— Я не схильний вважати, що в нас немає критики. Хоча ця думка періодично спливає, особливо — на письменницьких з’їздах. От у нас, мовляв, проза і поезія розвиваються успішно, а критики немає. Такого не буває в принципі. Критика завжди залежна від інших художніх жанрів — які вони, така й критика. Елементи компліментарності, коли відгуки чи рецензії за схемою «Васю, напиши про мене», звичайно, існують. Але є і дуже серйозні фахівці, які творять справді глибоку літературну критику.
Але чому, якщо говорити загалом, критика дещо занепала? Бо, по-перше, вона стала зовсім безгонорарною. За літературно-критичні статті ніхто нікому в жодному виданні не платить ні копійки. Все тримається на ентузіазмі. Через це деякі літературознавці і критики зійшли з цього поля діяльності назавжди, пішли у вищі навчальні заклади викладачами, займаються там питаннями вишівської критики чи й просто історії літератури різних періодів. Бо людині треба мати якийсь заробіток.
Проте в критичній сфері потужні трудолюбці продовжують діяти: у Києві це Віталій Дончик і Михайло Слабошпицький, у Черкасах — Володимир Поліщук і Василь Пахаренко, Кіровограді — Григорій Клочек, Івано-Франківську — Євген Баран, Львові — Тарас Салига і Микола Ільницький, Дрогобичі — Петро Іванишин і Михайло Шалата...
— Можна ще назвати Володимира Базилевського і Дмитра Дроздовського.
— Так. З молодшої генерації Дмитро Дроздовський виділяється дуже активною критичною діяльністю, спеціалізуючись, зокрема, на критичному осмисленні зарубіжної літератури. Як критик, інколи дуже професійно виступає й поет Володимир Базилевський. Добрий критичний голос подають інколи Олександр Стусенко, В’ячеслав Левицький та ще молодші. А чого варті електронні проекти «Літ-Акцент» Володимира Панченка чи «Буквоїд» Сергія Руденка! Не встигає критика хіба що за так званою модною літературою.
— Розтлумачте.
— Кажу про літературу, котра пишеться і видається не за високим критерієм художності, а з огляду на суто комерційні підходи. Чому «не за високим?» Бо нині стало легше будь-що опублікувати. За гроші — будь-яка примха. Це стосується загалом усієї книжкової продукції.
— Балом править «бойкоє перо» і гаманець. Вважається, що коли книжки автора продаються і купуються — значить, він уже письменник, хоча насправді дилетант і неумійка, виїжджає (певний час) на епатажних темах, зухвалості і масованій рекламі. Тож як критику про таке «барахло» писати глибоко?
— Так, через те, що така література існує чи й навіть процвітає, серйозна критика за неї не береться. І тому лунають скарги: от, немає критики! Вона є, але ти дай хороший твір — і тоді з’явиться критик, який про нього напише, навіть незважаючи на те, що не одержить ніякої винагороди за цю роботу. Отака історія з географією.
— У Вас, певно, є суто своя літературно-критична стезя?
— Я перестав брати участь у колективних роботах навіть такого типу, як «Історія української літератури XX століття». Зрозумів, що треба працювати самому, індивідуально. Вже працюючи в університеті, я дізнався, що фундаментальні праці з літературознавства попередніх років перебували майже цілком у спецфондах. Їх треба було негайно наближати до сучасного читача, до студентів вищих навчальних закладів. Але хто буде цим займатися? Хто буде наближати? А всі ті наукові праці, між іншим, писалися індивідуально.
Наприклад, Іван Франко написав нарис історії літератури України-Руси. Праця вийшла в 1909 році у Львові. Богдан Лепкий створив «Начерк історії української літератури у двох томах», які публікував у Коломиї (1911–1912). Сергій Єфремов свою «Історію українського письменства» встиг видати за життя аж чотири рази (1911–1923 рр.). Микола Гнатишак у 1941 році видав лише перший том «Історії української літератури»; Дмитро Чижевський, у чомусь продовжуючи методологічну традицію М. Гнатишака, власну «Історію української літератури» зумів видати лише у Нью-Йорку в 1956 р.
Усе це треба було перевидавати і самому працювати в індивідуальному ключі. Написана одним автором певна робота, по-перше, буде позначена єдністю стилю, по-друге, вона буде «сюжетною», послідовною, бо автор чітко контролюватиме початок, середину, фінал.
Маючи певні можливості, я вирішив самостійно перевидати названі «Начерки» та «Історії» вже в дев’яностих роках. «Історію українського письменства» Сергія Єфремова я відредагував за сучасним правописом і видав таким накладом (у ВЦ «Академія»), щоб праця дійшла до всіх великих бібліотек України. «Історію української літератури» Дмитра Чижевського так само узгодив із вимогами сучасного правопису.
— Праці Єфремова і Чижевського з погляду сучасності залишаються все ще актуальними, корисними, цікавими?
— Думаю, що так. Ці роботи написані з позиції двох абсолютно різних методологій. Методологія Сергія Єфремова узгоджувалася з «історичною школою» літературознавства періоду так званого народництва. Він проаналізував історію літератури з точки зору того, як у ній позначено рух України до національного визволення і незалежності. Ця праця, повторюю, за життя автора перевидавалася чотири рази, мала свого читача в Україні і за кордоном. За нею, по суті, славісти різних країн знали хоча б про те, що Україна й українська література таки існують.
