Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Сiчень 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 18 Березень 2016 11:02

Володимир Савельєв: я нагадую про заповіти героїв України

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни Во­ло­ди­мир Са­вель­єв, кі­но­ре­жи­сер, сце­на­рист, про­дю­сер, ак­тор. А ще він є на­род­ним ар­тис­том Аб­ха­зії і на­род­ним ар­тис­том Чу­ва­шії. Улюб­лен­цем у них Во­ло­ди­мир Олек­сі­йо­вич став по пра­ву — він ство­рив філь­ми «Бі­лий баш­лик» про ге­ро­їв Аб­ха­зії і кар­ти­ну «Сес­пель» про на­род­но­го чу­ва­сько­го по­ета

У його творчому доробку — науковопопулярні, документальні та ігрові фільми. Серед них такі широковідомі, як «Капітан Фракасс», «Звинувачення», «Пам’ятай» (в рос. прокаті «Изгой»), «Вперед, за скарбами гетьмана!», «Таємниця Чингісхана».
Картини Володимира Савельєва мають численні нагороди на міжнародних кінофестивалях.
За його словами, вільнолюбна Одеса сформувала в ньому антиімперські погляди.

Рідний дядько Володимира Савельєва був махновцем, батька засуджено радянським судом до розстрілу, але сам він вважає, що на його характер більше вплинули не «бунтарські» гени, а приналежність до особливої одеської вільнолюбної «національності».
Останні роки Савельєв зайнятий, як він каже, «проектом життя» — історичним фільмом «Лицар Дикого поля» — про долю першого політв’язня Петра Калнишевского, якого цариця Катерина у 85літньому віці замурувала в катівнях Соловецького монастиря. А ще — працює над чотирисерійним телефільмом «Біля краю безодні», що присвячений унікальному акту у світовій практиці — відмові України від ядерної зброї в ім’я миру й людського спокою.
Володимир Савельєв розповідає про роль історичних фільмів для сучасної України, про свій погляд на Калнишевського, Махна й Путіна...
— Во­ло­ди­ми­ре Олек­сі­йо­ви­чу, вплив ро­сій­ських се­рі­алів, у то­му чис­лі іс­то­рич­них, не тіль­ки на ро­сій­ську, а й на ук­ра­їн­ську ауди­то­рію, оче­вид­ний. На ваш по­гляд, це «по­біч­на дія» мис­тец­тва чи ці­ле­спря­мо­ва­на по­лі­ти­ка?
— Національна ідея країни не може існувати, якщо її не підтримує кінематограф, причому саме державний. От чому в смертельній сутичці з Гусинським зловісний Путін не дав «прихватизувати» головну студію країни «Мосфильм» і розтягти її по шматках, як це намагаються зробити з нашою кіностудією імені Олександра Довженка дотепер. Нинішнє керівництво студії постійно озвучує ідею зняття з неї статусу національної твердині й перетворення на комерційну кінофабрику, яка не матиме нічого спільного з державою. Це відразу відкриє шлях до її приватизації та розпродажу. Хто тоді дбатиме про національні надбання українців? Комерційна студія? У неї є тільки одне завдання — якнайбільше заробити. А в українському варіанті — якнайбільше «зрубати бабла».
Що зараз являють собою приватні студії? Стіл, стілець, телефон, рахунок у банку і готовність зробити відкат 30—50%. Їм із бюджету виділяють мільйон гривень, за які вони знімають такий непотріб, як, приміром, «Посібник для мудаків», «Лайно» або «Україна, гуд бай»... Ну де ще у світі з такою хтивістю обпльовують свою країну за державні гроші?
— У яко­му ста­ні в Ук­раї­ні пе­ре­бу­ває та­кий жанр, як се­рі­али?
— В анабіозному! Тому що попереднє керівництво Держкіно спрямувало все кіновиробництво серіалів у русло повного поглинання Росією. При цьому наші продюсери, а іноді й великі режисери, дозволяють собі очолювати виробництво російських серіалів в Україні (Криштофович і його продюсер Балаян), а росіяни преспокійно відмивають у нашій країні гроші.
— Від­ми­ва­ли?
— Чому? Відмивають і тепер.
