Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Травень 30, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Березень 2016 19:43

Петро Засенко: маємо вперто торувати український шлях

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Пет­ро За­сен­ко, жи­вий кла­сик ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. За­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Ук­раї­ни. Ла­уре­ат пре­мій ім. П. Ти­чи­ни, ім. А. Ма­лиш­ка, ім. П. Чу­бин­сько­го, ім. В. Бу­ла­єн­ка, Фон­ду Т. Шев­чен­ка.
А по­ча­ток був тра­гіч­ний: за ча­сів то­та­лі­та­риз­му йо­го книж­ка «Кня­зів­ство трав» бу­ла ареш­то­ва­на і зни­ще­на, і ли­ше у 2006 ро­ці ви­йшло онов­ле­не її ви­дан­ня.

— Пет­ре Пет­ро­ви­чу, з якої ді­яль­но­сті Ви ни­ні скла­да­єте­ся? Що при­тлу­ми­ло­ся, що ви­йшло на пе­ред­ній план?
— Не скажу, що завжди був на поверхні хвилі і часу, але разом із тим ніколи не був байдужий до того, що діється довкола нас, в українській літературі і культурі, загалом в Україні.

Оскільки я родом із тієї держави, яка називається село, то ніколи не поривав зв’язків із селом і тепер часто буваю в родинному гнізді на Київщині, де народилися і жили мої діди і прапрадіди дідів. На тому місті стоїть родинна хата. Коли я буваю на малій батьківщині, то обов’язково спілкуюся з людьми, тож село Любарці було і залишається для мене і важливою сторінкою, і основою.
У суто літературному середовищі я часто перебуваю, як кажуть, у вирі. Коли Національну спілку письменників України очолював Володимир Яворівський, я був головою приймальної комісії. І в 2015му запросили мене. Ця робота громадська, неоплачувана, але вельми важлива.
Так уже сталося у моєму житті, що починаючи з шістдесятих років, коли я став працювати у видавництві «Молодь», я занурився у роботу з молоддю. З того часу сотні авторів тодішніх поколінь пройшли через трансформацію мого єства, так би мовити. Я не скажу, що багатьох вводив у літературу, я помагав, ніколи не був байдужий.
Отож і нині є головою Всеукраїнської приймальної комісії Національної спілки письменників України. Роботи — море, бо ж ідеться про всю країну. Що характерно і відрадно, не збавляється охота, бажання багатьох людей увійти в літературу.
Ми ж приймаємо не тільки молодь, талант може себе заявити і в пізнішому віці, тож до всього, що вписується у виміри справжньої літератури, ми намагаємося бути уважними і відповідно реагувати на заяви тих, хто хоче бути членом НСПУ. Це займає багато часу, але я, так би мовити, знову залишаюся на дверях літератури. Наша комісія складається з 19 осіб, тож ми гуртом, колективно вирішуємо долю того чи іншого претендента бути членом Спілки письменників.
Окрім того, мене не полишає той стан, про який селяни, коли хочуть щось зробити, кажуть: «Ой, у мене свербіж до цієї справи». А в мене свербіж до власної творчості і творчості колег. Я себе колись також заявив як той, хто вміє чи може писати передмови, літературні статті, розвідки. А потім вік підказує і люди підказують: слухай, перед твоїми очима і твоїм серцем пройшла ціла епоха літературного життя, то напиши про те, те, те. І радійники до мене часто звертаються, була серія передач із повторами про Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Григора Тютюнника та інших.
— Про Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка до­клад­ні­ше.
— Ця сторінка у мене особлива. До речі, десь років вісім тому я проявив ініціативу на рівні Спілки письменників: до 70річчя Григора Тютюнника видати його твори у видавництві «Український письменник». Вийшов том понад сімсот сторінок.
У час, в якому ми жили, в якому творив Григір Тютюнник, майже всі його новели і повісті були піддані цензурному втручанню і перегляду, викидалися не то що слова, речення чи абзаци, а цілі сторінки. У мене була можливість відновити прозу Григора Тютюнника в такому вигляді, в якому вона первинно виходила зпід його пера. Ще я написав велику передмову «Світло неупокореної душі».
«Український письменник» видав наклад — тисяча примірників, і він швидко розійшовся, отже, видавництво матеріально підкріпило себе. Тож узялося за перевидання. Я вніс ще деякі правки, не суттєві, але потрібні. Дещо довелося трошечки підредагувати. Я знаю, що Григір Тютюнник був би не проти.
Це з певністю кажу через те, що у нас не було ніяких секретів, ми в той час, коли можна було комусь сказати щось, а комусь пів того, а з кимось ліпше взагалі промовчати, не мали заборонених тем, ми могли розмовляти про будьщо. І це для мене була велика школа, Григір був старший за мене (1930го року народження) і життя випробовувало його більше, ніж мене, він — могутній письменник, філософ, психолог. (Реклама – Компанія «Естет меблі» в Рівне та Луцьку розробляє індивідуальні проекти кухонних меблів. За більш детальною інформацією перейдіть за посиланням меблі на кухню)
Що характерно, вже під час першої зустрічі з кимось Григір, буквально торкнувшись до душі людини кількома словами, міг відразу сказати, хто це такий. Я спершу думав: та це надмір. Але потім десятки разів переконувався, що його фотографування душею душі іншої людини було абсолютно точним, безпомильним, він був психологом, читав людину, як кажуть, із першого разу, і визначав, що то за особистість. Тому для мене це була безцінна школа. Він був для мене братом по духу і захисником.
Нині до мене звертаються багато людей на зустрічах у школах, університетах: розкажіть про Григора Тютюнника, що то за людина. Я, звісно, про нього розповідаю. І тут не потрібно робити з нього якусь ікону, легенду, але водночас це була особистість дивовижна, неповторна.
— Я доб­ре пам’­ятаю сім­де­ся­ті, а Ви пам’­ята­єте ще ра­ні­ший час. У ті бурх­ли­ві ро­ки фе­єрич­но спа­ла­ху­ва­ли об­да­ру­ван­ня Ва­си­ля Си­мо­нен­ка, Іва­на Дра­ча, Лі­ни Кос­тен­ко, Бо­ри­са Олій­ни­ка, Ми­ко­ли Він­гра­нов­сько­го, Лео­ні­да Гор­ла­ча...
У наш час че­рез Ва­ші ру­ки прой­шли і про­хо­дять сот­ні ру­ко­пи­сів юних і мо­ло­дих лі­те­ра­то­рів. Чи ви­ни­ка­ло у Вас ра­діс­не від­чут­тя: ось но­вий Си­мо­нен­ко, ось но­вий Драч, ось но­ва Лі­на Кос­тен­ко!.. Чи спа­ла­ху­ють лі­те­ра­тур­ні діа­ман­ти, як ко­лись?
— На превеликий жаль, такого явища не спостерігається. Не з’являються постаті таких масштабів, як Ви назвали. Хоча в ті роки вони одразу потрапляли в жорна ідеології і цензури.
За моїми спостереженнями література йде хвилями: приходить і спадає. 1961 рік, хрущовська відлига. Наче серед зими весняним вітерцем повіяло... (що було далі — ми знаємо). Я вже працюю у видавництві «Молодь». У мої обов’язки входило читати рукописи авторів — не членів Спілки письменників України, тобто самопливну літературу. І якось натрапляю на неординарний поетичний рукопис, в якому вивергаються каскади незвичайних словес і фраз. Але разом із тим відчуваю, що це — поезія. Неймовірна енергетика без пригладженості. Автор для мене та інших — невідомий.
Я почитав, перечитав, кажу у видавництві: «Треба комусь дати цей рукопис на рецензію». А кому? Взяти, скажімо, контингент старших письменників: тому даси — обов’язково зарубає, тому даси — теж зарубає. Пропоную: «У журналі «Вітчизна» працює молодий критик Іван Дзюба. Йому дамо». Я з ним незнайомий був, тільки читав. Мені дали добро.
Виписую заявку, телефоную Іванові Дзюбі. Він приходить у видавництво, знайомимося, бере рукопис. Минає тиждень, другий, місяць минає. Потрібно вже якийсь результат мати. Я телефоную йому, Дзюба каже: «Ой, я Вам назавжди вдячний, що Ви мені дали рукопис цього автора. Це — майбутнє нашої літератури. До речі, я вже написав рецензію. Вчора познайомився з цим автором і написав передмову, вийде в наступному номері «Літературної газети» («Літературною Україною» вона стане пізніше), буде ціла сторінка його творів». Тепер розкрию ім’я автора — Іван Драч.
