, що тут живе художник, що до нього можна зайти, дітей привести, я можу тут навчати, студію відкрити. Тут нове життя починається. Не бізнес, а такий собі культурний проект.
— Наш час — це ціл­ко­ви­та го­нит­ва, бі­гот­ня. І всім бра­кує спіл­ку­ван­ня, без ньо­го лю­ди­на ви­си­хає, як рос­ли­на без во­ди. Вам по­щас­ти­ло на осе­ре­док?
— Я виріс на Львівський площі у Києві. На неї виплескувались енергії Театрального, Поліграфічного і Художнього інститутів. У цьому Бермудському трикутнику хто навчався і творив, той ствердився. Тоді було мало майстерень. Дві кав’ярні — на весь центральний Київ. Це потім з’явилися майстерні і кав’ярні, хтось почав збирати друзів, а хтось усамітнився, взагалі перестав спілкуватися. Справді немає часу і тільки десь на виставці можна спіймати колегу...
Художники стали виїжджати за кордон. Я останні десять років працював у Болгарії. Мій добрий приятель Микола Журавель, однокурсник, не вилазить з Японії або з німецького Бадена, працює людина. Всі інші теж якось зайняті. Зустрічаємося на виставках, епізодично.
От класно було б, як казав Піросмані, побудувати посеред міста великий будинок, зустрічатися-спілкуватися, пити каву і розмовляти про мистецтво. Понищені Будинки творчості оголили цю нішу. Гадаю, треба клуби створювати, навіть моє ательє — це вже щось, можна зібрати колег, погомоніти. Чим більше буде таких місць у містах та містечках, тим краще, будемо дружити домами.
Я ж за фахом, за дипломом — людина, яка має спілкуватися, я — реставратор живопису, отже, знаюся в антикварному бізнесі, працював у ньому, це моя робота — знати людей. Я і в Болгарії працював саме за цим фахом, реставрував і спілкувався — це не тільки потреба, це — нормальний робочий стан.
Нині займатися суто творчістю — нереально. В Україні нема сталого арт-ринку, нема арт-менеджерів. Когось намагаються в Художній академії навчити на факультеті менеджменту арт-бізнесу. Але де ті фахівці? Я знаю 38 галерей Києва, знаю всіх галерейників. Як було двадцять п’ять років тому, коли все починалося, так є і досі. Ті ж люди.
— Екс­по­зи­ції, ви­став­ко­ва ді­яль­ність — це зро­зу­мі­ло. Але має бу­ти ма­со­ва­ні­ше про­су­ван­ня і про­па­гу­ван­ня ху­дож­ни­ків. В які фор­ми мо­же ви­ли­ва­ти­ся ді­яль­ність Ва­шо­го арт-ате­льє? Ко­го б Ви ще хо­ті­ли до­лу­чи­ти?
— Якнайбільше колег-художників. У нас можуть бути різні погляди на мистецтво, але ж це цікаво, ми можемо «сваритися» роботами, але дискусія — це розвиток.
А ще маємо обростати поетами, бардами, музикантами, майстрами декоративного мистецтва, мас-медійними представниками. Робити таке культурне життя, щоб із Києва в Ірпінь приїжджали, а не навпаки.
Дружина має свій паралельний шлях, працює в Міністерстві освіти. Познайомилися в родині актора Чигляєва на Подолі, тобто у творчому осередку артистів, музикантів, телевізійників. Майбутня дружина замовила мені як реставратору роботу — величезну ікону, яку я почав робити і досі не закінчив, ця незакінчена ікона стоїть як символ наших незавершених стосунків, що розпочалися 30 років тому.
— А хто Ва­ші вчи­те­лі?
— Олександр Романович Тищенко — засновник кафедри реставрації в Київському художньому інституті (нині академія). Легендарна особистість. Досі його згадують, розповідають анекдоти про нього. Він був своєрідний, низенький, сухорлявий, а голос у нього був міцний, густий, такий, що всі стояли по струнці. А ще на мене суттєво вплинув молодий тоді викладач Юрій Коренюк, монументаліст.
Нас учили реставрації і всьому тому, що зветься живописом, тобто від мозаїки, енкаустики до монументального живопису та ікон. Універсальний підхід. От як чеховський лікар ходив з валізою і пологи приймав, зуби рвав, лікував від усіх болячок, отак і нас учили. Справді серйозний фах. Тверде знання, школа дає впевненість у тому, що ти робиш. До нас звертаються живописці і запитують, а як загрунтувати полотно, а що робити, коли тріскаються фарби? Їх цього не вчили.
Є такий предмет «Технологія живописних матеріалів». На нашому курсі було на 11 предметів більше, ніж у живописців, зокрема хімія, оптика, фотосправа (ми фотографували в ультрафіолеті, в інфрачервоному промінні)... Плюс знання матеріалів, з яких робиться живопис, інші нюанси. Недарма ж нас шість років учили. Реставратора легко відрізнити від мистецтвознавця, бо нас цікавить, як зроблено, під яким кутом...
