Твори Володимира Щура мають один особливий автограф. Він ставить «фірмове клеймо»: «автор iз Паришкова». У цьому селі (Баришівський район) за сімдесят кілометрів від Києва народився майстер. Тож хай такий автограф з’являється знову і знову — разом з новими персонажами.
А ми, шановний читачу, пройдемося галереєю його героїв.
— Па­не Во­ло­ди­ми­ре, чим бу­ли за­йня­ті остан­нім ча­сом?
— Зробив дві меморіальні дошки — Олександра Кістяківського і Володимира Міяковського.
— Роз­ка­жіть про цих лю­дей
— Спершу зауважу, що моя робота цікава тим, що я причетний до доль знаменитих людей, реанімую пам’ять про них, створюючи їхні образи. Скажімо, Олександр Федорович Кістяківський — видатний український науковець у галузі кримінального права, юрист-правник, автор численних праць із кримінального права та судоустрою в Україні. Надавав матеріальну підтримку у виданні українських книжок. Був одним з ініціаторів створення та головою Київського юридичного товариства. Дошку Олександру Кістяківскому розміщено на вул. Горького, 14, де він жив.
Меморіальну дошку історику-архівісту, літературознавцю Володимиру Міяковському встановлено на Ярославовому Валу. Він є організатором і першим директором Музею-будинку Шевченка в провулку Шевченка (1926 рік). 21 серпня 1929-го Міяковсього заарештували у справі «Спілки визволення України», до 1933 року був на засланні. У 1945 р. переїхав до м. Аугсбург (Баварія). У 1950 р. перебрався до США. Автор близько 100 наукових праць. Реабілітований посмертно, у 1989 році.
— Ва­ша пер­ша ву­лич­на ро­бо­та — Па­ні­ков­ський. З чо­го все по­чи­на­ло­ся?
— Її ініціював банк, який канув у небуття. Було поставлено умову — схожість із Зіновієм Гердтом. Зробив образ повністю у глині. Вона засохла, з часом пішла страшними тріщинами. Згодом більш-менш збереглася голова, бо температурні умови в майстерні кепські.
Та раптом відкрилася нова перспектива. Зателефонував мій колега Юрій Багаліка і каже: «Я знаю, що ти зробив Паніковського. У мене є замовник, я тобі його пришлю». Прийшов Олександр Андріяка, заступник голови правління банку «Еталон». Подивився на порепане «чудо» і трохи подумавши, сказав: «Будемо робити».
Я почав розмочувати глину, «заліковувати» тріщини. За два тижні реанімував-реставрував скульптуру.
І от двері до майстерні відчиняються і дуже застуджений Андріяка вигукує: «Як живий!» Він аж збадьорився. У мене всі сумніви зникли.
Як робив? Працював із фотографіями, переглядав фільм. Із книги вибрав усе, що текстово характеризувало Паніковського, і все це використовував — і солом’яного капелюха (канотьє) набакир на голові, і короткі штани, з-під яких виднілися зав’язки кальсонів, і характерні для того часу штиблети.
Таким він і застиг, трохи не дійшовши до Хрещатика, назавжди прописався на Прорізній, 6. Хоча в романі Паніковський був із вусами, скульптура нагадує кіношний прообраз — безвусого «великого сліпого» Зіновія Гердта. З характерним рухом рукою на відльоті — професійним жестом кишенькового злодія. Голова відвернута в один бік, а рука знає свою справу! Інша кишеня випинається — там уже лежить якийсь трофей. Ліва нога поспішає наступити на монету — щоб ніхто не забрав.
— І як­що при­лов­чи­ти­ся і, під­ста­вив­ши люс­тер­ко, по­ди­ви­ти­ся на пі­до­шву цьо­го че­ре­ви­ка, мож­на по­ба­чи­ти... фі­гу­ру з трьох паль­ців.
— Це моя авторська витівка. Я прочитав, що в Бразилії дуля символізує щастя. А саме в цю країну, в Ріо-де-Жанейро, завжди прагнув потрапити Остап Бендер. Крім того, у цієї дулі ще один позитивний бік — якщо люди знають про фігуру з трьох пальців на підошві Паніковського, значить, нахилятимуться, щоб подивитися. Мимохіть схилять коліно перед «великим сліпим» і талантом Зиновія Гердта, що його зіграв.
— А як що­до трос­ти­ни Па­ні­ков­сько­го? Не кра­дуть?
— Ще й як крадуть! Певно, ногами вибивають-виламують. І це при тому, що для міцності вставлено сталевий штифт. До того ж я цементом замуровую кінець тростини в плінт, основу скульптури. Отже, тростина закріплена з обох кінців. Але вандали спочатку ударами її згинають, а потім врешті-решт відбивають. Певно, по п’яні, коли йдуть із ресторанів, яких на Прорізній чимало. Та поки я живий, Паніковський буде з тростиною. До речі, тростина Голохвастова приварена до його спини. Крім того, її ще й квітка «панич» обвиває. Спеціально зробив, щоб зміцнити.
— Доб­ре, що на­га­да­ли. На ву­ли­ці Де­ся­тин­ній, пра­во­руч від Ан­дрі­їв­ської церк­ви, Про­ня Сір­ко­ва до­сі мріє про май­бут­нє з ци­руль­ни­ком Сви­ри­дом Го­ло­хвас­то­вим.
— Спочатку в моїй голові «крутився» тільки Голохвастов. 1998 рік. Міркував над композицією. Зайшов до свого товариша мистецтвознавця Володимира Могилевського на Андріївському узвозі, розповів. Могилевський каже: «А чого ти не зробиш Проню Прокопівну з Голохвастовим? Це ж доречніше». Справді, має бути парочка, так цікавіше. Скомпонував дві фігури. Керівники банку «Еталон» підтримали мене.
Композиція побудована на складному зустрічному русі персонажів один до одного. Фігура Проні ось-ось розкриється назустріч палкому кавалерові. Проте Свирид, хоч і здається зовні приязно-збудженим, внутрішньо скутий, холодний, байдужий. І це протиставлення холодного розрахунку і наївної віри в правдивість любовних зізнань негайно змушує згадати останні слова Проні у п’єсі: «Не за ваші магазини я йшла... Я вас любила... А ви понасміхалися, осоромили на весь Подол! На весь Київ!»
— По­тім був пам’­ят­ник ар­хі­тек­то­ру Го­ро­дець­ко­му?
— Так, він розмістився біля кафе в Пасажі. Його замовив у 2003 році «Діамант-банк» в особі голови правління Євгена Бесараба. Він одразу запропонував: «Городецький п’є каву». Ще треба було натякнути, що Городецький був затятим мисливцем. Тому всі ми бачимо статечного чоловіка в капелюсі з чашкою кави, до того ж із пінкою. Він сидить за столиком, на якому лежить книжка з чітким написом: «В. Городецький. У джунглях Африки. Щоденник мисливця».
Нині не популярно бути мисливцем, убивати звірів, а в XIX столітті це вважалося геройством. Городецький на сафарі вбивав і левів, і жирафів, і буйволів. В Африці неодноразово бував, мало не загинув від малярії. Коли повернувся до Києва, видав книжку про мисливські пригоди. Помістив фотографії: себе при всій амуніції, з рушницею біля жирафа, лева, антилоп. Городецький був влучним стрільцем, перемагав на всесвітніх змаганнях зі стрільби, заробляв великі призові гроші (скажімо, 30 тисяч рублів у тодішній царській Росії були дуже серйозними коштами).
Щоб Городецький не нудьгував, я завбачливо поставив за столиком ще один вільний стілець. Відвідувачі люблять присісти і попити кави разом зі знаменитим архітектором.
— Не мо­жу не за­пи­та­ти про пам’­ят­ник Лео­ні­ду Би­ко­ву.
— Напис на постаменті свідчить: «Військовим льотчикам присвячується. Леонід Биков». Отже, пам’ятник військовим льотчикам є водночас пам’ятником народному артисту України Бикову, який загинув в автокатастрофі неподалік Києва.
Пам’ятник стоїть у парку Слави на Дніпровському узвозі. Відкритий 6 листопада 2001 року напередодні 58-ї річниці визволення Києва від німецьких військ.
Биков в образі капітана Титаренка зі знаменитого фільму «В бій ідуть одні старики» відпочиває після бою на крилі літака. За спиною — практично злітне поле, простори київських пагорбів, вільний мирний Дніпро, неподалік — куполи Києво-Печерської лаври. Тиша наче насичена спогадами про вогненні сорокові. Її не сміє потривожити навіть бронзовий коник, завмерлий на кленовому листі за ногою командира «співучої ескадрильї».
Біля капітана Титаренка часто можна побачити ветеранів з орденськими планками і квітами. Люди, які пройшли Другу світову, відчувають себе однополчанами кіногероя.
— А як ви­ник­ли ва­ші «Сту­ден­ти»?
— Мій син навчався в ліцеї «Крок», що згодом став університетом. Мене якось побачив ректор і запитав: «То ви зробили Паніковського?» — «Я» (це був, здається, 2000 рік). «Зробіть нам студентів. Скільки це коштуватиме?» У підсумку навчання мого сина обійшлося мені набагато дешевше.
Бронзові хлопець і дівчина, лежачи на траві, невимушено розмовляють над підручником. Хлопець тримає в руці зірвану квітку, а у дівчини на нозі розмістилася химерна бронзова пташка.
Моделями для роботи послужили колишні студенти-першокурсники, чия фотографія, що зображує підготовку до лекцій, довгі роки була візитною карткою навчального закладу.
— Хто ще є в га­ле­реї брон­зо­вих ки­ян?
— Олександр Петрович Довженко.
Ініціював його увічнення знову ж таки «Діамант-банк». Пам’ятник, власне, складається з фігури Довженка та оператора Данила Демудського, рейками котиться кінокамера... Динамічна композиція має розташуватися на півметровому гранітному постаменті з написом «Мотор». Проте вже вісім років вона зберігається десь у гаражі замовника.
— Чо­му до­сі не вста­нов­ле­но пам’­ят­ник сла­вет­ній лю­ди­ні?
— Я вважаю, що просто немає волі у керівників столиці, а може й держави. Була спроба встановити його 10 вересня 2008 року — в день народження Довженка. Черновецький не дав ходу.
— І ці галь­ма ді­ють до­ни­ні?
— Були ще спроби, але хтось у державі, певно, дуже не любить Довженка.
— А як мит­ці оці­ню­ють цю ро­бо­ту? До­кла­да­ють яки­хось зу­силь, щоб цей пам’­ят­ник по­ба­чи­ли лю­ди?
— Наскільки я знаю, ця композиція всім подобається. Вона динамічна, активна, Довженко — енергійний, у характері, йому десь років сорок, доволі молодий. Сергій Тримбач, голова Спілки кінематографістів України, добре знає про «гальма», певні спроби робить, щоб дати хід скульптурі, але віз поки що на місці, бо це не в його компетенції.
— А що Мін­культ ка­же?
— Я там пояснював, розповідав, а вони кажуть: «Ми до цього не маємо ніякого стосунку».
— Аб­сурд. А хто ж то­ді має?
— Виходить, тільки митець. Чиновники відбиваються. Щастить, коли скульптуру замовляють навчальні заклади. От, скажімо, ректор Київського політехнічного інституту замовив пам’ятник Олені Телізі.
Пам’ятник українській поетесі, публіцисту, літературному критику, діячці ОУН відкрито 2009 року поряд з корпусом № 12. Місце вибрано не випадково, оскільки у Олени Теліги в КПІ працював рідний батько, і вона часто прогулювалася цими місцями. Та й сім’я жила неподалік.
Я зобразив молоду дівчину в легкій сукні з книжкою в руках, яка сидить на лавці. На граніті висічені рядки поетеси: «Не раз кажу: змагайся і шукай! Вдивляйся в очі пристрастей і зречень! І знаю я — в один затихлий вечір до інших брам сягне твоя рука».
На площі біля КПІ щодня збираються тисячі студентів. А рядки вірша на пам’ятнику мають вигляд напуття їм.
Мені цікаво знати все про людину, яку втілюю в скульптурі. І взагалі, цікавлюся життям видатних людей. Люблю читати спогади сучасників. Для скульптора важливо знати епоху загалом, відчувати її, вивчити атрибутику і костюми. І якщо маєш справу з історичним персонажем, це допомагає передати дух часу.
Та хоч Олена Теліга — трагічний образ, у своїй роботі я не прив’язувався до Бабиного Яру, де Олену вбили фашисти. Показав її з іншого боку — як образ жіночої краси і лірики. Жила на території КПІ безтурботна дівчина, навіть не припускала, яка доля їй уготована...
— Ва­ші скульп­ту­ри, на­че жи­ві, бо на­про­чуд ди­на­міч­ні, я б ска­зав, кі­не­ма­то­гра­фіч­ні. Та й пер­со­на­жі зде­біль­шо­го кі­но­шні: Па­ні­ков­ський, Про­ня Про­ко­пів­на і Го­ло­хвас­тов, Лео­нід Би­ков, Олек­сандр Дов­же­нко...
— Нещодавно я ліпив образ кінорежисера Леоніда Осики, яскравого творця українського поетичного кіно, яке було пригноблене, заборонене, репресоване (згадаймо Параджанова). Та й постать талановитого Леоніда Осики досі призабута, я мало про нього чую. Його портрет замовила дружина Осики.
Згодом я подивився деякі його фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Гетьманські клейноди»... Врізався в пам’ять фільм «Етюди про Врубеля». Красиво зроблено, операторська робота така, хоч пиши картини. Бородатий грузинський актор передав неординарність Врубеля, який на базарі гармидер вчинив: випустив з кліток голубів на волю, промовляючи: «Вони мають літати. Чого ви їх тримаєте в клітці?» Ця метафора в радянські часи, можливо, була більш актуальна, ніж тепер. Усі сиділи в клітках.
— Та­ке від­чут­тя, що Ви без про­ди­ху пра­цю­єте. Як від­по­чи­ва­єте?
— У мене вихідних нема, багато замовлень, треба встигати. Втіхою є знову ж таки робота і її результати. От, скажімо, підходжу до стилобату Андріївської церкви, а на ньому висить висвячена єпископами меморіальна дошка патріарха Мстислава, зроблена моїми руками. Перехрещусь, помолюсь — і на душі світлішає.
— Чи є се­ред за­мов­лень ро­бо­ти для ду­ші, су­то твор­чі, та­кі, як Ви хо­че­те?
— Часу, звісно, замало. А задумів — багато. Різних ескізів — стос. Серед них, наприклад, ескіз Олександра Вертинського. Є ескіз хлопчика, який врятував від печенігів Київ за часів княгині Ольги (968 рік): коли князь Святослав був у поході, хлопчик з уздечкою в руці під виглядом пошуків коня дістався Переяслава — прийшов до дружини боярина, який звільнив Київ від облоги. Ці роботи також призначені для Києва, це — київські сюжети.
Маю ще чимало творчих робіт, втілених у пластиліні, відлитих у бронзі.
Я займаюся суто реалістичним мистецтвом, не роблю абстракції, не складаю інсталяцій з різного мотлоху, як нині модно робити. Увесь час шукаю сюжети в образі людини. Прагну показати видатних людей з моєї власної точки зору: Шевченка, Франка, Лесю Українку, Коцюбинського, Марко Вовчок... А для цього треба шукати меценатів.
Мені подобаються люди, обличчя, портретна індивідуальність. Я відчуваю різні характери, натури. Нині у мистецтві відбувається процес нівелювання. Часто буваю на виставках і бачу, що в скульптурі, живописі дедалі менше неповторності, характерів, нутра. Роблять якусь вату, тобто приблизне, отже — неживе.
— Не ком­пле­мен­ту­ючи, за­ува­жу, що у ва­ших ро­бо­тах — жи­ві лю­ди, здає­ть­ся, ось-ось на об­лич­чі здриг­неть­ся м’яз, око під­морг­не...
— Нещодавно зробив скульптуру одного літнього ветерана, прийшли замовники-друзі і сказали: «Як живий! А зуби — так просто фантастично живі!»
Володимир КОСКІН