Але ж потрібно далі рухати рукопис із поемою «Ніж у сонці». Виробнича нарада у видавництві «Молодь». Нагадую: «Ось цікавий рукопис». А дехто з тодішніх начальників каже: «Та що це таке? У нас комсомольське видавництво. Потрібні вірші про комуністичні бригади, а тут раптом «Ніж у сонці». Та що це за образ неймовірний? Дамо ще одному письменнику на рецензію, бо Дзюба молодий, гарячий чоловік».
І дали на рецензію іншому фахівцю, старшому. Я був проти, але начальство наполягло, і той рецензент від Драчевого рукопису живого місця не залишив, розмолотив у друзки. Драч був обурений, ходив до нього.
— І хто ж це?
— Микола Нагнибіда. Ми ж знали контингент. Був з добрий десяток прозаїків і поетів, котрі, тільки натякни, обов’язково зарубають будького. Але Драч, як кажуть, поставив себе, забрав рукопис із «Молоді», і через рік його перша збірка поезій під назвою «Соняшник» вийшла у видавництві «Радянський письменник».
Таким чином Драч засвітився і пішов угору. Хоча редактори завжди вагалися: друкувати чи не друкувати, бо радянські ідеологи крутили носа від його творів. Драч, Павличко, Симоненко, інші були на скривлених вустах тодішньої партійної номенклатури.
Якось Борис Олійник, котрий тоді працював у журналі «Дніпро», запропонував мені: «Поїдьмо агітувати за журнал». У той час проводилися такі акції, тобто виступи перед аудиторіями, мовляв, є такий журнал молодіжний, передплачуйте. І передплачували дуже активно, у людей була потреба у художньому слові.
І от ми, зокрема, потрапляємо на збори партійного активу в Донецьку, це, здається, 1966 рік, у виступах партійці страшенно женуть хвилю: у Києві такі націоналісти, як Павличко, Драч, збурюють молодь... А нам з Олійником уже було відомо, що вчора Драч і Павличко полетіли в США на чергове засідання ООН, а це велика довіра і заслуга. І ми кажемо про це. Донецькі чиновники приголомшені: «Що це таке?!» А ми ж не агітатори якісь, засвідчуємо те, що є. Ось такі речі траплялися.
— Пись­мен­ни­ки між со­бою дру­жи­ли чи пе­ре­ва­жа­ла кон­ку­рент­ність?
— Скажімо, той же Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Анатолій Шевченко, прекрасна людина і глибокий, сміливий критик, я, ще кілька художників і композиторів просто не могли бути якийсь час один без одного, ми зустрічалися, не домовляючись. Це було надзвичайно цікаве для мене товариство. Та я гублюся, що сказали б сьогодні ці люди про наш час і мистецтво.
Ми були напрочуд начитані; щось забороняли друкувати в українській пресі, але ми знали всесоюзну літературу, були жадібні до всіх новинок, прагли прочитати всі московські і ленінградські журнали.
— Ви і Ва­ші ду­зі очі­ку­ва­ли про­го­ло­шен­ня дер­жа­ви Ук­раї­ни як не­за­леж­ної дер­жа­ви?
— То була неймовірно бажана річ. Але про це я, наприклад, міг тільки з Тютюнником поговорити. У нього, до речі, було така риса: от, скажімо, дивиться він на драматурга Миколу Зарудного, дуже приємну людину, статурну, і каже: «Петре, дивись, ото полковник української армії». Української армії як такої не було, була радянська, але — «ото полковник української армії». «А художника Миколу Дахно, якби так трапилося, я кулеметником узяв би...»
— Ни­ні має­мо не­ймо­вір­но за­кру­че­ну, де­фор­мо­ва­ну си­ту­ацію.
— Авжеж. Я часто згадую одного чоловіка в Західній Україні (його вже понад 10 років немає), ми частенько зустрічалися, колись він відстраждав «гулаги» на Колимі. Перед смертю дружина його питає: «Щоб ти хотів?» — «Я хочу України». — «Так є ж Україна». А він каже: «Не такої я хочу України. Вона зовсім не така, як ми сподівались».
