Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Серпень 03, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Листопад 2015 11:25

Богдан Жолдак: творчий потенціал українців замішаний на перешкодах

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник Бог­дан Жол­дак — ав­тор чис­лен­них кни­жок у різ­них жан­рах. Пуб­лі­ку­вав­ся в Хор­ва­тії, США, Ка­на­ді, Ні­меч­чи­ні та Япо­нії. Пе­ре­мо­жець та ла­уре­ат лі­те­ра­тур­них, те­ат­раль­них, кі­но- і те­ле­ві­зій­них фес­ти­ва­лів.
Бог­дан Жол­дак усе жит­тя плід­но роз­по­ро­шує­ть­ся — то як кі­но­сце­на­рист і ор­га­ні­за­тор кі­но­сту­дії, то як ра­діо- і те­ле­ве­ду­чий, то як про­за­їк і дра­ма­тург, то як ви­кла­дач і на­віть один із твор­ців но­вої ви­щої осві­ти — Ін­сти­ту­ту ек­ран­них мис­тецтв ім. І. К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.
На­ша роз­мо­ва — про здо­бут­ки та пе­ре­по­ни на твор­чих те­ри­то­рі­ях.

— Па­не Бог­да­не, з то­го, що Вам бу­ло ці­ка­во, що ви­йшло на пер­ший план?
— Пріоритети потроху змінювалися. Колись на першому плані було письменництво, я писав в основному прозу. Та ось почав викладати кіносценаристику в Театральному інституті імені Карпенка-Карого, створив майстер-клас із кінодраматургії. Юрій Іллєнко долучив мене до створення нової вищої освіти (уперше в Україні) — Інституту екранних мистецтв. Минуло десь уже 15 років, то, звичайно, пріоритети змістилися в бік кіно. Окрім сценаріїв, пишу кінопрозу: дієву, динамічну, зриму — словом, наочну. І тут уже нічого з цим не зробиш, так, мабуть, до кінця віку буде.
— А що ни­ні від­бу­ває­ть­ся з ук­ра­їн­ським кі­но, пе­ред­усім з мо­ло­діж­ним? Яких форм во­но на­бу­ває, де про­ри­ва­єть­ся?
— Почнемо з того, що наша влада і уряд проголосили, що українського кіно нема, тобто після того, як при Кравчукові кінотеатри віддали під відомство Міністерства комунального господарства, кіно вмерло, бо прибуток не повертався до кіновиробника. Перед цим кіностудії випускали десь 56 ігрових повнометражних фільмів на рік, та от перестали випускати. І скрізь узвичаїлося, що українського кіно нема, це стало аксіомою.
Але раптом виявилося, що Інститут екранних мистецтв імені Карпенка-Карого є найкращим інститутом на планеті Земля. Чому? Дев’ять студентів вибороли Гран-прі на дорослих кінофестивалях. Ні один виш на планеті — американський, італійський, французький, німецький, будь-який інший — на це не сподобився, тобто ніхто ніколи зі студентів не перемагав на гранд-фестивалях.
Загалом наші обдарування вибороли 500 різних премій на різних фестивалях, необов’язково головних призів. І це страшенно непокоїло нашу владу. Як же так, вони поховали кіно, а воно, виявляється, найкраще у світі завдяки студентам, котрі працюють у всіх жанрах і напрямках, в андеграунді, в традиційному кіно, модерністичному, декадентському тощо. Студенти випускають щороку чималу кількість розкішних курсових і дипломних робіт. Наприклад, третьокурсник Семен Коваль зробив у себе на кухні мультфільм «Йшов трамвай дев’ятий номер», який узяв на найбільшому світовому фестивалі «Берлінале» Гран-прі.
— Чо­му на кух­ні, а не в сту­дії?
— Тому що останні десять років створення кіно у виші фінансували не у повному обсязі, а останні п’ять років припинили фінансування взагалі. Куди ці гроші перерозподіляли — це питання до певних керівних осіб. Бандитизм натуральний. Уявіть собі хлопця, який учиться на режисерському факультеті і платить щороку двадцять тисяч гривень за навчання. І він не може зняти фільм у навчальній кіностудії (яка у нас існує), бо вона не фінансується, студент змушений сам себе фінансувати: орендувати апаратуру, освітлення, звук, наймати акторів.
Такого абсурду світ не бачив. Ну який інститут втримався би на плаву без фінансування? Скажімо, найвідоміша у світі кінематографічна Нью-Йорська школа гавкнулася б через тиждень, і ніхто б про неї не згадав. А у нас навпаки. Дехто дивується з цього. Але подумаймо: чому ми не програли гібридної війни з Росією? Завдяки волонтерам, завдяки нечуваному ентузіазму. Так само і в кіно, ми його ще не програли.
Тож в Україні живе найтворчіша молодь на Землі, і вона, незважаючи на всі можливі і неможливі перепони, які чинить держава, перемагає і засвідчує наш український велетенський рівень. Ну що означає перемогти на Каннському фестивалі? На Венеціанському?.. Це ж з огляду на вік і досвід нонсенс, це — диво.
Приміром, на Берлінському кінофестивалі жодний режисер із території колишнього СНД ніякої премії не отримував узагалі, ніколи, включаючи навіть Параджанова. А тут хлопчина, третьокурсник... Треба згадати його художнього керівника, геніального мультиплікатора Євгена Сивоконя, що має багато призів. Це дуже старий кінематографіст, класик, майстер, який працює в майстерні курсу... на півставки. Там повна ставка жалюгідна, втім, усі викладачі у нас працюють на півставки, вважайте, що практично за безкоштовно.
— А що їх мо­ти­вує?
— А чому студенти знімають кіно? Це — волонтери. Чому армія воює і там, де є прогалини з постачанням? Армія виповзає за рахунок волонтерів. І це, знаєте, дуже розбещує владу, тому що вона може відсторонитися взагалі від фінансування і забезпечення будь-чого. Наприклад, кінематографа. Тому наші кінематографісти, Держкіно, Спілка кінематографістів створили новий закон про кінематографію, який мали подати на розгляд Верховної Ради.
Були великі обговорення, дебати в пресі і в кабінетах, удосконалювали цей закон. І раптом, виявляється, проект іншого закону, скомбінованого Княжицьким, уже через два дні після подання був прийнятий до розгляду. Що ж це за закон? А такий, що може елементарно добити те, що не добили ще за Кравчука.
Передбачається фінансування кіно не за державний кошт, а за кошт спеціально створеної державної лотереї. Уявляєте, лотереї? Ви бачили біля лотерейних кіосків чергу, яка б’ється за них? Хто зараз купує лотерейні білети взагалі? Ніхто. Кажуть: «Така система успішно працює у Фінляндії і Угорщині». Та порівняймо економічний та моральний стан, якого здобули Фінляндія та Угорщина.
Мовляв, завдяки лотереї наше кіно щороку отримуватиме 500 мільйонів гривень. Це, виявляється, 20% загальної виручки. Тобто треба чортзна скільки мільярдів виторгувати на цій лотереї, щоб профінансувати кіно.
У чому мета такого фінту? Хитруни скажуть: «Ми знайшли джерело фінансування кіно. Ах, ви не захотіли вижити завдяки такій розкішній лотереї? Ну Бог із вами. Але тоді не буде в держбюджеті ніякого параграфа про фінансування кіно», бач, буде велика економія.
Тим часом молоді кінематографісти знімають за свої кревні, в тому числі ігрові короткометражки, які коштують дуже дорого, якщо порахувати прискіпливо на калькуляторі.
— Що во­ни зні­ма­ють те­ма­тич­но?
— Скажімо, сильні ліричні картини. Режисер (ще й відома поетеса) Ірина Цілик показала розкішну психологічну драму про сільського діда, до якого приїжджає внучка, приїжджає у своє минуле. А діда нема. Щемка терпка картина до неможливості.
Молоді знімають круті авангардові, дуже гострі картини, фільми жахів. Тобто знімають у всіх стилістиках і всіх тематиках. Тому що молодий кінематографіст (розоривши батьків і себе) знімає такий фільм, який він хоче. Потім ці люди після вишу йдуть працювати на продакшн, на кіностудії, зрідка роблять те, чого вони хочуть, але, як правило, це вже зовсім інша робота.
Тож поки вони вчаться у нас, поспішають зробити 3–5 фільмів. От приміром, у мене на курсі кінодраматургії вчилися дві сестрички Артеменко — Оксанка і Маринка. Як режисери вони зняли кілька фільмів. Один здобув перший приз на міжнародному фестивалі в Іспанії, а другий — у Чехії.
Фільм «Абонент», який переміг на конкурсі у Болгарії, вони зняли за свої гроші, це — ігрова десятихвилинка-комедія, яка розповідає гротескову історію про чоловіка, у якого поламався комп’ютер. Він телефонує у комп’ютерну фірму, а там кажуть: «Подзвоніть за таким-то номером, потім натисніть зірочку, а далі прослухайте всі послуги і натисніть відповідну цифру...»
Кінчається тим, що він бере пістолет, іде на цю комп’ютерну фірму, там усі жахнулися, одна офісна тютя хапає телефон, набирає міліцію, а їй милий жіночий голос каже: «Якщо ви зателефонували в міліцію, виберіть мову: натисніть кнопку один, якщо українську, або натисніть кнопку два, якщо російську...» А далі йде оця вся телефонна тяганина, а пістолет стріляє без тяганини. Кінець фільму.
Ця симпатична картина обійшлася дівчатам десь у півтори тисячі гривень усього, бо працював на ній увесь наш курс. Носили реквізит, таскали освітлення. Спілка кінематографістів надала свої кімнати, ми їх переобладнали під декорації. Все було на чистому ентузіазмі і всі навколо наших сестричок лягали кістками, щоб цей фільм зробити. Вийшла лірична, гротескова історія, зрозуміла в будь-якій країні.
І таких затятих студентів у нас багато. Але що змінилося в кіно? Що проґавила наша влада, яка добивала його? Якщо раніше студент хотів послати свою стрічку на міжнародний фестиваль, то треба було, щоб його затвердила кафедра, вчена рада, інститут, Міністерство освіти, Міністерство культури, Міністерство закордонних справ. Треба було кілька років пробиватися, після чого уже і не варто було посилати. І нічого не посилалося. То тепер, скажімо, Коваль узяв і послав по Інтернету картину на фестиваль, ті йому прислали відповідь: «Приїжджайте. Ми оплачуємо дорогу і прожиття». Поїхав ще й приз отримав. От і все. Клікнув на клавіатурі і опинився в Берліні. Тобто законодавство ще не вигадало механізму, як таких геніальних людей гальмувати чи навіть нищити.
Чимало наших письменників і художників перемагають на міжнародних фестивалях. Деякі художники, щоб не везти картин і не мати проблем із митниками, просто їдуть за кордон і там їх малюють, виставляються. З’явилася можливість обминути державу і це — найбільший прогрес, бо якщо ти зв’яжешся з державою, то невідомо, чим це кінчиться. Тобто відомо.
Наприклад, студент Томенко зняв кінофільм «Тир». Його навіть не взяли до розгляду на студентському фестивалі «Пролог». Відкинув його фестиваль «Молодість», проігнорував фестиваль «Відкрита ніч». Можливо, це не найкращий фільм, зроблений в інституті? Але хлопець взяв і послав його на міжнародний фестиваль самостійно, як і належить волонтерові, і отримав Гран-прі.
Далі розвивалася така страшна історія. Американська школа кіно запропонувала йому серйозні гроші, щоб у Нью-Йорку він зняв кінофільм, який захоче. Вони ж побачили, що це золоте курча, на Захід переманюють не тільки наші мізки, науковців, але й серця — митців.
Та він відмовився від цих шалених грошей і умов. Чому? Бо тут він намітив зняти фільм на рідному матеріалі. Йому пообіцяли величезний президентський грант, і він залишився в Україні, щоб зняти другий фільм після інституту. Він грант отримав, але грошей — ні, чекає по цей день. Його просто морально вбили, нічого він тут не отримав, не зняв, а Нью-Йорк закрився. Уявляєте, яка образа: викликає тебе найкраща світова кінематографічна школа, а ти...
— Тим від­мо­вив, а свої об­ма­ну­ли...
— Ось механізм. Тільки стаєш залежний від держави, ти пропав. Держава обіцяє, кричить у пресі: «Ми підтримуємо молодих!» І дає задній хід.
Ми живемо в таку страшну часину, коли йде війна. І що ми бачимо? Те, що стосується піднесення національного духу під час війни — книжки, кіно (це — найдієвіші засоби піднесення національної свідомості), саме вони нищаться принципово й тоталітарно в першу чергу, ніби з огляду на економію. Прикриваючись війною, можна знищити будь-що. Зараз у катастрофічному стані, наприклад, музичні, художні і спортивні школи, позашкільні гуртки... Візьміть будь-яку ланку цивільного життя, все убивається в ім’я якихось вищих економічних ідеалів.
Весь час пригадую британського прем’єра Черчілля. Коли почалася жахлива нерівна війна з фашистами, британський парламент скасував фінансування культурних програм, тобто перекрив культуру. Черчілль устав перед парламентом і сказав: «Чому кинули напризволяще культуру?» Парламентарі відреагували: «Ну як же? У нас іде війна». — «Пробачте, а за що, власне, ми воюємо. Ми воюємо за культуру, врешті-решт?» І ті відновили її фінансування в ту страшну війну.
А у нас усе ведеться до того, щоб законно придушити культуру — кисень нації. Те, що є найголовнішим. Прийдуть росіяни чи німці, зроблять нам свою культуру, і квит. До речі, квит настане й самим таким державникам.
Тут я би хотів зазначити таку важливу річ. От нині ніби ведеться боротьба з корупціонерами, гумористи цю тему вже пережували, перетерли. Я зайду з іншого боку. Україна нищилася законодавчо протягом усіх років її незалежності. Була ухвалена величезна кількість законів, настанов, указів, інструкцій, циркулярів тощо, які системно руйнували Україну. Візьмемо хоча б закон про ліквідацію «Укркниги».
У кожного такого закону, а їх уже тисячі, є конкретні автори. Цих людей треба притягнути до безкомпромісної судової відповідальності за антидержавницьку діяльність, це стосується не лише культури, а й освіти, медицини, економіки, промисловості, сільського господарства, всіх галузей суспільного життя в Україні, які були послідовно знищені законодавцями. Де ці уроди, які це все творили? Чому ніхто з них не посаджений? Якби їх почали садити вчасно, то зараз не треба було б люстрації робити, а нині вони всі при владі, як були, так і лишилися.
— Пе­ре­ве­ді­мо стріл­ку на пись­мен­ни­ка Бог­да­на Жол­да­ка. Яки­ми успі­ха­ми по­хва­ли­те­ся?
— Я написав книжку «Укри» в стилі екшн — про бойові дії, про бійців, які дотепно і весело перемагають своїх ворогів у зоні АТО. Сунувся в одне видавництво, в друге, третє, мене вразило — не хочуть цю тему брати, нікому вона не потрібна. Принагідно дізнався, що ліквідовано військове видавництво. Я сів, узявся за голову, думаю: «Що робити? Чи є в когось хоч якийсь глузд? Таких книжок нема, вони потрібні».
Зателефонував Івану Малковичу. А це — дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», геть непрофільне до військової теми. Згодом Малкович мені дзвонить і каже: «Ти знаєш, я дочитав до 37-ї сторінки. І що я тобі скажу? Я її друкую, не дочитавши». Я мало не впав біля телефону. Він видав цю книжку на двісті сторінок, не повірите, за п’ять днів, один із них був вихідний. Це — Іван Малкович, це — дитяче видавництво. І як Господь мене напоумив до нього зателефонувати, загадка, адже в Україні є тисяча видавництв.
Я думаю, поки ми оце з вами говоримо, десь уже написані «бойові» книжки, бо йде кривава війна. Але не всі такі нахабні, як я, котрому стукнуло в голову зателефонувати Івану Малковичу, і він видав мою книжку. Є люди, які не знають не тільки номера його телефону, а й списку видавництв, куди можна сунутися з написаним. Я ж сподіваюся, що мою нову книжку «Лицарі фортуни» видасть Міністерство оборони в «Бібліотечці українського бійця».
— Пись­мен­ник має про­йти свою одіс­сею ідей, щоб від­чу­ти тон­ке жит­тя ін­ших лю­дей. Чи вар­то це ро­зу­мі­ти як ви­про­бу­ван­ня іде­ями? Які ви­про­бу­ван­ня пе­ре­жи­ва­ли і пе­ре­жи­ва­єте Ви?
— Це прозвучить смішно, але я, як і всі ми, спершу не повірив, що росіяни в нас стріляють на Майдані. Тепер не вірю, що могло бути якось інакше.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».