— Що за­ва­жає зні­ма­ти ук­ра­їн­ські іс­то­рич­ні се­рі­али? Не­має ро­зу­мін­ня важ­ли­во­сті цьо­го чи гро­шей, ба­жан­ня?
— Усе назване разом! А особливо тупість, черствість і корупційність, причому дика! Я з цим зіткнувся, коли головою Державної агенції України з питань кіно була «впроваджена» Катерина Копилова. Вона відразу ж позапланово виділила 13,5 млн гривень на російський, до того ж давно закінчений фільм «У суботу», хоча я мав право на першочергове фінансування мого запущеного у 2007 році фільму «Лицар Дикого поля» і припиненого у зв’язку з міжнародною фінансовою кризою. Факт прямого розкрадання 10 млн гривень бюджетних грошей з моєї подачі встановила Рахункова палата України й Держфінінспекція.
Тоді Копилова уникла кримінальної відповідальності, а мені, щоб помститися, під різними приводами взагалі відмовила від фінансування. Я оскаржив її дії в суді й виграв справу, але голова Держкіно «не встигла» виконати рішення суду, тому що влада Януковича була зметена революційними подіями.
Але упевнений, що мій випадок — не єдиний. Ті, котрі не носили відкати або норовисто пручалися прямій корупції, точнісінько так само відсторонювалися від «державної годівниці», а інші «згідливі й лихі продюсери» активно співпрацювали в розкраданні бюджету.
— По­го­во­рі­мо про фільм про Пет­ра Кал­ни­шев­сько­го.
— Це був справжній Прометей, посланий Богом українській нації. На превеликий жаль, правда про його славні діяння була схована від широкої громадськості у російських архівах, його життя було засекречене. Я, на свій сором, теж долучився до дивної історії його життя випадково.
Років з одинадцять тому один канадець українського походження, якому припала до душі моя картина «Изгой», запропонував мені зняти документальний фільм про Петра Калнишевського й пообіцяв дати на це 150 тисяч доларів. Я посоромився зізнатися, що майже нічого не знаю про цього героя, а сам поквапився пірнути в бібліотеки. І обімлів, коли по джерелах Скальковського, ВасленкоПолонського, Яворницького, Надхіна і Кулиняка склав по крупицях біографію останнього отамана запорожців і зрозумів, що зробив цей козак в історії українського народу!
Я довго не міг збагнути, чому Катерина II кинула до Соловецької ями 85літнього кошового Запорозької Січі, одного з головних організаторів розгрому не тільки татарських орд, а й турецьких фортець, якому вона ж за видатні подвиги надала звання генераллейтенанта царської армії і вручила золоту медаль на стрічці Андрія Первозванного.
Через місяці роботи над сценарієм я не відразу здогадався, з якою метою отаман Запорозької Січі випросив найвищого дозволу в російської імператриці на, здавалося б, безневинну справу — сіяти в Дикому полі жито, під приводом зменшення витрат царської скарбниці на утримання запорожців — «захисників рубежів імперії». Одержавши царський дозвіл, Калнишевський за 10 років, коли Катерина II займалася наведенням порядків у Польщі й усередині імперії, зумів таємно переселити на степові землі Дикого поля — а це була величезна територія від Умані до Чорного моря й від Приазов’я до Південного Бугу — українських, російських, волоських селян і козаків.
Йому вдалося переселити понад 150 тисяч хліборобів і заснувати 5501 хутір, а точніше хліборобськовійськове господарство — фортецю українського селянина. І коли Катерина поцікавилася в Потьомкіна, чому Калнишевський не просить грошей зі скарбниці на хлібне утримання Січі (раніше запорожцям привозили борошно й зерно з Росії), виявилося, що він сам уже давно продає зерно, борошно, шкіри та інше в Європу: Польщу, Валахію й навіть Францію!
— Ре­ак­ція ца­ри­ці?
— Катерина зрозуміла, що отаман запорожців проти її волі створив незалежну в економічному й військовому сенсі область, тим самим виконавши вікову мрію українців.
«Вони з моїх рук повинні хліб одержувати. Інакше навіщо їм я, цариця Росії?!» — вичитувала вона свого коханця Потьомкіна, який проморгав свавілля запорожця.