Реставрація — це збереження. Є ікони, які не треба реставрувати, щоб вони прожили ще 100 років. Я більше консервую (закріплюю, зберігаю). Наприклад, коли мені дають картину, на якій відстає фарба, я її легенько закріплюю шарами — це консервація, а якщо перемальовую — вже реставрація. При цьому треба зняти попередні фарби під мікроскопом різними хімічними засобами та не знищити того, що під ними. Це вже вищий пілотаж. Реставратор, що має добру школу, — універсальний, може все робити. І чесно робити.
— Ху­дож­ник Ва­ле­рій Ві­тер роз­по­ві­дав, що ко­ли ди­вив­ся ро­бо­ти ви­пуск­ни­ків Фран­цузь­кої ака­де­мії мис­тецтв, не міг збаг­ну­ти, чи вмі­ють во­ни ма­лю­ва­ти, бо за­над­то бу­ло абст­рак­цій.
— Вміють вони малювати. І німці вміють, і італійці, і британці, й іспанці. Просто у XX столітті перед мистецтвом у них і у нас ставили різні цілі і завдання. Нашого студента так муштрували, що забували сказати: а нащо це і це. Давали інструмент і не казали, що ним робити: чи цвяхи забивати, чи якісь тонкі речі робити. А француз або італієць знав, що йому робити. У них музеї є у кожному місті і селі, і вони нікуди не поділися, їх не спалювали в тридцяті роки і на закривали в роки незалежності, як у нас.
У Союзі після Васнєцова наче не було світового мистецтва XX століття, не було Сальвадора Далі, Пікассо, Модільяні, Моне і Мане, Ван Гога, тільки соціалістичний реалізм! До речі, соціалістичний реалізм на Заході має наукове визначення як «немотивований оптимізм», це коли на картинах бачимо щасливих шахтарів, доярок, ливарників... Вони чогось сміються, радіють...
Та ось у нас клацнуло у свідомості в 1991 році, змінився погляд. Що ж ми раніше робили? Що це було? Якась примара... Виявилося, що справді зображували сміховинно, такого не може бути. На Заході був нормальний процес, поступовий, так наука і мистецтво розвиваються, одне за другим, в русло сьогоднішнього контемпорі-арту все прийшло логічно, не якісь там марсіани залетіли. А у нас прагли порівнювати квадратне і зелене. От як можна порівняти? Воно різного походження.
Нас натаскували — щоб схоже було. Це — вчорашній день, XIX століття — от щоб було схоже, коли ще ми не знали фотографій, кіно і телебачення. А на Заході фотографію і кіно винайшли, і телевізор їм там наш Зворикін зробив, і вони поступово, головне природно, розвивались і в царині мистецтва.
— Чи зна­ють і ці­ну­ють ук­ра­їн­ських ху­дож­ни­ків в Єв­ро­пі? Чи їх­нє ре­но­ме на за­двір­ках?
— На задвірках.
— Чи прав­да, що на­шим клас­ним чу­до­вим ху­дож­ни­кам пла­тять не­змір­но мен­ше, ніж сла­бень­ким єв­ро­пей­ським ху­дож­ни­кам?
— Цілковита правда. Тому що наших на батьківщині не цінували, у нас не було державної культурної політики, нема і не видно. В дев’яності роки активізувалися дилери, які брали картини в українських художників за безцінь, вивозили і продавали. Або художника оселяли під Парижем, щоб він там клепав якісь картинки, які тут же продавали.
Окремим художникам удавалося на знаменитих аукціонах прориватися, як, скажімо, Анатолію Криволапу на аукціоні «Сотбіс», за його картину заплатили сто тисяч євро. У нас усі вразилися. Та кожного тижня проходить цей аукціон, хтось продається за сто тисяч, а хтось за десять мільйонів. Десятки і сотні художників продаються. А наших — одиниці.
Китайці нині всюди. І в сучасному мистецтві вони дуже популярні, модні, їх знають, купують. А у нас на культуру виділяють три копійки, художників гноблять відсутністю галерей, ринку, обіцяють, що визволять від комунальних поборів майстерні, а стає дедалі гірше. Художники виживають у наш час самотужки, як один у полі воїн. Арт-ринку немає, держава дулі крутить, виживай як хочеш!
Тому й працював у Болгарії, реставрував і творив живопис, та ще й привозив картини в Україну, робив виставки.
Мене запитують: «А чому ти там не залишився? Чому там хатку не купив?» Авжеж, там дешевше жити і працювати. Але ж тут друзі, спілкування. Розбираємося серед своїх, куди і як рухати мистецтво.
— А яка ме­та об­ра­зо­твор­чо­го мис­тец­тва?
