— Па­не Ге­ор­гію, що ни­ні рос­те на по­лі Ва­шої ді­яль­но­сті?
— Живопис і література. 2008 року видав книжку «Поезія кольору і слова», створену разом із моїм другом, поетом Миколою Сингаївським (Царство йому Небесне), який мене і надихнув на цю працю. До книги увійшли моя проза, а точніше, відредаговані сторінки зі щоденників різних років, мої картини і вірші Миколи Федоровича, які він написав на теми моїх картин, деякі з яких сягають афоризму, як зазначив у передмові Борис Олійник. Гортаючи надрукований макет книги, Борис Ілліч зітхнув: «Я був би щасливий із кимось створити подібне художньо-поетичне видання».
Цей альбом згодом отримав літературну премію «Гілка золотого каштана».
Надихнувшись, я взявся за другий, давно омріяний великий проект «Україна — Шотландія, дві країни — одна краса», який присвятив 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Основними героями книги є наш Кобзар і Роберт Бернс. Епіграфом я взяв слова Євгена Маланюка: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети».
До книги увійшли вибрані поезії Тараса Шевченка і Роберта Бернса у перекладах відомих українських і англомовних поетів, а також кілька новел, що стосуються деяких аспектів історії і контактів між Україною і Шотландією. Книгу оздоблено багатим ілюстративним матеріалом, серед якого і мої картини, створені як в Україні, так і в Шотландії за останні 20 років.
Матеріалами щодо Шевченка мені допомагав дивовижний Сергій Гальченко. Макет і художнє оформлення книги зроблено мною, є цікаві знахідки в оформлені розворотів із використанням факсимільних сторінок Шевченка. Тому книга була запатентована.
Створити це видання мене спонукало те, що російськомовність заполоняє дедалі більше регіонів України, що є підґрунтям для сепаратизму. На мою думку, тільки українська мова може стати тою «великою китайською стіною», що збереже незалежність України. Недарма наш Тарас Шевченко і шотландський Роберт Бернс так виборювали право створювати поезію рідною мовою.
Тому і замислив цю книгу, щоб привернути увагу до Шевченка і рідної мови, якого згадують наші можновладці тільки в березні, навіть кілька рядків цитують, спекулюючи на національних почуттях нашого довірливого народу.
— Ви, ху­дож­ник, дру­жи­те, пев­но, не тіль­ки з по­ета­ми, а й з му­зи­кан­та­ми, ар­тис­та­ми?
— Так. На жаль, багато ровесників відійшли у вічність. Найближчими моїми друзями серед музикантів були скрипаль Богодар Которович і гітарист Петро Полухін. Отака була трійця. Полухін першим серед гітаристів-класиків отримав звання та емігрував. Богодар Которович в одну з останніх зустрічей сказав мені, що Полухіна бачили в США десь під рестораном, хоча на Батьківщині він був у великій шані, концерти проходили в переповнених залах.
Запам’ятався анекдот, що розповів Полухін, коли ми його проводжали в аеропорт «Бориспіль». «Помер чоловік. І Бог каже: «Ти добре прожив, добре працював, побудував будинок, посадив дерево, виростив добрих дітей. Тебе — в рай». Там чудово годують, відпочивай, гуляй... Але ж нудьга. Гуляючи, чоловік підійшов до паркану пекла, подивився за нього, а там... дівчата, вино ллється, веселощі. Переліз через паркан, попив вина, повеселився, повернувся в рай та й звертається до Господа: «Боже, а можна і мене доправити в пекло? Надто нудно у раю». — «Ну добре», — сказав Бог.
Під’їжджає колісниця на білих конях, ворота відчиняються... Там чоловіка хапають чорти і — зразу в казан, в якому кипить смола. «Чому?! — зарепетував він. — Я ж тут був! Де дівчата, вино, веселощі!..» На що Бог відповів: «То ти був туристом, а тепер — емігрант». Сам собі накаркав Петро.
