— Па­не Ва­си­лю, з яких го­лов­них справ скла­дає­ть­ся ва­ше ни­ніш­нє твор­че жит­тя? На які пе­ре­ва­ги ви­йшли?
— Вийшов на те, що треба завершити багато проектів, початих у попередні роки. 75-річчя — це привід озирнутися назад і водночас пильно дивитися вперед. Усі ми під Богом ходимо і не все з початого можемо завершити. Я колись закроїв десь на томів 8–10 тему української революції і Симона Петлюри. Написав чотири, вони видані, п’ятий — на робочому столі. Бачу, що доведеться стиснути решту матеріалу в останній том, вийти на період, коли Петлюру вбили в Парижі (цьогоріч виповнюється 90-ліття від дня його насильницької смерті). Треба завершити оповідь про цього надзвичайного чоловіка і про той історичний період, нині актуальний як ніколи.
Все повторюється, наступаємо на ті самі граблі. Постаті Петлюри, Винниченка, Грушевського, Скоропадського, здача армії та країни мають свої прообрази і паралелі. До речі, наш північний сусід нічого нового не придумав, копіює все від часів Петра І та Катерини ІІ, і навіть Емський указ про утиск української мови відлунився в законі регіоналів Ківалова-Колесніченка. Росії не вистачає фантазії. А нам бракує фантазії протистояти. Ми повторюємо ті самі помилки.
Тож у шостому томі доведеться сконденсувати певний період української революції на початку XX століття, пролунають постріли в Петлюру...
Якби ж то українські лідери були мудрі заднім числом і діяли консолідовано, то ми мали б Україну. От фіни мали Манергейма, поляки — Пілсудського, довкола тих осіб згуртувалися. А у нас купа претендентів на одну папаху, і весь час її рвуть. На сьогодні дорвали Україну майже до останнього, хоч вона неймовірно багата, крадуть, крадуть, докралися до кривавої війни...
От я і переходжу від Симона Петлюри до теперішнього нашого болю, хочеться на сьогоденні зосередитися. Я прожив буремний відрізок українського життя, знаю його глибини, довелося побувати і на верхів’ях влади. Є можливість заглянути і звідти. Хочу розібратися в наших болях, розбраті, осмислити — чому ми такі?
— Чо­му?
— Тому що кращі загинули в голодоморах, у сталінських концтаборах. Деякі матері рятували старших дітей, годуючи їх, перепрошую, трупиками братів і сестер. І на самоїдстві виживали не кращі. З тих голодоморів тягнемо свій тягар.
Вижили також ті, хто із Західної України насильно, а з Полтавщини майже добровільно поїхали на донбаські шахти і вціліли там завдяки трудовому героїзму. Потім їхні діти, запиваючи вугільний пил горілкою, виживали там.
Я хочу глибинно осмислити — чому ми такі? Що ми за народ такий? Над цим питанням билися, звісно, не тільки Погрібний і Яворівський. Скільки бід, скільки злиднів, скільки уроків... Унія, визвольні змагання, релігійні протистояння, маніпулювання з боку північного сусіда, перманентні сутички з кримськими татарами... І от тепер ми сусідів втрачаємо. Знову все повторюється.
За першою освітою я історик, потім уже став писати, спираючись на досвід життя. Коли багато синців отримав, коли доля в кількох казанах варила, коли тобі вже 75, коли ти в три роки лишився без батька, і мати-вдова нас двох виховувала, коли сьогодення пропекло до печінок, ти відчуваєш, що в тебе є підстави бути письменником.
Біда нашої сучасної літератури, що вона філологічна. Автори нібито начитані, однак у таких випадках мій товариш Володимир Опанасенко, режисер, який ставив мої п’єси, резюмував: «Як кажуть в Одесі, це мимо каси». Мимо голови і душі, мимо головного. Чому? Бо то лише луна начитаності, ерудиції.
— Се­ред пись­мен­ни­ків — чи­ма­ло кан­ди­да­тів і на­віть док­то­рів на­ук.
— Так, пишуть розвідки. А щоб запекло, як у сімдесятих роках «Собор» Гончара, коли ми намагалися за будь-що його прочитати, такого нема. Он де література з болю, зі страждання, з єднання з народом.
У нас нині мало творів, які печуть. Бо за письменниками мало біографії. Автобіографія є, вона записана на одному аркушику, а біографії-співпереживання, співжиття зі своїм народом, коли отримуєш чимало стусанів і прозрінь, нема. Тому нема потужної національної еліти, здатної боротися і виборювати. Втім, був прецедент у дев’яностих, коли вона Народним рухом розірвала, наче вибухом, систему, коли у Спілці письменників організувався штаб.
— А Ре­во­лю­ція гід­но­сті хі­ба не її ді­ти­ще?
— Процес, як кажуть, триває. Щось робимо. Є рух волонтерів. Але справжнього загону інтелігенції, яка концентрує дух нації, не спостерігаємо. Національний стрижень є у поляків, скандинавів, прибалтів, німців, британців. Ми ж знову роздираємося.
Колись талановиті хлопці образились не зрозуміло на що і створили окрему Асоціацію письменників України. Це ж на руку розбрату. Відірвалися, потопталися по постатях у складні часи, зокрема й по тих шістдесятниках, які трагічно загриміли в Сибір. Але ж була «Мальва» Романа Іваничука, «Берестечко» і «Маруся Чурай» Ліни Костенко, були новели Григора Тютюнника, «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського, працював історичний романіст Юрій Мушкетик, який редагував журнал «Дніпро», осередок волі, за що й поплатився посадою. Було чимало інших подвижників. За кожним іменем стояло щось суттєве. Вони донині є наріжними каменями, на яких тримається Україна. Василь Симоненко і Василь Стус, Володимир Дрозд, нині сущий Валерій Шевчук... Гончар прийшов керувати Спілкою, запросив Загребельного очолити «Літературну Україну», потягнув не по кумівству, а по таланту. Потужні особистості.
Ревізію імен та літератури треба робити з розумом, необхідно витягати на світ усе талановите і видавати.
— Спро­би ос­мис­ли­ти «чо­му ми та­кі?» здій­сню­ва­ли­ся ба­гать­ма под­виж­ни­ка­ми, зок­ре­ма Гру­шев­ським, Вин­ни­чен­ком, Оль­жи­чем, Ма­ла­ню­ком... У наш час це ро­би­ли Єв­ген Свер­стюк, Лео­нід Ко­ва­лен­ко, Ми­ро­слав По­по­вич, Во­ло­ди­мир Ба­зи­лев­ський, Іван Дзю­ба й ін­ші. От­же, має­мо ду­же ба­га­то уро­ків і вис­нов­ків, які є ко­му ро­би­ти. Про­те на­ша по­лі­тич­на елі­та глу­ха й слі­па. Їй ка­жуть: «Є на­пра­цьо­ва­ний до­свід, є на­віть ре­цеп­ти. Хлоп­ці, та­ким-то шля­хом тре­ба йти, ро­бі­мо так». Про­те на ви­щих щаб­лях вла­ди не чу­ють, не йдуть, не хо­чуть, уро­ків не сприй­ма­ють. При­ро­да цієї глу­хо­ти-глу­по­ти?
— За коритом не бачать горизонту. Бо у владці прориваються не україноцентричні людці.
— Але ж чи­ма­ло пись­мен­ни­ків з На­род­но­го ру­ху пі­шли у Вер­хов­ну Ра­ду, ви­су­ва­ли­ся на­віть у пре­зи­ден­ти!
— Так, їх стільки було у Верховній Раді! І що в результаті? Ними дуже тонко маніпулювали, тасували, як гральну колоду... От ми тавруємо тітушок. А що казати про «тушок», що перебігали з фракції до фракції?
Я певний час був директором Будинку письменників на Банковій, 2. У період Помаранчевої революції там був один зі штабів, де я днював і ночував (свій кабінет віддав В’ячеславу Кириленку, був співкомендантом центрального штабу). Яворівський тим часом робив велику політику. Тисячі людей ішли по Банковій з Хрещатика і навпаки. Ми багатьох годували, медпункт облаштували. Люди несли в Будинок письменників усе, що могли: гроші, харчі... Переживали, що, не дай Бог, вороги отруту якусь сипонуть чи міну занесуть. Але вже тоді я побачив, що дехто мав користь. Коли чергувала одна молода поетка, вночі пропадали мобілки в людей, які прийшли виборювати волю і справедливість.
Червоточина людська, низький рівень моральності й відповідальності проривались, плямували святість, закладені Сверстюком, Лук’яненком, Ліною Костенко. Водночас проривався вождізм — «я попереду всіх».
От коли б ви мене запитали, яку маю мрію?
— За­пи­тую.
— Окрім припинення війни, я хочу, щоб на Банкову, 2, де колись зароджувався і міцнів Народний рух, прийшли всі-всі письменники, зокрема Іван Дзюба, Іван Драч, Юрій Мушкетик, Микола Жулинський, Дмитро Павличко, Марія Матіос, Михайло Слабошпицький, Юрій Щербак, Валерій Гужва, Роман Іваничук, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Тарас Федюк, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, Любов Голота, Олексій Кононенко, Степан Пушик, Теодозія Зарівна, брати Капранови й інші. Хай вони зберуться, подивляться одне одному в очі і скажуть: «Іде війна. Припинімо чвари».
Під час Другої світової війни не було гризні і розброду. Одіозний Корнійчук писав п’єсу «Фронт», писали своє Бажан, Смолич, Первомайський, Рильський... Кожен робив суттєве, дехто був ближчий до вождів, але письменники були єдині. У нас сьогодні йде війна, проте гризня, розбрат не припиняються, триває бійка довкола премій, квітує кумівство.
От говоримо про те, що треба від’єднати владу від олігархії. А для письменника головна справа — писати, а не лізти у ВР за ласими пирогами. А спроможешся створити власне видавництво — хвала тобі! Поет Іван Малкович зламав стереотип, він не використовує ні площ Будинку письменників, ні посади секретаря чи заступника, ні якогось фонду. Він зробив справу: збудував потужне видавництво.
Михайло Слабошпицький теж багато корисного зробив з Лігою меценатів, створивши видавництво «Ярославів Вал», довкола якого гуртується група «своїх» письменників, які друкуються саме в нього.
— Кля­та кла­но­вість...
— Авжеж, клята клановість. А як бути таким, як Андрій Кондратюк? Це — чудовий письменник, який написав блискучі твори: «Новели нашого хутора», «Чарівна скринька», «Важке прозріння», «З вишневого саду», «На горі сосна золоторясна», «Випромінювання любові», «Поза межами суєти», «Краса зникаюча і вічна», «Зацвіла в долині червона калина», «Світло любові», «У світлі спогаду». Усі книги Андрія Кондратюка мають зараз особливе значення, бо навертають нас у лоно національних святинь. Цінність їх у тому, що в них широко використаний багатющий фольклорний матеріал, який безпосередньо пов’язаний з природою як феноменом нашої неопалимості. Його книги вчать нас любити і берегти природу рідного краю. Та він з тих письменників, які не мають «свого» видавництва, не біля керма — і його обходять.
Я 20 років керував обласною письменницькою організацією в Чернівцях, часто був членом правління Спілки України, що негласно означало: не зазіхай на премії. Коли мене висували з романом «Чорний бумер» на премію Плужника (я тоді був заступником голови столичної письменницької організації і членом конкурсної комісії), Яворівський сказав: «Василю Івановичу, зніми свою кандидатуру». І я зняв. А цього року висуваються на Шевченківську премію п’ять секретарів Спілки письменників! Наче з ланцюга зірвалися.
Могли між собою визначитися, хто серед них найгідніший, а не смішимо людей, коли весь секретаріат номінується.
Може варто було зробити так-: після з’їзду письменників у перший рік роздати премії всьому керівництву, щоб далі воно займалося літературним процесом?