— Мабуть, така ж, як у філософії, у наук, релігії. Мистецтво — це форма пізнання світу і себе. У кожний час люди знаходять самовизначення, свій інструментарій, отже, свій телескоп і свій мікроскоп. З позицій сьогодення було б смішно не знати, що зробили вчора, тільки знати таблицю множення і не займатись алгеброю, мовляв, світ стоїть на таблиці множення, далі нічого не може бути, це дуже складно, я не хочу того знати, от є таблиця множення — і все. Це ненормально.
Є дві категорії: винахідники і набувачі-споживачі, публіка — це набувачі, а письменник, артист, художник — винахідники. Митець винаходить новий світ. От Маркес — це ж світ, не наш світ, а якийсь особливий світ, і ти як споглядач, як читач туди входиш (якщо тобі цікаво) і там існуєш за законами Маркеса.
— А яким «те­ле­ско­пом і мік­ро­ско­пом» Ви ко­рис­ту­єте­ся, в яких жан­рах роз­ви­ва­єте­ся?
— Це не цікаво, це не головне. Головне — світоглядні речі. От про що можна вести дискусію з колегами. Сьогодні це справді актуально. У нас є ще атавізми соцреалізму, совковість, цього багато, воно між вухами стирчить. А світ уже в XXI столітті.
Я бував у всіх найважливіших європейських музеях від Лондона до Венеції. Був у Дубаї на фестивалі азійського мистецтва, яке має свої забобони і проблеми. Тобто бачив сучасне мистецтво, яке своїми інструментами освоює простір і час. Користується електронними засобами, технічними фокусами, експериментує в різних інтерпретаціях...
Смішно бути сьогодні таким, як учора. Подивіться на сьогоднішнього класика Івана Марчука. Відбулася його величезна виставка в «Мистецькому Арсеналі», десь із десять приміщень — десять серій різного часу. Це десять художників. І це один Іван Степанович Марчук, який будь-кому дасть перцю.
Він класний, сучасний, мислить нинішніми категоріями, не «совковими». За що його і турнули колись із «совка», бо він модерновий художник. І його молодші колеги — наближення до Європи. От я за те, щоб наше мистецтво, наші люди рухалися нормально, спокійно, природно, без психозу, без штучності, без заздрості.
— А чо­му, за яких об­ста­вин Ви при­ки­пі­ли са­ме до Бол­га­рії?
— У Болгарію я поїхав виконати замовлення, людям сподобалося. Болгарські митці у 90-х роках посунули на захід — до Німеччини, Австрії, Британії, Америки. А я знадобився в Болгарії. Отаке перетікання. І це нормально, природно. Я там 10 років мав роботу, замовлення, осередок спілкування.
Побачив, як маленька провінційна Болгарія стає європейською країною. Чому її художники знаходять себе у Франції, Італії? Чому скульптури болгарського митця стоять у центрі Парижа? Хіба наші гірші? Чому наших ніхто не знає? Чому болгарські художники такі європейські? Бо так по історії сталося.
От у центрі Софії є пам’ятник царю Олександру II Визволителю. Він і при німцях стояв, і в соціалістичній Болгарії стояв, і зараз стоїть. Болгари в 30-х роках не винищували пам’яток історії, не вбивали митців, не спалювали маєтки і картини. Вони навіть не знають, що це таке.
Є такий цікавий художник Златьо Бояджієв. Він учився в Парижі, по Європі їздив, дружив з Пікассо, з Фернаном Лєже... У 1942 році брав участь у Венеціанському бієнале. Скажіть, де був би наш художник, якби він у 1942-му у фашистській Італії брав участь у такому заході? Всі забули б, як його звати. Після війни Бояджієв стає головою правління Спілки болгарських художників.
Творчість Бояджієва ділиться на два різко відмінних періоди: до і після 1951 року, коли художник переніс важкий інсульт і половина його тіла була паралізована, тож протягом кількох років він міг писати тільки лівою рукою і практично втратив мову.
Перший період творчості Бояджієва характеризується класичними композиціями, в основному сільськими пейзажами. Після інсульту він переходить до гротескних образів, композицій з десятками фігур, витриманих в експресіоністській кольоровій гамі. Помер 2 лютого 1976 року. У Пловдиві відкрито Музей Бояджієва.
Отже, мені було на кого взоруватися в Болгарії.
— Чим Вас гріє день зав­траш­ній?
— Я радію. Дивлюся на ці дерева і річку і відчуваю себе не Клодом Моне, а Віктором Медведєвим.
Моє ательє може бути спонукачем, тим місцем, яке казатиме нашій владі: шановні, ворушіться, щось робіть. Чудові художники додадуть слави місту. Вони не мають бути білими воронами. А нам, митцям, треба об’єднуватися, щоб влада з нами рахувалася і будувала арт-центри. Інакше здичавіємо, опустимося. Соціально народ деформується і падає. Порятувати можуть тільки культура, мистецтво, освіта, тобто їхні носії.

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, 
фо­то ав­то­ра

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».