Молоді Которович і Полухін записали на фірмі «Мелодія» твори Паганіні для скрипки з гітарою, платівку того року визнали кращою в Європі. Хлопці періодично концертували разом, випускали інші записи. І що для мене особливо дорого, грали дуетом на всіх виставках, де я виставляв свої твори, — в органному залі, Музеї Олександра Довженка, Будинку кіно тощо. Від тієї цікавої і великої дружби залишився тільки я.
— Як Ви ха­рак­те­ри­зу­єте влас­ний твор­чий шлях і твор­чу ма­не­ру? Чим від­різ­ня­єте­ся від ін­ших ху­дож­ни­ків?
— Я в житті жодної кон’юнктурної роботи не зробив, хоча мене чекала успішна кар’єра, якби я був кон’юнктурником. Тим паче, прізвище цьому сприяло. Коли я вчився в Республіканській художній школі ім. Т. Г. Шевченка, міністром культури був мій однофамілець Ростислав Бабійчук, і всі чомусь вважали, що це — мій родич. Хоча тоді справді відбирали кращих. Хабарництва і корупції не було, хіба що одна-дві дитини класиків училися. Загалом діяла об’єктивна потужна селекція. Мені пророкували велике майбутнє. А я образився, у 18 років поїхав до Латвії вступати в Ризьку академію мистецтв.
— А чо­му об­ра­зи­ли­ся?
— Набридло чути, що міністр Бабійчук — мій родич і начебто надає мені пільги та послаблення! Мій батько Євдоким Бабійчук загинув під час ІІ Світової війни, мене виховувала мати. І щоб від цього Бабійчука якось відмежуватися, я й поїхав за освітою до Латвії — у Ризьку академію мистецтв.
Коли вперше зустрівся з майстром Олександром Михайловичем Юнкерсом і показав свої роботи, він обняв мене і загадково сказав: «Україна теж колонія. Будеш у мене вчитися». Я й досі пам’ятаю всіх друзів з оточення Юнкерса, завдяки яким я вижив фактично в чужій країні. Це латвійські класики Ян Паулюк, Пауль Душкін, Лаймон Купцис, професор Петер Страздиньш...
Коли повернувся на Батьківщину, стрівся з тодішнім головою київської організації Спілки художників Олександром Скобліковим, хорошою людиною і класним скульптором. Він сказав: «Тебе вже забули. Треба знову стверджуватися». Допоміг майстерню отримати. Він мене любив, йому подобалися мої акварелі. Якось зауважив: «Запам’ятай, якщо тобі буде погано, у нас поспівчувають і навіть допоможуть. А в разі успіху не поспівчувають і не порадіють, до цього приготуйся».
— Заз­дріс­ни­ки мит­тє­во з’яв­ляю­ть­ся.
— Авжеж. Я швидко знайшов свою нішу. Все почалося з вивчення домашнього архіву. Один із моїх дідів — Дмитро Іванович Панченко вчився в Дрездені в школі Хейкеля разом з Олександром Довженком і Миколою Глущенком. Потім Довженко працював дипкур’єром у Німеччині, повернувся в СРСР, згодом прийшов у кінематограф. Глущенко, закінчивши Художню академію в Берліні, з 1925-го по 1936 рік мешкав у Парижі, де був долучений до роботи у радянській зовнішній розвідці...
Я занурився у творчість Довженка: перечитав щоденники, «Зачаровану Десну», «Україну в огні», подивився фільми, поспілкувався з людьми, які його знали (між іншим, Микола Вінграновський був його учнем), навіть знайшов кілька фотографій, на яких мій дід був поруч із Довженком, передав їх Музею Довженка на кіностудії через директора Тетяну Снігову.
