— У першу чергу знати творчість Шевченка, його життя й оточення, його новаторство на тлі літературного і мистецького процесу, його віру у незалежну Україну, його розуміння розвитку капіталізму в імперії (зі щоденника: «Великий Фультон! И великий Ваат! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит...»), його подвиг як громадянина.
Треба знати розвиток науки та суспільний розвиток України, Європи у XVIII і XIX століттях. Все це дає розуміння того, якою дивовижною мірою Шевченко вирізнявся своїм мисленням і баченням майбутнього, чому ще за життя сучасниками був визнаний Пророком і Поводирем свого народу.
Володіючи знаннями й матеріалами, ми спроможні відступити від заангажованих канонів і тієї інформації, яку втлумачували в голови людей упродовж радянського періоду, коли з Тараса Шевченка робили мало не ідеолога більшовизму, дописували, підмальовували, підчищали, редагували, стверджували, що він — атеїст, а для цього висмикували фрази і тлумачили в шкільних та університетських підручниках потрібний образ поета.
— Що собою являє Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка?
— Ця унікальна пам’ятка української культури міститься у будинку київського чиновника Івана Житницького. Унікальною є і сама будівля, що залишилася єдиним зразком типового дерев’яного міщанського помешкання першої половини ХІХ століття. Житницький побудував будинок у 1835 році на Козиноболоцькій вулиці. Козине болото (нинішній Майдан Незалежності) відоме з історичних джерел ще часів Київської Русі.
З історією садиби пов’язаний рік щасливого життя Шевченка у Києві. Тут квартирував поет із друзями — поетом О. Чужбинським і художником М. Сажиним з весни 1846 р. до арешту — 5 квітня 1847 року.
— Кому першому спала думка влаштувати тут музей?
— Дослідник київської архітектури, мистецтвознавець Федір Ернст уклав реєстр історичних пам’яток Києва, до якого у 1918 р. було внесено й цей будинок. За часів гетьманування П. Скоропадського він порушив перед Українською академією наук питання про збереження будинку як пам’ятки історії та культури. Це питання надзвичайно зацікавило професора Київського художнього інституту Василя Кричевського, який перебував у силовому полі генія Шевченка зі шкільного віку.
У 1925 р. Кричевський виступив із публікацією у журналі «Україна», у якій дав повний опис будинку й історію перебування у ньому Тараса Шевченка, наголосивши на необхідності встановлення меморіальної дошки на будинку та створення музею. Зрозуміло, що Кричевський зі своєю пропозицією не залишився один, він був у тісному спілкуванні з Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Павлом Зайцевим, Володимиром Міяковським.
І ось завдяки їм 22 березня 1925 року на будинку була встановлена меморіальна дошка і почалися клопотання про відселення мешканців з будинку, що тоді перебував у комунальній власності міста. Згодом будинок передали Академії наук України, а затим — київській філії Інституту Тараса Шевченка, де у 1926 році був створений Кабінет Тараса Шевченка, очолюваний Володимиром Міяковським, який вивчав і збирав матеріали про його перебування в Києві.
— А хто реставрував будинок?
— За проектом та під керівництвом В. Кричевського впродовж 1925–1927 рр. було проведено ремонт та реставрацію будівлі. 4 листопада 1927 р. було відкрито музей-виставку. Через рік музей-виставку перетворено на Будинок-музей Тараса Шевченка, офіційне відкриття якого відбулося 10 листопада 1928 року.
Наукове керівництво побудовою експозиції здійснював дійсний член Інституту Тараса Шевченка В. Міяковський, який став першим директором музею і який на той час мав глибокі знання як архівіст, учений, шевченкознавець.
Цікаво, що робота над оформленням експозиції для Василя Кричевського поєдналася з роботою над двосерійним фільмом режисера Петра Чардиніна «Тарас Шевченко», до якого 1925 року його запросили як художнього керівника і консультанта.
Це нині ми маємо біографії-дослідження Шевченка, опубліковані спогади, безліч розвідок, наукових праць. Тоді цього всього не було. Тож Василь Кричевський вивчив не тільки історичні документи й українську літературу, але й об’їздив шевченківські місця в Україні. Художник вивчав місцевість, архітектуру, побут; збирав та купував одяг, замальовував речі. Зберігаються чотири ескізи Василя Кричевського до фільму «Тарас Шевченко». Всі здобуті знання та частину матеріалів художник використав під час оформлення експозиції музею.
— Чи живий той двосерійний фільм?
— Живий, при бажанні можна подивитися. Він демонструвався в «Мистецькому Арсеналі» у 2014 році. Фільм Чардиніна є першим історичним біографічним і художнім твором про життя Т. Шевченка в українському кіно.
У серпні 1929 року за участь у «Спілці визволення України» була заарештована ціла плеяда вчених, науковців-дослідників, митців. Серед них Володимир Міяковський, Сергій Єфремов, Василь Кричевський.
Проте в наступні роки були зібрані оригінали творів та речі Тараса Шевченка, багато цінних матеріалів, пов’язаних із перепохованням та вшануванням пам’яті поета. З роками поглиблювалася наукова і пошукова робота, розширювалась експозиція, поповнювалася колекція музею.
— Що сталося під час Другої світової війни?
— Коли німецькі війська підступали до Києва, найцінніші експонати, зокрема оригінали творів Шевченка і особисті речі, були евакуйовані до Новосибірська. Бібліотека, етнографічно-побутові речі та експонати декоративно-прикладного мистецтва, меблі XIX століття залишилися в Києві. Була спроба вивезти і їх із міста перед окупацією. Але пароплав розбомбила німецька авіація, ящики і скрині з експонатами залишилися на березі Дніпра напризволяще. Старший науковий співробітник Музею Тараса Шевченка Єлизавета Середа разом із батьком перенесли і сховали експонати. Таким чином вони були збережені.
— І що ж німці?
— Восени 1941 року директором Будинку-музею Тараса Шевченка був призначений Андрій Терещенко. Через кілька днів після окупації Києва (14 вересня 1941 року) разом із дружиною Любиною рятував дерев’яний будинок музею від пожежі, якою був охоплений Хрещатик. Будинок уцілів, тільки від вибухів частково постраждали стіни, стеля та вікна.
Відомо, що на початку окупації німці дозволяли працювати школам, бібліотекам, музеям. Відкритий був і Будинок-музей Шевченка, директором його залишився Андрій Терещенко. Окупаційна влада контролювала цінності на території України. Всі експонати німці облікували. При наближенні театру воєнних дій до Києва німці у жовтні 1943 року вивезли з музею 3 скрині та 8 ящиків цінних пам’яток наукового, культурного і національного значення. По дорозі до Праги, в Познані, вони були знищені під час бомбардування.
Частину експонатів, яка не потрапила до цих ящиків, Андрію Терещенку вдалося зберегти. Окрім того, він зумів у роки окупації не тільки зберегти експонати музею, а й примножити їх та врятувати частину колекції музею. На київських базарах йому вдалося поміняти власні речі на цінні експонати, які він хоронив від німецького ока. До цього ж чемодана потрапили й офорти Шевченка, київські гравюри, рідкісні книжки, цінні світлини, рукописи, документи з колекції музею. Він власноруч вивіз їх спочатку до Львова, потім до Німеччини і, нарешті, 1951 року до Нью-Йорка (США).
Лише в роки незалежної України, з 1992 року, почалися клопотання на рівні урядових кіл із питання повернення раритетів в Україну. Тож у грудні 2006 року було передано найцінніші матеріали, врятовані подружжям Терещенків, до Інституту літератури НАН України.
— Яким серйозним пертурбаціям піддався Будинок-музей?
— У 1966 році вийшов урядовий указ про об’єднання музеїв. Літературно-меморіальний Будинок-музей, який був самостійною одиницею, став філією Державного музею Тараса Шевченка у Києві.
Експозиція Будинку-музею зосередилася на висвітленні трьох приїздів Шевченка в Україну. З 1995 року сучасна експозиція вповні розкриває тему перебування Тараса Шевченка у Києві у різні періоди його життя, насамперед проживання його в будинку І. Житницького у 1846 році.
Передусім відтворено кімнату, в якій мешкав поет. Тепло меморіальних речей, сама будівля допомагають відродити не лише неповторну атмосферу дому, а й присутність самого поета.
— Що є в садку?
— Він є невід’ємною частиною експозиції музею, там росте стара двохсотлітня шовковиця, сучасниця Тараса Шевченка, — єдине дерево, що збереглося з тих часів.
Стоїть погруддя молодого Шевченка роботи скульптора Галини Петрашевич. У 1964 році українські письменники і художники посадили дуб на честь 150-річчя від дня народження Кобзаря. Ми садимо дерева і квіти, тобто підтримуємо імідж міщанського саду XIX століття.
— А як, до речі, було під час Революції Гідності?
— Горів-димів Майдан. Довкола Будинку-музею склалася дуже напружена ситуація. На Малопідвальній, за лічені метри від музею, збиралися тітушки, які могли спровокувати будь-яку халепу. У музеї вийшла з ладу каналізація, вимкнули воду. Через початок ремонту будиночка (підготовка до ювілею Шевченка) було знято стару гнилу дерев’яну огорожу, поставлено будівельний заслін, та повстанці забрали його на барикади. Працівники музею натягнули мотузки, написали заповітні фрази Тараса Шевченка, підкреслюючи, що тут святиня, чергували біля пожежного гідранту, берегли не тільки музей, але й садибу, де росте двохсотлітня Шевченкова шовковиця.