До речі, я не хотів би, щоб виникло враження, що ми залишилися на сьогодні в ролі сиріт, мовляв, покоління Тютюнників, Симоненків, Вінграновських відійшло і — гаплик. Ми маємо, слава Богу, Івана Дзюбу з його дивовижною творчою потугою. Та ж Ліна Костенко втаємничено, але надзвичайно потужно працює. І на радіо часто їх цитують, наче небожителів. Плідно працюють Борис Олійник, Володимир Базилевський, Юрій Щербак, їм дихають у потилиці молодші.
— По­го­во­рі­мо про Вас. Яка но­ва книж­ка скла­дає­ть­ся, про що пи­шеть­ся?
— Олександр Корнійчук на кожну постанову партії відгукувався новою п’єсою. Я так не вмію, не можу і не хочу. Я вчора був такий, сьогодні — інший і в розмовах, і у сприйнятті життя. Втім, людина, її психологія формуються до 5–6 років. Це залишається в мені як підмурівок, як основа. Та, на щастя, я не можу бути ретроградом, тільки оспівувати, як жито поспіває.
Я працюю весь час, всотуючи і перетравлюючи сьогодення. Написав нову книжку віршів «Околиця». Говорити про поезію важко, вона має сама за себе говорити, як і музика.
Багато маю виступів у пресі, передмов до книжок, статей — публіцистичних, спогадальних, літературознавчих. Зараз усе це проглядаю, щоб видати окремим виданням, бо мені часто кажуть: ви стільки бачили і знаєте, стільки написали, на радіо виступали, тож напрошується книжка.
Окрім творчої, є ще робота громадська у Фонді імені Тараса Шевченка. Цю міжнародну організацію очолює правнучка Тараса Шевченка по сестрі Катерині — Людмила Красицька. Культурницькому фонду виповнюється 25 років з часу заснування. Матеріально він ніяк не забезпечений. Це при тому, що має філії по всій Україні і за рубежем, зокрема в Росії, у Воронежі.
Хочеться, щоб цей фонд мав потужніші крила. Тим паче що ми справді величезну роботу провели, це — масові зустрічі, зібрання, на сьогодні, слава Богу, ім’я Шевченка не замовчується, не піддається своєрідній резекції його творчість. До Шевченка ми маємо йти, щоб зрозуміти його, осягнути ті вершини, яких сягала Тарасова думка і поезія — аби врешті чітко окреслити український шлях.
Це є злободенним для нас на сьогодні. Я часто виступаю у школах і бачу: не тільки школярі, а й вчителі не знають творчості Тараса Шевченка.
Недавно виступав перед медиками, вони запитали: «А чим займається Спілка письменників?» Відповідаю: «Опікується творчими проблемами, виходять книги». — «Слухайте, а ми чекаємо від вас, і не тільки ми, розписану, як по нотах, українську національну ідею. А хто нам її дасть, як не письменники?»
Я сприймаю це як дужедуже серйозний запит і обов’язок для письменників і взагалі для мислячих громадян. Люди в нашому часі дозріли до того, що має бути визначена, викристалізована у слові, у думках не тільки письменників, науковців, а й наших верховників — українська національна ідея. Без цього завтрашній день нам тяжко побачити в Україні, ми маємо бути озброєні такою ідеєю. Всі авторитетні держави виростали на національній ідеї. Отож ми маємо взяти уроки і це має бути нашим неабияким завданням.
І впроваджувати слід передусім у школі, а через неї в родинах. Якщо Бог дав татові і мамі, що вони — це українська сім’я, то в їхній сім’ї буде культивуватися український дух. Це не значить, що тільки на цьому товктися. Ні, «чужому научайтесь і свого не цурайтеся». Але нашою великою хатоюгосподою є Україна, у ній маємо оглядатися і працювати на завтрашній день. Притому школа і ще раз школа — насамперед. І вчителі.
Вони на сьогодні у своїй більшості не мають гідної підготовки. Викладають пунктирно: про те, те, те. Майже нічого не читають. Бо коли? Завантажені роботою за копійки. Колись учителі мали городи і господарство, однак були більше освічені, я б сказав. І були в більшій пошані на селі. Слово «вчитель» було на високому рівні. З повагою зазначали: «То вчитель сказав». А нині роль учителя зведена до рівня «Ну є, то хай буде...»
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».