Тоді й народився перший цикл картин із моєї нескінченої серії «Берегами зачарованої Десни», який я представив у товаристві «Україна». До речі, відкривав ту виставку Дмитро Павличко. А перед тим отримав права капітана маломірного флоту, купив човна з мотором «Вихор», почав свої багаторічні мандри по Дніпру, Десні та іншим річечкам і озерам, так чудово оспіваним Олександром Довженком, який написав: «То місця, де найкращі в світі озера і течуть найкращі в світі ріки».
Тоді я остаточно зупинився на темі України, намагався оспівати її у своїх творах від Слобожанщини до Карпат, від Чернігівщини до Одещини, прагнув навчити любити Батьківщину як земляків, так і людей з інших країн. А мандрувати з виставками мені довелося чимало: Сербія і Польща, Італія і Іспанія, Німеччина і Нідерланди, Англія і Шотландія, Швеція, Франція.
Звичайно, вивчаючи творчість Довженка, я аналізував його малюнки з образами героїв, композицію кадру. Довженко міг стати геніальним режисером телефільмів, бо працював якраз за законами цього жанру. Чудовий художник, він спершу придумував образ, малював портрет героя, вже потім запрошував відповідного актора. Я бачив малюнок, на якому Олександр Петрович до найточніших нюансів продумав образ Щорса, потім знайшов схожого актора Самойлова.
Нині як роблять? Беруть актора за критерієм розкрученості і трьома камерами знімають. Увечері нашвидкуруч монтують чергову серію мильної опери. А Довженко розробляв детально кожний сюжет, кожний кадр малював (я бачив його альбомчики), потім оператору давав установу робити саме так, як він задумав. Тому в нього кожен фільм — високохудожній.
Як мені розказував один із дослідників творчості Чарлі Чапліна, у хвилини творчої депресії той зачинявся у своєму кабінеті і передивлявся фільми Довженка, шукав у його творах стимули для подальшої праці.
— Ко­ли по­ча­ли­ся за­кор­дон­ні манд­ри?
— За два роки до Незалежності. Спершу їздив до Польщі і колишньої Югославії, потім добрався до Рима, аж до Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Між іншим, мав у нього три аудієнції.
— Яким це ди­вом ста­ло­ся?
— У Римі існує багато українських установ, зокрема духовна Колегія Святої Покрови, резиденція очільника Української греко-католицької церкви, Український католицький університет імені Святого Климента, куди я потрапив за рекомендацією мого друга, професора Дмитра Степовика, який читав там лекції.
Пізніше познайомився з кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським, попередником усім відомого Любомира Гузара на чолі Української греко-католицької церкви. Коли я почав робити начерки, Любачівський обійняв мене і сказав: «Синку, зроби хороший портрет». Йому не подобалося, що на всіх попередніх портретах його робили трохи вузькооким, на китайця чи монгола схожим.
Написав портрет у класичній манері. Вставив у дуже дорогу золочену раму. Мене привезли в резиденцію кардинала. Він вийшов з опочивальні в чорній піжамі, побачив портрет і... засвітився. І туди портрет ставив, і сюди, сподобалося діду. Запитує: «Синку, скільки я Вам винен?» А я й кажу: «Владико, з Вашої милості я вже втретє в Римі, це мій презент». — «Я так не можу».— «І я так не можу». Владика ходив, ходив по кабінету та й каже: «За раму я можу розрахуватися?» — «Ні, Владико, це мій подарунок Вам». Тоді супроводник отець Рафаїл вигукує басом: «Робіть що Владика каже!» — «Ну хіба що за раму», — мовив я. Кардинал виніс конверт. Я потім місяць у Лондоні безбідно прожив.
Наступного року мені запропонували зробити виставку в Римі — в галереї «Леоніано», неподалік площі Святого Петра. Оскільки я не домовився з бюрократичним радянським послом, Папа доручив відкривати виставку папському нунцію (тобто послу) Ватикана в Болгарії Маріо Ріцці. Той проголосив натхненну промову, зазначивши, що сам Бог благословив українського митця на цю виставку. Монахині, що стояли поруч, витирали сльози.