І вона ув’язнила Калнишевського в Соловецькій ямі, та такій, де він не міг навіть випрямитися на весь зріст, під цілодобовою охороною з чотирьох солдатів, без права розмовляти будь з ким. Йому лише дозволялося тричі на рік під посиленою охороною відвідувати церкву — на Різдво, Великдень і Преображення.
Про те, яку небезпеку його дії мали для імперії, можна судити з маніфесту Катерини II 1775 року: «Заводя собственное хлебопашество, расторгал он тем самым основание зависимости их от престола нашего и помышлял составить посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением...» Іншими словами — звершив без дозволу згори європейський вибір для українців! 250 років тому!
І коли Олександр I зійшов на престол та згодом прибув на Соловки, йому, як свідчить міфологія, доповіли, що Калнишевський не в змозі вийти до нього з камери через глибоку старість. І тоді молодий цар сам спустився до нього в підземелля — у пітьму, у сморід, у володіння пацюків.
«Ви прощені!» — сказав цар, прикриваючи ніс батистовою хустинкою. «Дякую, але я завинив тільки перед Господом Богом», — відповів йому отаман. «Розумію. Тоді я повідомляю, що відтепер ви вільні». — «А от вільним, Ваша Величносте, я був усе життя», — відповів останній кошовий Запорозької Січі.
Він помер на Соловках у ямі на 113 році життя, так і не підписавши прохання про помилування... Ви можете собі уявити духовну міць і масштаб гідності цієї людини?!
— Що для Вас бу­ло важ­ли­ві­ше: зня­ти ху­дож­ній фільм чи се­рі­ал?
— В ідеалі важливо було зняти перше і друге. Художній ігровий фільм «Лицар Дикого поля» планувався двосерійним, а серіал мав розповісти не тільки про Калнишевського, а й про таких видатних особистостей, як Орлики, Мазепа, Кость Гордієнко, які супроводжували на життєвому шляху Калнишевського в ті часи.
Прожите Калнишевським сторіччя я спробував в образній стислій формі викласти у 24 серіях за назвою «Лицар Дикого поля»: останнє сторіччя Запорозької Січі, ухвалення першої у світі Конституції, участь Орлика й Калнишевського у створенні європейської коаліції із захисту незалежності молодої Української держави, про дружбу з вільнодумцем Вольтером, аудієнцію у короля Франції Людовика ХIV, унікальну місію сходження на трон Польщі Лещинського, про розбіжність з екстремізмом бунтаря Гонти та багато іншого...
А у двосерійному фільмі все має бути зосереджено на особистості Калнишевського, тому що, дай Боже, у двох серіях розкрити хоч кілька мотивів його вчинків. Адже, наприклад, мало хто знає, що він навчався в університеті у Швейцарії, був знайомий з Вольтером, мав галантні манери й видатний управлінський талант.
— Ви го­во­ри­ли, що фільм був за­пу­ще­ний у ви­роб­ниц­тво. Що встиг­ли зро­би­ти?
— Незважаючи на кризу та відсутність будьякого фінансування, ми зняли за внутрішні обігові кошти, рятуючи вже побудовані дорогі декорації й пошиті костюми, 21 хвилину фільму. Я подав відзнятий матеріал до Держкіно, одержав позитивні відгуки, а далі все зупинилося — криза, потім Копилова, потім уся аморальна вакханалія довкола українського кіно, яка триває й донині. Чомусь дофінансовують такі «важливі» для ідеологічної життєдіяльності нашої країни фільми, як «Моя бабуся Фані Каплан» і подібні опуси.
Я не шанувальник радикального націоналізму, я поборник здорового патріотизму, пропаганда якого особливо важлива в умовах тотальної московської інформаційної навали. Ніяк не можу зрозуміти: чи існує хоч якась державна політика української протидії цьому наступу? Бо, програвши інформаційну війну, ми програємо й війну політичну, особливо якщо будемо, як вигукував Мазепа, «самі себе завойовувати», вирішуючи покумівськи державні проблеми.
— Ві­до­мо, що до то­го, як «за­не­ду­жа­ти» Кал­ни­шев­ським, Ви за­хоп­лю­ва­ли­ся ще од­нією яс­кра­вою осо­бис­ті­стю — Мах­ном. Це за­хоп­лен­ня не ми­ну­ло?