На щастя, є такі, які сахаються посадових крісел, скажімо, Ліна Костенко. Впевнений, що вона заслуговує на Нобелівську премію не менше, ніж Світлана Алексієвич. Ліна Василівна досліджувала Чорнобильську зону культурологічно, проявилася як громадська діячка. Тож є у нас гідні люди найвищого ґатунку. От, скажімо, громадська діяльність і подвижницька літературна праця Євгена Сверстюка. Це та особистість, яка могла бути прикладом в Європі, якби йому віддали належне на Батьківщині.
— А для цьо­го пе­ред­усім ма­ють згур­ту­ва­ти­ся ко­ле­ги і ло­бі­юва­ти сво­їх.
— Так, білоруси добре консолідувались, щоб просунути Алексієвич. І ми так повинні зробити. Всі мають ворушитися, від Павличка і Драча до Андруховича, Забужко і Матіос та іже з ними. Маємо сказати: «Досить чубитися, ми є письменницьке братство». Бо ніхто Бога за бороду не схопив. І ми зараз повинні зробити все, щоб наш голос чули, так само, як тоді, коли руйнували стару систему наприкінці вісімдесятих.
А нині геть інша ситуація. Урядовці взагалі не читають літератури, не знають її, знають тільки тих, хто на слуху. Є там якісь літератори, котрі отримують гранти, два-три прізвища. І на запрошення тих грантоїдів, щоб не відстати од моди, іноді ходить хтось з Адміністрації Президента, аби показати, що вони не консервативні ретрогради. У нас десь 4-5 осіб представляють українську літературу на всіх світових обширах.
Так само в державних органах є націленість на тих, хто закінчив Гарвардський і Кембриджський університети, на варягів з інших країн, ніби у нас самі виродки залишились, тому слід кликати тільки варягів, щоб вони керували нами. Гарвард і Кембридж — це чудово, але нехай ті випускники з досвідом будуть радниками поміж наших людей. Нам потрібні такі особистості, як генерал Москаль. То мій земляк (я заступник голови Буковинського земляцтва), якого знаю з майора. Він ще в радянські часи чистив тих, хто нібито займався боротьбою з економічною злочинністю. Отаких сміливців нині потрібно побільше на державних посадах. Вони варті стати героями наших книг.
Я подивився новорічні передачі. На багатьох каналах — «95 квартал». Ніби в нас немає держави, немає столиці, немає Хрещатика, інших магістралей, а є тільки один «95 квартал». Мета одна — висміяти Президента та інших очильників. То хто ж нас буде поважати? Ми ж їх самі вибирали! Так, треба критикувати. Але з іншого боку, ви подивіться, балом править телеекран.
Є півсотні потужних театрів, у кожній області є хороші трупи. Та по одній виставі покажіть, щоб люди знали, що існують театр імені Заньковецької, театр імені Франка, імені Лесі Українки, Молодий театр... Ми не бачимо мистецьких явищ, вони не тиражуються з телеекранів. Ніби їх немає. Тільки «95 квартал». Лише висміювання.
Ми говоримо про державну мову. Та вже давно маємо дві державні мови! На телебаченні — 75%, навіть офіційна інформація подається російською. Вона тишком-нишком залазить у засоби масової інформації. Ну як це може нині не боліти? Нашій інтелігенції якраз треба об’єднатися проти цієї угро-фінської навали. Письменникам слід об’єднатися у штаб, відкинути чвари, хто більший, хто менший. Письменники мають стати ініціаторами спільного з’їзду всіх творчих спілок, обговорити, виробити спільну програму (і національну ідею, і гуманітарну політику), щоб це йшло не з кабінету міністра культури Кириленка, а від консолідованого акумульованого інтелекту.
Отже, не втомлююся повторювати: ми, творча інтелігенція, маємо зібратися і згуртуватися, вибрати представників і запросити Президента, Прем’єра, інших державників, обсудити й запропонувати гуманітарну політику та стати опертям для влади, відсіявши нерозумних. А не жити далі з дулями в кишенях, як за радянських часів.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра