Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Грудень 02, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Березень 2014 02:00

В’ячеслав Рисцов: творчість – це завжди очищення

Rate this item
(0 votes)

До нашої «Вітальні» завітав гість із Харкова — заслужений діяч мистецтв, народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва, член Національної спілки письменників України В’ячеслав Олександрович Рисцов. 
Народився 25 грудня 1946 року. На Сумщині в козацькій Охтирці минуло дитинство. Родове дерево заглиблюється корінням у козацький старшинський рід Коробків, які воювали за Україну разом з Богданом Хмельницьким.
Від діда по матері — Василя Панасовича Коробки, охтирського гончара, успадкував його вогняне ремесло.
Певний час мешкав у США (Нью-Йорк), де працював літредактором видання української діаспори.
Автор майже двадцяти поетичних книжок і фундаментального альбому «При гончарному крузі».


— Пане В’ячеславе, хто переважає у вашій натурі: гончар чи поет?
— Вони сплавилися в нерозривне ціле. Отже, я, мабуть, чи не єдиний в Україні гончар-поет. Утім, усе почалося з глини.
— А детальніше?
— Моє дитинство пройшло в Охтирці на Сумщині. Дід мій — Василь Коробка — був потомственим гончарем. І я, перш ніж збагнув, що Земля обертається довкола Сонця, побачив, як у майстерних дідових руках на гончарному крузі витворюються горщики, миски. Це завжди було для мене чудом. А дід казав: «Е, ти ще не таке диво побачиш, як поїдеш в Опішню!» І віз мене у столицю українського гончарства на Полтавщині, хоч і не гадав, що колись із мене виросте гончар. Уже пізніше, коли я усвідомив, як із глибини тисячоліть прийшло це мистецтво, мені теж захотілося творити оту неповторну красу. І руки самі потяглися до цієї роботи, до цього дивовижного мистецтва, як, власне, до всього, що повинно творитися задля добра.
— Отже, вплинув дід?
— Авжеж. До речі, прадід мій — Федір Михайлович Коробка — мав у Києві срібну майстерню і неодноразово обирався громадою цехмістром срібного цеху. У 1816–1823 роках він виконував замовлення Києво-Печерської лаври: виготовляв мідні іконостаси для Варлаамівської та Введенської церков, зробив неповторної краси п’ять срібних лампад, що й досі дивують численних екскурсантів світу.
Я пішов по гончарній лінії. Хлопцем разом з дідом опускався в колодязь на глибину до п’ятнадцяти метрів і, переборюючи напруження і задуху, добував найчистішу, без домішок, вогнетривку, майже білу глину. У шістнадцять уже опанував деякі секрети гончарства. Знав: аби глина була пластичною, її слід очистити, інакше під час випалювання окремі її частини неоднаково реагуватимуть на температуру в печі. Тоді можливі викривлення, тріщини, розриви.
Коли відшумувала остання шкільна пора, я став перед вибором. Гончарство і поезія — то були два мої крила. Дід Василь казав: «Крило лише в леті — крило».
У тих словах — глибока житейська мудрість. Бо лише в польоті, себто в роботі, крило дає життя птахові. Тільки тоді він розпростовує свої крила. А людина? Вона також схожа на птаха своїм жаданням лету й високості. Першою такою висотою став для мене вступ до Харківського держуніверситету на філологічний факультет.
Уперше мої гончарні вироби експонувалися в Києві на огляді майстрів мистецтв і художніх колективів республіки в лютому 1982-го. Того ж року я отримав звання народного майстра декоративно-прикладного мистецтва, а в Харківському науково-методичному центрі відкрилася моя персональна виставка. Потім упродовж тільки двох років мої вироби експонувалися у Москві на сімох персональних виставках. У доробку з’явилися скульптурні композиції, присвячені Харкову, — пам’ятник Шевченку і сквер Перемоги; ілюстрації до творів визначних українських та російських письменників, зокрема М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка.
— Як Ви долучилися до космонавтики і стали лауреатом премії космонавтів «Золотий Ікар»?
— Цією премією мене нагородили за те, що я оздобив фасад Палацу космонавтів у Зоряному містечку під Москвою. Палац той був безликий, щось невиразно світилося ввечері неоном. У мене там була виставка. Якось у розмові з Олексієм Леоновим, який у космонавтів усім заправляв, я запропонував: «Давайте я вам зроблю красу». А він: «Ні, В’ячеславе, треба пройти конкурс». Я намалював ескізи, їх затвердили у космонавта — начальника Георгія Берегового.
Було відіслано листа до п’ятого керамічного заводу у Харкові. Там на третьому поверсі я і ліпив по сегментах величезну скульптуру завбільшки дванадцять з половиною метрів. Цвяхом по сирій ще глині написав своє прізвище. Подумав: мене не буде, а витвір мистецький житиме.
Я маю у Зоряне містечко довічну перепустку. Спілкувався з багатьма космонавтами, зокрема з Павлом Поповичем, Валентиною Терешковою, розмовляв з дружиною Юрія Гагаріна — Валентиною Іванівною. Зберігаю фотографії. Ці спогади, певно, і є діамантами, що розсипані по нашому життю.
— Розкажіть про історію, пов’язану з Павлом Загребельним, про ваші стосунки.
— Мені ще мати казала: «Славо, я люблю читати Загребельного. І ти читай, і знатимеш мову». А мені це було конче потрібно. Я спрагло читав Загребельного, Коцюбинського, Стефаника, всіх найкращих, мертвих і живих. Вивчав мову. Я добре її не знав. Мій батько — росіянин з Тамбова, військова людина. А от із матір’ю спілкувався українською.
Із Загребельним мене познайомив Дмитро Павличко, вони були сватами. Тобто Павличкова донька Соломія була заміжня за Мишком, сином Павла Архиповича. А з Павличком зазнайомив Станіслав Тельнюк, який на дачі поета Павла Усенка в Кончі-Озерній опрацьовував архіви Павла Тичини. Я тоді працював у газеті «Молодь України» і жив на Прорізній (на той час — вулиця Свердлова). Тельнюк забігав до мене (щось залишити чи передати), ми здружилися.
І виник ланцюжок: Павличко-Загребельний. Я до цього прочитав «Євпраксію», «Роксолану», розпитував Павла Архиповича.
Аж раптом виникла ідея створення садово-паркової скульптури «Я, Богдан» для садиби Загребельного. Сталося це так. До приймальні Павла Загребельного, голови Спілки письменників України, я прийшов у якійсь справі. Павличко перехопив мене, каже: «Вийдемо до холу». Біля вікна говорить: «Є дві ідеї. Мої ідеї — твоє втілення. Ти у Москві виставляєшся, по закордонах їздиш, тож у письменницькому домі на Банковій зроби виставку. Наші письменники будуть вдячні. Їм подобається те, що ти робиш. Це мистецтво від самого народу йде. Я піду до директора Будинку літераторів Олега Орача...» Отже, він хотів, щоб я перевіз свою виставку з Москви на ВДНГ до Спілки письменників. Забігаючи наперед, скажу: я таки це зробив, аж чотири місяці експонувалась.
«Тепер про другу ідею, — каже Павличко. — Це ще таїна, але я вже прочув, що мій сват закінчив роман під робочою назвою «Я, Богдан». Добре буде, якщо ти на його шістдесятиріччя зробиш скульптуру-подарунок». Я почав заперечувати: «Дмитре Васильовичу, я просто не встигну за термінами. Шамотна глина має висохнути, я мушу пройти всі технологічні стадії аж до випалювання». Павличко каже: «В’ячеславе, це на тебе не схоже. Треба». Я запитую: «Як я її допру з Харкова до Києва?» — «Я зателефоную Василеві Мисику, поети допоможуть довезти».
— Справдилося?
— Авжеж. Помагав Микола Козак. Довелося ціле купе займати.
— Важка скульптура?
— Понад сто кілограмів. Скульптурний Богдан книжку тримає. Коли ще глина сира була, я задумав написати назву роману, який поки не вийшов. Телефоную Павличку у Київ: «У назві після «Я» — кома чи тире?» Павличко замислився, потім каже: «В’ячеславе, не знаю. Даю тобі гарантію, що впродовж дня взнаю». Увечері дзвонить: «В’ячеславе, став кому».