7 листопада 1990 року я мав першу з трьох аудієнцій у Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Всі деталі зустрічі добре пам’ятаю дотепер. Я так хвилювався, що спина була мокра. Коли Папа подав руку, я замість того, щоб поцілувати, міцно потиснув її. І після німої сцени, що сталася, вгамувавши хвилювання, попросив у Папи благословення для українського народу і митців України.
Потім розмова йшлася про примирення українських церков, про приїзд його в Україну. На що Іоанн Павло ІІ зазначив: «Поки не буде примирення між церквами в Україні, мій візит неможливий». Та все ж таки за президента Кучми Папа відвідав Україну.
— Що Вам близь­ке по­за твор­чіс­тю?
— Я завжди полюбляв спорт, ще й досі катаюся на гірських лижах. Окрім Карпат, я мав щастя покоряти Альпи в Австрії, Франції. В Італії проходив трасу гігантського слалому Туринської зимової олімпіади в Сестер’єрі.
З тих поїздок привозив багато ескізів, особливо з Франції, на основі яких створив кілька великих картин. Тож має слушність відомий французький фанат гірських лиж Франк Жубер, який епіграфом до своєї книги поставив слова: «Гірські лижі — це не щастя, але цілком можуть замінити його». Це стосується і живопису.
— Чим знач­ний ни­ніш­ній пе­рі­од твор­чо­го жит­тя?
— Я мав виставки, повторюю, в багатьох країнах. Останні 15 років пройшли під знаком Королівства Великої Британії. Кілька виставок відбулися в Англії, а от у Шотландії — майже щороку. Чому виникла ідея книги про Україну і Шотландію? Раніш я не уявляв, що зможу десь плідно працювати, окрім Батьківщини, де створив найкращі картини, написав першу книгу «Поезія кольору і слова».
Та все ж знайшлося таке місце на Землі, де я зміг працювати і дихати так, як удома, — у Шотландії. Мандруючи нею, вивчаючи її історію і культуру, я відкрив для себе багато спільного між нашими країнами. Це — багатовікова історія боротьби за незалежність, менталітет наших працелюбних народів — шотландців і українців, а головне — культура, на вершині якої перебувають національні поети Тарас Шевченко і Роберт Бернс, творчість яких в історії наших країн є тим наріжним каменем, на котрому будується національна самоідентифікація.
У Шотландії велика українська діаспора. В столиці Единбурзі є кафедральний собор Української греко-католицької церкви Андрія Первозванного і Почаївської Божої Матері. Зав’язалися тісні контакти, я можу в будь-який час приїхати туди як додому. У Шотландії мені пощастило на наших дипломатів, всі були професійні, освічені, патріоти.
Це, зокрема, генеральні консули Олександр Цвєтков, Богдан Яременко, Михайло Оснач. Нині з незрозумілих причин Генеральне консульство в Единбурзі ліквідовано, а в приміщенні, безкоштовно переданому Україні українською громадою Единбурга, сидить один консул, який видає візи.
— Ви пи­ше­те ре­аліс­тич­но, але з ве­ли­ким при­сма­ком ім­пре­сіо­ніз­му...
— Це поняття умовні і суб’єктивні. Я ніколи не займався соціалістичним реалізмом, як вимагали «партія і правітельство». Я вдосконалював свій живопис у техніках акварелі і пастелі. Мене називають засновником українського пастельного живопису. Дуже складна техніка.
Щоб досягти такого ефекту, як на моїх картинах, треба мати великий досвід і майстерність. Ще колись на засіданні секції в Спілці художників голова зазначив: «Та Бабійчук не робить соцреалізм, він — технар». Це якоюсь мірою мені лестило. Я казав: «Пробачте, а як можна виконувати сонати Паганіні, не володіючи досконало технікою гри на скрипці?»
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра