За лікарську працю Дмитра Шупту відзначено дипломом «Майстер Золоті руки». Як письменник він є лауреатом премій ім. Г. Сковороди, ім. І. Мазепи, ім. П. Куліша, ім. Яра Славутича, ім. С. Олійника.
— Дмитре Романовичу, що стало основою Вас як людини, лікаря і письменника?
— Я народився на Полтавщині, в селі Куріньці Чорнухинського району. В закоріненій у козацьку давнину родині, де повага до національних традицій, патріотизм, почуття власної гідності виховували змалку. Лікарі з роду-племені (а за часів козацтва — характерники й чаклуни) мали в генному наборі ген совісті й працелюбства. А такі люди не могли подобатися тодішній владі, коли кожного вважали безмовним гвинтиком єдиного механізму. Отож сім’ю, яка мала власну думку й зароблені тяжкою працею сякі-такі статки і де зростали п’ятерко діток, розкуркулили, забравши все майно. А тата направили до далекого Архангельського краю.
Звідтоді за мною потягнувся шлейф сина «ворога народу», засудженого на чверть століття «за антирадянську пропаганду». Та хоча згодом це тавро з тата зняли й вирок скасували як «технічно неправильний», мені нелегко довелося торувати шлях до медицини, а тим паче — до літератури. Заробляв на хліб і сіль у колгоспі з промовистою назвою «Заможне життя» та на котельні. Потім, закінчивши з відзнакою Макіївську школу, після численних поневірянь навчався у Сімферопольському медучилищі.
Там і став об’єктом стеження: ще б пак, мало того що батька розкуркулили, а брат загинув як вояк УПА, то ще й пише вірші, де патріотизм спрямований зовсім не в той бік, куди закликає «керівна й спрямовуюча». У мене за нез’ясованих обставин пропав зошит із поезіями, де були й вірші не лише про юні почуття, а й про козацьку минувшину України та несправедливість влади. Одне слово, хотіли спіймати хлопчину на гачок страху перед всесильним молохом влади й запропонували доносити на своїх товаришів. Не згодився. Відтоді потрапив до чорних списків недремного КДБ.
До Кримського медичного інституту я вступив тільки з четвертої спроби. Пройшов через обмовляння, нишпорення в особистих речах, провокації... Влаштували навіть психіатричну експертизу, щоб відрахувати з інституту. Але знайшлися добрі люди, які дали змогу закінчити ВНЗ. Нонсенс, та випускник із червоним дипломом, який мав залишитися на кафедрі для продовження навчання, отримав вільний диплом.
Новоспечений лікар направлення на роботу не дістав, навіть у селі, де завше бракує кадрів, такий спеціаліст виявився непотрібним. А втім, мені запропонували посаду викладача медінституту, навіть квартиру обіцяли дати в столиці Криму, аби лише... дав згоду на співпрацю з відомими органами. «Український буржуазний націоналіст» не звабився заманливими пропозиціями. З горем навпіл я влаштувався на роботу в Пирятині, та шельмування не припинялися.
Потім був Яготин, де головний лікар збирав на мене досьє і тримав у сейфі так званий компромат на незговірливого колегу, бо я на додачу до того, що говорив українською, ще й носив вишиванку. Підсилали на прийом провокаторів, всіляко викликали на антидержавні розмови, ревізували навіть історії хвороби пацієнтів, яких я оперував. Сміх і гріх, але звинуватили в тому, що оперую не так, як усі, навіть... шви накладаю «буржуазно-націоналістичні».
Нарешті, україномовного хірурга звинуватили в різних несусвітніх гріхах: мовляв, зберігаю мішки доларів (і це в ті часи, коли американську валюту мало хто і в очі бачив!), переховую радіостанцію і взагалі маю зв’язки з... польською «Солідарністю».
Після виклику в КДБ мене відвезли до Києва, у знамениту жорстокістю Лук’янівську тюрму.
— Але ж для ув’язнення мали бути не голослівні, а серйозні підстави!
— Досить було «несерйозних». Не покаявся, не став звітувати про кожен свій крок і навіть на запрошення ленінградських письменників поїхав у місто на Неві на Шевченківські дні. Тож на кілька днів випав із поля зору пильних органів. Помстилися жорстоко. У тюрмі зазнав щонайжорстокіших тортур, катували безсонням, били по голові, закладали пальці в двері, а що означають для хірурга руки, пояснювати не треба.
— Оці рубці на пальцях — результат допитів?
— Так. У катівні хитрі двері були: вставляли пальці, тисли — кістка ціла, а шкіра, наче рукавичка, сповзає... Не дозволяли ніяких побачень, передач, я нічого не мав за рік сидіння. Відчепилися, коли справа набула міжнародного резонансу, а на фальшивому суді виступили на мій захист відомі письменники Володимир Забаштанський та Петро Засенко. Вийшов на волю з покаліченими пальцями, тобто профнепридатним як хірург, із травмованим хребтом, частково втраченими зором і слухом, але зі збереженою совістю... Нарешті, влаштувався працювати в Києві хірургом-експертом, щодня на роботу їздив з Яготина, за сто кілометрів. А коли став залишатися у друзів на ніч і випадав із поля зору «контори глибокого буріння», оголосили в розшук...
Ще складніше довелося пробиватися до літератури. Скажімо, з харківського видавництва «Прапор» повернули рукопис віршів начебто на доопрацювання, а насправді якийсь «літературний» критик у закритому (були й такі!) редвисновку написав: «Стихи Дмитрия Шупты враждебные социалистическому строю, они пропитаны духом украинского национализма». Власне, правду написав, бо були там любов до природи, рідної землі, до мами й тата, звіряння в коханні... Оце й увесь «буржуазний націоналізм».
— Цей убивчий ярлик тоді багатьом життя поламав...
— У 1963 році я весь травень був на Одеському семінарі літераторів (на дачі Ковалевського — у Будинку творчості). Зокрема, приїхали Василь Стус, Василь Захарченко, Богдан Горинь, Микола Вінграновський. Пізніше всі, крім підісланих, були так чи інакше репресовані. Гнаними стали незрадливі. До речі, залишилося чимало світлин (вони надруковані в книжках), де я сфотографований зі Стусом. Про нього і Миколу Вінграновського я опублікував спомини.
— Хто ще був серед Ваших друзів?
— На Тарханкуті (Західний Крим) я зустрівся з дивним молодим чоловіком — Станіславом Тельнюком. А в 1965 році мене, студента, викликали з Криму до Києва — в літературну студію при видавництві «Молодь». Приїжджаю п’ятого березня. Читаю свої вірші, невдало. Об’явили перерву. До мене підходить чолов’яга і каже: «А що Ви вважаєте зі своїх творів найгіршим?» Кажу: «Оцей вірш». — «Чому?» — «А тому, що він щойно написаний у поїзді. Вірші треба опрацьовувати». — «А можна я познайомлюся з ним, дайте мені». — «Будь ласка». Я віддав папірець. Чоловік після перерви бере слово і все перевертає догори дригом: «Ось я підійшов до Дмитра Шупти і запитую: «Який маєш найкращий вірш?» А він: «Оцей». І читає пристойний, але недоопрацьований вірш.
— Хто так підло зробив?
— Микола Холодний.
— Нащо він так вчинив?
— Поняття не маю. Це навіть не підлість, це тактика його життя. Якась дурна провокація. Я був уражений, розгублений. Всі нашорошено дивляться. До мене підходить Тельнюк, каже: «Дмитре, ходімо зі мною». І ми гайнули до нього додому (дружина з донькою якраз поїхали до батьків). То був приватний будиночок (мені здалося, за автовокзалом). Станіслав взявся розпалювати пічку, дістав із холодильника харчі. Це було десь о другій години ночі. Дав мені підрядник вірша «Ти став над світом» азербайджанського поета Нарімана Гасан-заде. Каже: «Девятого березня — свято Тараса Шевченка, треба цей вірш терміново перекласти» (про те, що Тельнюк працював у «Літературній Україні», я тоді не знав). Поки він щось готував, я переклав. Кажу: «Ось щось вийшло».
Коли я дістався до Сімферополя, мене вже вітали мої знайомі: до Шевченківських днів надрукували цей вірш поряд із перекладами Рильського, Бажана, Тичини. Отак Тельнюк заткнув пельку моїм недругам. Із ним у мене були дуже гарні стосунки, бережу його книги з автографами. У Станіслава теж вельми нерівна доля. Так сталося, що я врятував йому життя.
— Яким чином?
— Був період, коли я в Ірпінському будинку творчості письменників працював лікарем. Десь о пів на дванадцяту вечора проходив повз шостий корпус, мене якась сила просто потягла в яскраво освітлений вестибюль із розчиненими дверями. На килимі лежав чоловік у крові. То був Станіслав Тельнюк. Кров була специфічна, я зрозумів: шлункова. Така кровотеча буває, коли виразка проїдає крупну судину або коли пухлина розпадається. Я моментально викликав швидку допомогу.
— Тобто Ви опинились у потрібний час у потрібному місці!
— Це був неймовірно щасливий для Тельнюка випадок.
Потім він запрошував мене в родину, коли вже була друга дружина, син маленький бігав. Звісно, мене вразила його загибель на озерці в Голосієво.
— Як це сталося?
— Якщо не помиляюсь, це була осінь. Його син перевернув водний велосипед. Жінка зажадала, щоб Станіслав його витягнув. А він не впорався і утонув. Можливо, серце зупинилося у холодній воді. І чудового письменника не стало.
— Що найбільше потішило Ваше серце недавнім часом?
— Вихід книги — «Зелені ріки зріючого літа». Сподіваюся, вона стала помітним явищем у літературному житті не тільки нашої країни, а й сусідньої Болгарії, оскільки є антологією сучасної болгарської поезії у моєму перекладі українською. Ще п’ять десятиліть тому, будучи студентом, я з-поміж усього іншого зацікавився культурою братнього народу. Почав перекладати твори як класиків, так і сучасних представників болгарського поетичного слова.
Працюючи не з підрядниками, а з оригіналами, я намагаюся щонайповніше зберігати стиль авторів, віршований розмір, образну систему, максимально використовуючи при цьому можливості українського слова. До антології «Зелені ріки зріючого літа» увійшли твори двадцяти кращих сучасних болгарських майстрів. Таких, як лауреат багатьох літературних премій, автор 22 збірок, чотирьох романів, вшанований за гуманізм у творчості американським Біографічним інститутом Атанас Стоєв, а також Рада Александрова, Георгій Белєв, Дімітр Христов, Іван Цанєв, Іван Мітєв.
— Розкажіть про Вашу прозу.
— Я полюбляю краєзнавчі і мистецтвознавчі розвідки. Видрукував мемуари про видатних українських письменників, яких знав особисто. Я часто замальовував портрети літераторів, чимало з них оприлюднено.
Написав унікальну науково-популярну монографію «Хірург без ножа».
— Унікальну чим?
— Про застосування лікарських рослин після операцій. Це у світі майже не розроблено. Написав також про деякі хвороби, які можна лікувати тільки рослинними препаратами, без скальпеля. А лікарська рослина каланхое так і називається — хірург без ножа. Рани і опіки заліковує.
— Дивна назва!
— Певно, саме ця назва спонукала мене до досліджень. Тим паче що я шукав не на порожньому місці. Мій дід-лікар залишив записи: щоденники, рецептуру, яку він викладав по-своєму. Цей скарб гнані родичі завезли до Барнаула (Алтай) у 1919 році. Потім ці документи потрапили до Новосибірська, там нащадок Шуптів — Володимир був власкором газети «Труд». Коли я побачив прізвище у газеті, зв’язався з редакцією, мені дали адресу. Володимир Шупта дещо надіслав.
Коли я вчився в медучилищі і в медінституті, нам, за винятком десятка рослин, скажімо конвалії чи валеріани, фітотерапію не викладали. Проте я з цим був ґрунтовно обізнаний до вступу в медичні заклади, бо у нас у родині заготовляли лікарські рослини і здавали в аптеки.
Гадаю, таку медичну книгу з певною філософією і естетикою міг написати тільки письменник.
— Я знаю, що Ви написали ще один фоліант на тисячу сторінок.
— Це — праця «Рідна мова і здоров’я нації». Я базувався на космобіоритмології. Висунув ідею геокосмічної ареальності, обґрунтував, що нас захищає Небо, але не як парасолька, а як конус певних пропорцій.
— В чому специфіка цього конуса?
— В енергетиці. Вона акумулюється у мові. Якби в Україні звучала рідна мова, у нас люди були б здорові. По-перше, інша мова принесла нам матюки, прокляття. Деяких людей обставини змушують проклинати, лаятися. Це дуже негативно діє передусім на мовців ганебних речей, бо людина на вісімдесят відсотків складається з води. А вода — носій інформації. Погана думка руйнує, хороша зміцнює здоров’я. Меж немає, інформація миттєво передається в усі ділянки космосу і вертається в першу чергу до адресата, і набагато потужнішим знищувачем (якщо це прокльон), ніж він посилає-адресує.
Тому у нас відбувається хаос, енергетична мішанина. Подивіться, що діється у тих регіонах, де відмовляються від того, що посилається Згори, тобто від рідної мови, культури, звичаїв, традицій. Там людей атакують невиліковні недуги, які навіть іще наукою не можна визначити. Так звані системні хвороби. Вони не генетичні, а енергетичні, виникають через те, що люди самі собі роблять гармидер, це хвороби, можна сказати, хаосу нашої доби. Це, звісно, можна припинити, але треба мати мізки і докладати зусиль.
— Якщо людина народжена і вихована в російськомовній сім’ї, але прагне стати українцем за духом, чи не відбуваються інформаційно-енергетичні конфлікти, які шкодять цій людині?
— Напевно, ні. Уявімо хор. У ньому може співати кореєць, африканець, ескімос... Однак диригент їх чомусь узяв у цей хор. Іншими словами, ми на нашій тектонічній плиті України є тим хором. Маємо співати так, як нам диригують Зверху. У нас багато людей не визнають цього і користуються мовою сусідньої держави. Отже, випадають із цього хору, він уже якісно не працює. А ми маємо суголосно співати, якісна вібрація поліпшує здоров’я. І навпаки, де виникають дисонанси, там постають небезпеки і трагедії.
До речі, окремі ансамблі можуть складатися осібно з етнічних українців, росіян чи кримських татар, та це не означає, що між ними має бути ворожнеча, гармонія шляхетних стосунків породжує єдність. Любов і справедливість на всіх мовах означають одне і те ж. Яскравим прикладом братання слугує виконання українського гімну російською мовою. Хоча українською він звучить, звичайно, краще.

Володимир КОСКІН