Я, до речі, сушив голову, де взяти стільки високоякісної глини. Пішов до директора п’ятого керамічного заводу Остапенка. Знав, що той пописує вірші. Він допоміг не тільки з глиною, а й з випалюванням.
Отже, скульптуру привезли до Києва. На пероні стрів Павличко, під’їхав «Волгою» прямо до вагона. Із Миколою Козаком скульптуру завантажили. Приїхали в Конча-Озерну якраз на святкування ювілею Загребельного. Привезли подарунок Павлу Архиповичу до застілля.
Йому і всім Богдан дуже сподобався. А поважних гостей було чимало. Я не вірив своїм очам — головний комуніст України Щербицький сидів. Якісь питання риторичні йому ставив на злобу дня...
Згодом, коли я приїжджав, Загребельний кричав дружині: «Елю, я знаю, що Славко любить солодку каву, зроби йому». Елеонора Михайлівна несла пресолодку каву. Поки я пив, він біг до кабінету (ох і шалено працював!) Потім виходив і казав: «Пішли, Славко, зробимо паузу біля твого Богдана». Він у садку під кущем стояв.
— Стосунки із Загребельним не переривалися?
— Ні. Він завжди мене тепло зустрічав.
— Розкажіть про ваш американський період життя. Як туди потрапили і що там робили?
— 1987 року у мене вийшла книжка «При гончарному крузі» у видавництві «Молодь». Вона потрапила на очі тодішньому головному редактору газети «Свобода» в США (орган української діаспори). Йому сподобалася моя мова. Він запросив мене на три роки поїхати в Америку літературним редактором (згодом я продовжив контракт). Та вийшло так, що від початку я став працювати під керівництвом іншої людини — газету очолив видатний поет Микола Руденко. В редакції працювала його дружина Раїса. Я у них попервах ночував.
— Що запам’яталося?
— США, як відомо, технічно випереджає нас років на 10–15. Коли я приїхав туди, вже почали обробляти всі літературні матеріали на комп’ютерах. Лінотипні і друкарські машини були тепер не потрібні. А я по простоті своїй сказав: «Я заберу». — «Як ти їх забереш? Вони дуже важкі». — «Привезу у порт Іллічівськ кораблем, а там видно буде». Та в Іллічівську всі ті машини просто потопили.
— Випадково чи навмисно?
— Так тоді служба безпеки перевіряла.
— Тобто КДБ за це взявся?
— Авжеж. Вони допитувалися, де я гроші взяв? А це був подарунок за мою роботу. Я планував прилаштувати цю техніку на вітчизняній типографії. Паралельно вони запідозрили щось погане: а раптом ці машини нашпиговані «прослушками» і призначені для диверсії... Тож у море їх.
— Чим ще американський період запам’ятався?
— Я там плідно писав вірші. У Харкові почали на них писати музику. Композитор Валентин Іванов, зокрема, створив пісні «Дощ над Нью-Йорком» і «Ностальгія». Під час виконання у філармонії люди плакали. «Я не хочу того раю, що Україні серце крає...»
А тим часом на Батьківщині свавільничали лихі бандитські дев’яності, від яких мене рятувала Америка. В’ячеслав Брюховецький, ректор Києво-Могилянки, приїжджав і розповідав мені, що в Україні відбувається. А то якось під Нью-Йорком, на українському цвинтарі у Бам-Бруці, ми гуляли із Павличком, і він ще детальніше розповідав про ті жахи, які відбуваються у Вітчизні. Я думав, що робити: повертатися чи ні? Павличко не вмовляв залишатися, казав: «Славо, на твій розсуд». Ми сумно ходили між могил, де лежать знані українці. Вони теж ніби говорили: «Сам вирішуй для себе».
Між іншим, голова УКПЦ в США Станіслав II розповів мені, що його мати — рідна сестра Симона Петлюри, тобто він є його племінником. Розповідаючи про Петлюру (о, як той сумував за Україною!), Станіслав II, зокрема, сказав, що привіз із Парижа кришку з труни Петлюри. Вона — з білого мармуру, лежить на цьому цвинтарі біля входу на видному місці.