Оригінали творів, гравюри, офорти і меморії Тараса Шевченка (одяг, посуд, малярське приладдя) та інші раритети терміново вивезли до Національного музею Тараса, зняли експозицію. Але як тільки трошечки потепліло, стало легше дихати в усіх сенсах, музей відкрили, учасники Майдану приходили на екскурсію, грілися у нас гарячим чаєм. Часто священики правили службу.
Тарас Шевченко для українських патріотів був гетьманом Майдану, його поезія і дух стали на захист людей, які піднялися захищати свою гідність.
— Щось видаєте?
— Разом з Українським інститутом національної пам’яті ми видали у 2013–2014 рр. двотомний бібліографічний покажчик «Шевченко-художник», який включає бібліографічні джерела з 1839 аж дотепер. Уперше в історії шевченкознавства підготовлено тематичне видання, що має надзвичайну цінність для дослідження творчості Шевченка-художника.
Ні для кого не секрет, що ще за життя Шевченко-поет переважив Шевченка-художника. На це є свої причини. У Шевченка за життя не було персональних виставок, його картини зберігались у приватних колекціях. Глядач міг ознайомитися з його картинами на виставках, що відбулися 1911 року у Києві, Москві, Петербурзі.
Більш широко був представлений Шевченко-художник у Музеї українських старожитностей В. В. Тарновського в Чернігові. А в час радянського тоталітаризму поет був взятий на ідеологічне обслуговування гегемона, його подавали як революціонера-демократа, а художник знову ж таки мало досліджувався.
У 1964 році до 150-річчя від дня його народження було видано Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 10 томах, де малярству митця було присвячено 5 томів. Нині маємо Повне зібрання творів у 12 томах. Певні неточності в атрибуції і назвах досі не вирішені. Залишаються питанням не розшукані й приписувані твори митця. Тому видання бібліографічного покажчика «Шевченко-художник» значно полегшить працю дослідників.
У нас є спільні проекти з науковим колективом Національного музею Тараса Шевченка: «Тарас Шевченко. Мистецька спадщина» (2013), «Тарас Шевченко. І слово вічнеє, і образ невідцвітний...» (2014), «Згадайте, братія моя...»: Київ Тараса Шевченка» (2015) та інші.
Але це лише частина роботи науковця музею. Фондова колекція вимагає опрацювання й наукового дослідження кожного експоната. Також працюємо з різними категоріями відвідувачів, організовуємо не тільки екскурсії, а й влаштовуємо виставки, заходи, майстер-класи.
— Розкажіть про родзинки.
— Скажімо, ексклюзивні майстер-класи «Тарасова наука» проводяться тільки в нашому Будинку-музеї. Учасники дізнаються, яким був правопис, чим і на чому писали, що таке «чорнильні горішки», «пісочниця», «пірниця», «березова каша», «субітки». Показ оригінальних чорнильниць і каламарчиків, Шевченкового письмового приладдя, «Букваря» з фондової колекції супроводжується розповіддю і поясненнями. Учні чи студенти (ми переконалися, що це цікаво навіть дорослим) зможуть написати тексти справжнісінькими гусячими перами чорнилом з бузини (виготовлено за зразками ХІХ ст.) правописом позаминулого століття.
Такий майстер-клас ми проводимо щосуботи у Будинку-музеї, відгукуємося на запрошення шкіл, ліцеїв, гімназій, батьків.
Окрім різних заходів, концертів, екскурсій, уже четвертий рік проводимо зустрічі «У Тарасовій оселі на Козиному болоті», на які запрошуємо вчених, істориків, краєзнавців, філологів, часто обговорюємо дискусійні питання стосовно Шевченкового Києва, топоніміки міста, історії Будинку-музею Тараса Шевченка та інші.
Козине болото — це, повторюю, Майдан Незалежності. Край його сягав провулку Шевченка, вулиць Софійської, Михайлівської і Малої Житомирської.
На початку ХІХ сторіччя в’їздом до Києва з боку Василькова була Бессарабська площа, там стояв шлагбаум, де перевіряли і пропускали у місто. Одержала назву від торгових людей бессарабів (приїжджали з Бессарабії), які розміщали там торгові намети.
Ось таким застав Київ Шевченко. А стимулювало розбудову міста у районі нинішніх Європейської площі, Майдану Незалежності, Хрещатика, Паньківщини будівництво Нової Печерської фортеці згідно з указом імператора, метою якого було перетворити Київ на укріплений район Російської імперії і захищати її південно-східну частину. Значну роль відіграло будівництво Університету св. Володимира на Паньківщині.
Загалом ми запрошуємо до себе всіх, кого цікавить Київ, Шевченко та його творчість, оточення поета, пам’ятні місця. У нас проходить багато дискусій, круглих столів, наукових конференцій із музейними працівниками, вченими та студентами. Частими гостями є Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, Університет ім. Б. Д. Грінченка, Інститут педагогіки Академії наук та інші.
Володимир КОСКІН