— Справді, років двадцять тому я написав про нього кіноповість «Анархіст» і мріяв зняти фільм, але в Держкіно тоді теж «не знайшлося» на цього героя грошей. Як відповів мені заступник голови Ради Міністрів: «Він боровся проти держави, а держава має давати на це гроші?»
Річ у тім, що в нас, на мій погляд, дуже поверхово трактують анархізм, а також вчинки й мотивацію самого Махна. Він був таким же простим і наївним, як і ми, але його геніальність полягала в тому, що «батько» вирішив реально захищати своїх людей, особливо селян, від будьякого зазіхання на їхню працю. Принцип його був дуже простий: «Хто доторкнеться до результату праці селянина — уб’ю!» Можете уявити, щоб нині хтось так само завзято захищав працю наших обезкровлених поборами селян?
Може, тому сьогодні й на фільм про діяння Нестора Івановича бракує грошей у державній скарбниці?
Я дуже люблю цього героя, але нині вся моя любов віддана Калнишевському.
— Ви ба­чи­те пев­ні па­ра­ле­лі з мах­нов­щи­ною в на­шо­му сьо­го­ден­ні?
— Я б не називав махновщиною прагнення людей бути вільними й не дозволяти нікому — ні Януковичу, ні Ахметову, ні Яценюку — вирішувати за них, як їм жити.
В українців, на відміну від росіян, є «ген» вільності й демократії. А Росія абсолютно не європейська країна. Росіяни не можуть бути демократами клінічно! Скоро 500 років, як Романови й нинішні царьки правлять цим народом, маючи під рукою мільйонну армію опричників — одноосібно й безальтернативно! Путін не тому править Росією безроздільно, що він якийсь особливий, а тому, що в росіян зовсім інша генетика, зовсім інша ідеологія.
— Чи бу­ло для Вас не­спо­ді­ван­кою став­лен­ня ро­сій­ської ін­те­лі­ген­ції до по­дій в Ук­раї­ні?
— Чесно кажучи, так. Я не міг собі уявити, що, наприклад, Олег Табаков, якому я з повагою тиснув руку, займатиме таку не моральну позицію! Я й Микиті Михалкову написав, що йому як дворянинові, на чому він завжди акцентує увагу, має бути соромно за його висловлювання про українців і Україну! Я не подам йому руки, але й не перестану захоплюватися його фільмами.
— Як Ви, на­род­ний ар­тист Аб­ха­зії, сприй­ня­ли оку­па­цію її те­ри­то­рії Ро­сією?
— Я цього не приймаю і вважаю це великою бідою абхазького народу. Тепер в Абхазії не буваю, хоча там я справді народний артист — мене там знали всі! Після фільму «Білий башлик» — романтичної драми про перших героїв абхазького народу. Якщо я з’являвся в якомусь селі, жителі негайно кидали свої справи, різали теля або баранчика, і 100–150 людей бенкетували стільки, скільки я там мав задоволення перебувати. Але після всього того, що трапилося, мені неприємно туди приїжджати, тепер уже в чужу країну, в якій виконавця головної ролі Томаса Какаскіра, захисника Абхазької незалежності, роздавили гусениці російського танка...
А по відношенню до України Путін зробив те, що не зміг зробити ні Петро I, ні Катерина II, ні всі російські государі — він протиставив наші народи, які вже ніколи не повернуться в демагогічне лоно «братніх» відносин.
Найстрашніше, що він «брязкає» атомною бомбою. А що це може означати, я намагаюся відповісти у своєму новому фільмі «Біля краю безодні».
— Про що цей за­дум?
— Про те, як людство розщепило атом і створило атомну бомбу. Про те, як миролюбний народ України, володіючи третім у світі потенціалом ядерної зброї, показав приклад реального прагнення до миру, відмовився від володіння такою страшною силою і запропонував перетворити атомну військову міць не в погрозу миру, життю на планеті Земля, а в джерело нескінченної енергії мирного розвитку людства.
Чи не це — мир і волю, свободу і незалежність, заможне щасливе життя — відстоювали борець і хлібороб Калнишевський, воїн і захисник селян Махно, герої Небесної сотні?
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».