До речі, я дружив з єпископом Антонієм. Тепер він, здається, в Одесі є високим релігійним чином. Коли з’явлюся перед його ясні очі, він згадає багато-багато наших розмов.
Чимало цікавих спогадів пов’язано зі знаменитим генералом Петром Григоренком, з яким мене познайомив Микола Руденко.
— Коли у Вас закінчився американський період?
— 1989 року я поїхав, повернувся 1996-го. Моя майстерня у Харкові завалилася, доводилося відновлювати. Вона міститься поруч із моїм родовим будинком — на Холодній горі. Там усе моє виробництво. Часто їжджу в Опішню за материковою гончарною глиною.
Живу сам у п’яти кімнатах. Зробив ремонт, гарячу воду провів, чого не було за моїх батьків. Дочка Ярослава живе у сільській садибі, стала фермером, розвела тридцять чотири свині. А я роблю те, що за часів діда: чашки, глечики, вази, дитячі іграшки, звіряток...
— Що найпопулярніше?
— Глечики з ручками у вигляді казкових істот, які зазирають всередину. Людям це чомусь найбільше подобається. Товар ніколи не залежується. Продаю я дешево. На відміну від новоспечених гончарів, які не знають, як оцінити свої роботи, тож ціни гилять. Я міркую так: глина під ногами, дрова — у лісі. Працюй — буде і на життя, і для душі. Витвори мають покращувати і очищати авторів і споживачів.
— Яким бачите свій завтрашній день?
— У творенні. Ось, урешті, вийшла книжка моїх нових віршів «На любов приречений». Її вихід затримався через те, що підвів спонсор. Нині, як відомо, письменники залежать від меценатів.
— Українські письменники здебільшого поневіряються. Ваша оцінка ситуації?
— Я приїхав зі США в суцільний бедлам. Чимало української валюти у мене просто «згоріло». А письменники розлізлися по норах, кожен на своїй ділянці зализує рани, зі своєю бідою бореться уособлено. Не хочуть об’єднуватися-консолідуватися. Усіх б’ють поодинці. Спілка письменників України не виконує своєї ролі.
У нас на Слобожанщині створено альтернативу — Асоціацію українських слобідських письменників, якою керує В’ячеслав Романовський. Не скажу, що хороший поет, але енергійний менеджер, уміє добре виступати. Проте очолювана ним асоціація теж не впливова. Я Романовського знаю ще від часів, коли працював у районній газеті і друкував його вірші. Нині він це забув.
У Харкові 93 письменники, однак справа письменницька наче заморозилася. Кожен, повторюю, самотужки долає життєві негаразди. Звісно, вони стежать за сьогоденням, намагаються впливати на громадське життя. Можливо, теперішня влада дослухатиметься.
Український письменник недооцінений і не поцінований.
Кожен із нас може зробити набагато більше. Держава не використовує потенціал митців. Колись драматурги Минко, Корнійчук чи Коломієць писали п’єси, які йшли майже в кожному театрі. А нині пиши — не пиши... От Олег Чорногуз чи Григорій Штонь творять першокласні п’єси, а їх у театрах перекладають із шухляди до шухляди. Ставлять французькі, австрійські, німецькі, польські, британські п’єси. Чому? Бо постановки фінансують культурні центри відповідних країн.
У нас є Володимир Винниченко. На мою думку, це драматург шекспірівського рівня, якщо вникнути в його серцевину, філософію. Шекспір жив десь і давно, а Винниченко — наш, творив у недалекий від нас час, порушував теми, які болять сучасному глядачеві. Я подивився виставу «Закон» у Харківському драмтеатрі імені Шевченка. Яка п’єса! Порадів за талановитих українців. Але вистава йде раз на місяць. Запитав у директора: «А чого так рідко?» — «Український глядач не цікавиться. Йому подавай водевільну розважалівку...»
Та я нескоримо вірю, що дешевизна набридне українцям. Як набриднули беззаконня і несправедливість. Відбувається очищення.

Володимир КОСКІН 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».