В од­но­му з ін­тер­в’ю, опуб­лі­ко­ва­но­му в «Де­мо­кра­тич­ній Ук­раї­ні» не­за­дов­го до Ре­во­лю­ції Гід­но­сті, він за­явив: «Ли­ше гро­ма­дян­ська гід­ність від­ро­дить на­ше су­спіль­ство!» А хі­ба це на­те­пер не на­бу­ло ще біль­шої зна­чу­що­сті?
Еру­дит, щи­ра й доб­ра ду­ша, Вік­тор Гра­бов­ський вра­жає своєю від­кри­тіс­тю, без­по­се­ред­ні­стю, не­бай­ду­жіс­тю, ве­ли­кою лю­бо­в’ю до лю­дей, а пе­ред­усім — до рід­ної зем­лі. Оця гу­ман­но-со­ці­аль­на за­гос­тре­ність пись­мен­ни­ка і спря­му­ва­ла на­шу бе­сі­ду у від­по­від­не рі­чи­ще.

— Вік­то­ре Ни­ка­но­ро­ви­чу, десь п’ять ро­ків то­му Ви ак­цен­ту­ва­ли, що «Ук­раї­ну від­ро­дить гро­ма­дян­ська гід­ність!», що й бу­ло ви­не­се­но в за­го­ло­вок на­шої роз­мо­ви. Чи не вва­жа­єте, що те Ва­ше про­роц­тво яко­юсь мі­рою справ­ди­ло­ся?!
— У 2013 року в «Могилянці» вийшов мій роман «Ти — моє дзеркало», який дехто вважає навіть квазісценарієм Революції Гідності, проте сказане зовсім не означає, що слово наше відлунює у серцях читачів саме так, як нам того прагнеться... Адже найчастіше все ж таки трапляється навпаки...
Проте задовго до тієї епохально знаменної події один із героїв мого роману «Ніхто не живе для себе» (з’явився друком 2012 року) побачив серед майбутніх президентів України «шоколадного магната»... І що?! Хіба ми не маємо вдосталь суттєвих претензій до професійної діяльності Петра Порошенка? Хіба мало нині розчарованих своїм вибором?!
— Ма­буть, лю­ди, кот­рі го­ло­су­ва­ли «за», спо­ді­ва­ли­ся, що пан Пре­зи­дент усі свої стат­ки по­кла­де в ос­но­ву роз­бу­до­ви Рес­пуб­лі­ки, як сво­го ча­су вчи­нив геть­ман Ук­раї­ни Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па?!
— Та не в тому, либонь, корінь проблеми, наскільки міцно тримається Президент за власні статки, а в тому, наскільки самовіддано служить він Україні, народу, який обрав його...
— От­же, Ви та­ки роз­ча­ру­ва­ли­ся у ви­бо­рі сво­го лі­те­ра­тур­но­го ге­роя?
— Справа не в розчаруванні, тим паче що згаданий роман писався саме на переломі століть, а взагалі у надто вже своєрідному розшаруванні суспільства, що, зокрема, проявляється у ставленні ГПУ й МВС не лише до патріотів, але й до теперішніх українських олігархів! До того ж не забуваймо, що сьогодні наш народ, як і політикум, перебуває в зовсім інших, навіть неймовірних реаліях...
— Має­те на ува­зі не­спо­ді­ва­ну ро­сій­ську аг­ре­сію про­ти Ук­раї­ни чи по­лі­тич­ну кри­зу в еше­ло­нах вла­ди?
— Називати несподіванкою брутальну інвазію Москви нам у жодному разі не випадає. Хіба майже десятиліття тому не розповсюджували активісти новоствореної партії регіоналів агітки стосовно того, як мають зустрічати українці Донбасу «визвольну армію» РФ?!
Чи, може, подбала українська влада за оці роки по Революції Гідності про те, щоби спростувати наклепи російських ЗМІ на свою адресу на рівні ООН?! Хоча ГПУ зобов’язана була притягати злісних провокаторів до належної кримінальної відповідальності! Але ж не сталося...
І саме внаслідок неймовірної, м’яко кажучи, безвідповідальності очільників держави в очах усього світу ми й не могли постати не чим іншим, як тільки «подлимі прітєснітєлямі рускоязичнава народа на ісконно рускіх зємлях». А звідси — за Путіним — і суто «український громадянський конфлікт»: свободолюбивий Донбас, мовляв, повстав, не маючи більше сил терпіти насилля «київської хунти»!
І ця огидна провокація відбувається лише тому, що українська влада взагалі — ще чверть століття тому! — віддала на поталу кримінально-шовіністичному конгломерату і Крим, і Донбас. Абсолютно не дбаючи про долю етнічних українців на цих теренах! Оце саме той «особливий статус» і дається нині Україні взнаки!
Не лише українці перебували в духовній резервації у нахабно зросійщених Криму, Донецькому регіоні... Але хіба хтось веде нині мову про долю болгар, караїмів тощо?! До того ж унаслідок суто фашистського вторгнення Москви в Україну (себто мілітарного закріплення «особливого статусу») кримські татари знову опиняються без свого історичного дому!
— Вік­то­ре Ни­ка­но­ро­ви­чу, пе­ре­йде­мо май­же на осо­бис­те. Лі­те­ра­то­ри час­то по­чи­на­ють вір­ша­ми, та зго­дом вко­рі­ню­ють­ся в про­зу. А як у Вас? Вза­га­лі, з чо­го скла­дає­ть­ся Ва­ша твор­ча ді­яль­ність?
— У мене чомусь усе навпаки — школярем розпочинав із прози, а нині продовжую «зловживати» любов’ю з обома... Адже все залежить од нашої вищої потреби — як суспільної, так і власної. Живемо ж бо не в якомусь коконі... А коли болить людям, Україні, то хіба ж не заболить і тобі, причетному до художньої мови та життєпису рідного слова?! Тим паче коли з мого рідного слова — таки ж із державної мови! — просто знущаються...
Особливо зловживають моїм терпінням як письменника державні мужі. Бо якщо високопоставлений чиновник говорить: «На сьогоднішній день Україна знаходиться серед самих корумпованих країн, тому й відносяться до неї...», бундючно переконаний, що промовляє українською, то хіба кожен українець із бодай середньою освітою не чує за цими словами російської мови?!
Посадовець, якоюсь мірою володіючи «общєпонятним язиком», просто перекладає російські слова, навіть не відчуваючи фальшу! Хоча українською мовою він, як людина відповідальна й культурна, мав би сказати: «На сьогодні Україна перебуває серед найкорумпованіших країн, тому й ставляться до неї...» Але хіба хтось із наших високопосадовців бодай за час перебування при владі подбав про підвищення свого рівня володіння державною мовою?!
Та годі цього діждатися... Ще б пак! Адже вони самозакохано вважають: якості їхньої суржикової «перекладної» мови цілком достатньо для чиновного спілкування з народом... І що можна додати до сказаного, щоб охарактеризувати дійсний стан української культури в нашій державі після Революції Гідності?! Адже слідом за державцями журналісти телеканалів не тільки розучилися відмінювати прикметники та числівники, але й прізвище Президента! Тож індійці з китайцями, як і американці з японцями, котрі щойно розпочали вивчення української мови, вважають, либонь, що Порошенко — жінка... Бо тільки жіночі прізвища на -енко у нас не відмінюються!
Ось із подібних життєвих нюансів і складалася та й досі складається моя «творча діяльність»... Адже що кому болить, той про те і гомонить... Як і кожен Послушник Слова, залишаюся мембраною суспільства. Зрештою, мабуть, недарма ж Бернард Шоу наголошував, що не буває літератури без публіцистики, бо, мовляв, лише справжня література публіцистична. Справді, чому б і ні?!
Ось тутечки й хочеться запитати у вельможних панів-державців: то є в Україні державна мова чи нема її?! Оберігає держава статус української мови так, як це притаманно не тільки європейським країнам, але й тій самій Росії, чи знову пустила проблему проблем на «самоплив», неначе прибирання узбіч? Запитання, на жаль, не таке просте...
З тією кашею у головах наших політиків, яку вони демонструють усьому світу, навряд чи легко відстоювати Заповіт «Небесної сотні» стосовно людської та національної Гідності. Адже — передовсім — її потрібно відчувати всім серцем. Так само, як і відповідальність за Державу, доручену тобі...
Звичайно, це дається з трудом! Недарма, вшановуючи «учасників бойових дій на території інших держав», Президент України наголосив, що саме «афганці» стали тією рушійною силою, яка значно зміцнила боєздатність українських добровольчих загонів на відсіч агресорові. Отже, якби ветерани «виконували свій інтернаціональний обов’язок», як це закладено в наші вчорашні мізки, десь у Норвегії або Туреччині, то ми називали б їх «норвегами» чи «турками»?! Та ж тіль­ки справж­ні — різ­но­мов­ні! — укра­їн­ські ве­те­ра­ни-пат­ріо­ти й ста­ли при­кла­дом са­мо­по­жерт­ви й від­ва­ги у цей над­зви­чай­но тра­гіч­ний для Ук­раї­ни час! Бо від­чу­ли се­бе укра­їн­ця­ми!!!
Недарма один із ветеранів, літній уже комбат-«афганець», на запитання кореспондента телеканалу «1+1», як ведеться йому на цій вій­ні, відповів, що почувається набагато впевненіше! Адже захищає свою, рідну землю... А ось попрохати вибачення в афганського народу за надзвичайно віроломну й кровожерливу політику Союзу РСР нема кому.
Такечки і простуємо «у світле майбутнє», загрузнувши однією ногою у кривавому минулому й усе ще вагаючись, куди саме ступити другою...
— Роз­ка­жіть про свою ро­ди­ну. Чи є в іс­то­рії Ва­шої сім’ї сю­же­ти, які б мог­ли ста­ти ос­но­вою для за­хоп­лю­ючо­го ху­дож­ньо­го тво­ру?
— Якщо згадаю дідуся Демка (Дем’яна) Лучкова (з маминого боку), який ще в молодості «підкорив Америку», заробивши там досить-таки «грубі гроші» — нам не вистачить і дня, щоби розповісти про його пригоди... До того ж винятковий дідусь Демко вже хоча б і тим, що жодного дня не був колгоспником! А в той час на подібний спротив Системі зважувався далеко не кожен зухвалець...
Так само прикметне й вельми казкове, проте знищене безглуздою технократією дідусеве село Сокілець Дунаєвецького району, що стало жертвою будівництва ХАЕС... А от місцина, де колись маячів курінь лісника Григора Грабовського на шляху Біла Церква — Тараща, прикметна й досі... Узлісся не поглинуло її. А ліс так і називається по-тамтешньому Гра­бов­ський.
Небувалих історій та пригод найрозмаїтіших легко почерпнути зі спогадів мого батька Никанора Грабовського, що під назвою «Зошити з червоної пітьми» кількаразово виходили у видавництві «Просвіта». Тим паче що й про голодомори, і про окупацію з репресіями тато написав, нічого не приховуючи... Як і про закатованого НКВС брата Тодося, теж учителя. Навіщо ж я все оте повторюватиму?! Там найкарколомніших сюжетів — на вибір!
Уявіть лише: багатодітна родина лісника мешкає на лоні природи, де діти почуваються не тільки господарями, а й захисниками Матінки-Природи — так їх виховував і татусь, і Закон...
Але ж не втримаюся: згадаю бодай випадок із таткового дитинства, коли їхня корова, захищаючи телятко, пришпилила рогами старого вовка до стовбура сосни!.. Переляканий пастушок, молодший брат Никанора Лаврентій, утік, забачивши вовчиська, тому знайшли годувальницю лише через добу, та й то ледве відчепили від отого стовбура — не піддавалася! Либонь, боялася, що вовк оживе...
А ось факт із дорослого татового життя: коли Червона армія визволяла село Баговицю, що під самим Кам’янцем-Подільським, до школи, де він працював директором, прибився, втікши від гітлерівців, «власівець» Євген Петров, москвич... Директор школи, аби захистити бідолаху, неабияк ризикуючи, видав йому тимчасову посвідку про те, що цей чоловік працює у школі... Адже Петров обіцяв: щойно прийдуть наші, обов’язково зголошуся! Мовляв, я кров’ю змию свою ганьбу... і т. д. і т. п.
Але ніхто з визволителів із колишнім лейтенантом не захотів навіть розмовляти — його пристрелили тут-таки... Розстріляли б і тата, якби знайшли на ньому хоча б німецького ґудзика чи ремінця! Адже ніхто не хотів повірити, що директор школи рятував колишнього червоноармійця від гітлерівців, а не від «наших»... І посвідчення, видане Никанором Грабовським Євгенові Петрову, стало неабияким аргументом проти сільського вчителя!
Після згаданого інциденту татко довго не міг прийти до тями... А що тоді казати про все інше?! Наші батьки та діди пережили настільки жахливі, просто небачено страшні часи, що навряд чи взагалі траплялися в історії людства... Проте, як бачимо, перепадає і нам — війна Правди та Кривди, мабуть, не скінчиться, допоки буде світ й Сонце...
— Як­що ди­ви­ти­ся ди­фе­рен­ці­йо­ва­но на лі­те­ра­ту­ру, то що біль­ший ін­те­рес у Вас ви­кли­кає: по­езія, про­за, дра­ма­тур­гія, кри­ти­ка, ме­му­арис­ти­ка, роз­від­ки, пуб­лі­цис­ти­ка? Зреш­тою, що Ви біль­ше чи­та­єте?
— Зізнаюся відразу: драматургії остерігаюся. Звичайно, це, либонь, суто моя вада... Проте саме через оту якусь майже дитячу відразу до сценічних образів надто мало серед моїх друзів акторів... Хоча з Богданом Ступкою був знайомий ще з юнацьких літ, але саме ота щойно згадана вада й не дала змоги заприятелювати з феноменальним цим актором трохи ближче. Проте — парадокс! — мистецтво кіно поважаю. Але про це коротко не розповіси... До речі, саме образ Остапа Вишні, геніально відтворений Ступкою в досить недавньому кінофільмі, вважаю найвищим його досягненням у мистецтві лицедійства. Хоча й працював Маестро Богом даний завжди з повною віддачею...
Читаю останнім часом дуже мало, більше думаю, спілкуючись із видатними філософами, осмислюючи пройдений життєвий шлях...
Приємно здивував мене відомий літературознавець, поет і есеїст Петро Сорока — не лише талановитими посланнями зі свого Петриківського лісу, що побачили світ у тижневику «Слово Просвіти», але й, зосібна, блискучим аналізом «Оріону золотого» Івана Драча, поданого в «Українській літературній газеті».
Або ж узяти його «виплеск» у тій же «УЛГ» — «Епістолярна хроніка від Григорія Гусейнова». І здивував не тільки глибиною проникнення в задуми авторів — саме оригінальним осмисленням суті творчості в наш химерний час... Але ж, як можна переконатися, вистачило чоловікові снаги й на це!
— Ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру слаб­ко зна­ють у сві­ті. А ті су­час­ні ук­ра­їн­ські ав­то­ри, тво­ри яких пе­ре­кла­де­но ін­ши­ми мо­ва­ми, за­гу­би­ли­ся в по­то­ці пе­ре­клад­ної лі­те­ра­ту­ри, так і не увій­шов­ши до гур­ту пись­мен­ни­ків, які фор­му­ють ви­со­ку мо­ду в лі­те­ра­ту­рі, у чис­лі яких но­бе­лі­ант­ка з Бі­ло­ру­сі Світ­ла­на Олек­сі­євич.
— Даруйте, але хіба рівноцінна творчість представників високої моди в літературі? Згадаймо ще Бродського з Пастернаком, які належать до тієї самої мовної культури, що й наша Світлана — хіба їх можна порівняти?! До того ж у Світлани Олексієвич не тільки життєписні сторінки поєднані з Україною, а й відзначені Нобелівською премією белетристико-публіцистичні тексти! Придивіться до них уважніше... Там не тільки поліснянська лексика — ба, навіть український менталітет у російськомовній «упаковці»...
Тому навряд чи доцільно говорити про високу моду в сучасній літературі, не беручи до уваги її підвалин, а також — художньої якості творів. Адже все пізнається у порівнянні! Звичка ідеалізувати твори, відзначені високими преміями,— згубна, як на мене. Саме тому не лише художні смаки, а й громадянське ставлення до мистецтва слова потрібно якнайсумлінніше виховувати! І виховувати насправді високими зразками...

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, 
фо­то ав­то­ра