Сергій Єфремов як літературознавець працював у часи, коли панівним залишався реалістичний тип художньої думки. А Дмитро Чижевський, перебуваючи в еміграції, досліджував літературу в період, коли завершувалося формування модерних художніх стилів. Модерністи, як знаємо, вважали, що в літературі важлива не ідея, а форма художності. На їхню думку, має значення в художньому творі не «що», а «як» відтворено.
Процес утвердження такого погляду формувався в Європі на рубежі ХІХ–ХХ століть, а в Україні на науковий фундамент ставили його почасти І. Франко й Леся Українка, потім автори «Молодої музи» й «Української хати», а найбільше — професор Київського університету Володимир Перетц. У заснованому ним філологічному семінарі пройшла вишкіл ціла плеяда молодих українських літературознавців ХХ століття: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен), Іван Огієнко, Сергій Маслов, Софія Адріанова-Перетц та ін. Більшість із них потрапила під прес сталінських репресій.
Відродити філологічний семінар у Київському університеті мені вдалося лише в 1996–1997 роках. Відтоді до сьогодні ми проводимо щорічні семінари на тему «Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства». Кожного року в цій темі актуалізується якась вужча проблема. Вона активно обговорюється учасниками семінару, і матеріали того обговорення публікуються в щорічнику «Філологічні семінари». Нині вже вийшло вісімнадцять випусків і один проміжний — підсумковий за 15 років.
Я написав свою історію літератури. Правда, назвав і розкрив її зміст у науково-популярній формі: «Художня література України». Хоча насправді це історія нашої літератури від міфів, фольклору і до творчості письменників-шістдесятників включно. Третє доповнене і уточнене видання (1100 ст.) вийшло 2013 року.
Юрій Іллєнко, який виступав на презентації цієї книжки в університеті, розповів про історію створення малюнка («криваві коні»), який я (з його дозволу) використав в оформленні обкладинки книги. Я запам’ятав тих «коней» під час презентації фільму «Тіні забутих предків» у залі Київського університету в 1965 році. Зараз мені здається, що в тому малюнку — історія всієї нашої літератури: з неї періодично пускають кров, а вона все одно відроджується і продовжує існувати.
— Може, ще й через штучне знесилення українську літературу погано знають у світі. А ті сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, десь губляться в потоках перекладної літератури, так і не ввійшовши в коло письменників, які формують найвищу моду в літературі. Поруч із Умберто Еко, Міланом Кундерою, Орханом Памуком, Патриком Зюскіндом, Салманом Рушді чи Світланою Алексієвич не видно жодного письменницького імені з України.
— На це (в принципі риторичне) запитання слід відповідати, думаю, з огляданням в історію. Нерідко можна почути, що в нас немає своїх Шекспірів, своїх авторів «Фауста», свого Джойса... Неправда, вони є, тільки на них треба глянути не з висоти «панського ґанку», а з висоти науки про літературу. У ХІІ столітті ми мали таке «Слово про Ігорів похід», якого не мала тоді жодна європейська література. До Дантової комедії про пекло та до лірики Петрарки ще було більше ста років, коли з’явилася в нас ця поема.
Біда лиш у тому, що ніхто про неї не знав. Майже на п’ятсот років її було вилучено з духовного нашого життя не тільки тому, що ми перебували під татарським, литовсько-польським та московським пресами, а й тому, що вона написана з використанням язичницької образності.
А наша рідна церква? Знаєте ж, як вона ставилася до язичництва? Ось тому поема й перебувала в монастирських схронах як непотріб. Так само наша «Енеїда» Котляревського стоїть значно вище, ніж усі травестійні поеми європейських авторів, разом узятих. Не кажучи вже про азіатську переробку поеми Вергілія Котельницьким та Осиповим.
Нашу «Енеїду» блискуче переклала російською мовою Віра Потапова (2008), існує її білоруський варіант, а в Грузії над перекладом цього твору протягом усього життя працював (Царство йому Небесне!) Аміран Асанідзе. Жодну з інших «Енеїд» у європейських літературах (француза Скаррона чи австрійця Блюмауера) ніхто не перекладає, бо вони — звичайна данина класицистичній моді травестування — і не більше.
Про Шевченка я вже мовчу: якщо з його «Гайдамаками» ще можуть конкурувати деякі подібні твори європейських авторів, то «Кавказ», «Великий льох» чи «І мертвим і живим...» не мають собі рівних у жодній літературі. Думаєте, даремно «Заповіт» перекладено на півтори сотні мов світу? А понад тисячу пам’ятників поету на всіх земних континентах (один навіть на висоті чотирьох тисяч метрів над рівнем моря) — хіба про щось не говорять? Це — більше, ніж усім європейським поетам разом узятим.
Ви назвали багатьох письменників-нобелянтів, подібних до яких у нас нібито нема... Нобелівська премія справді нікому з наших письменників ще не засвітила. Але можете мені повірити, що роман «Чотири шаблі» Юрія Яновського, Довженкова «Зачарована Десна», «Гетсиманський сад» Івана Багряного, «Берестечко» й «Маруся Чурай» Ліни Костенко, роман «Наливайко» Миколи Вінграновського і поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» — не гірші, а часом значно потужніші, ніж «Сатанинські вірші» Рушді чи (тим паче) «Піаністки» Ельфріде Єлінек, австрійка чесько-єврейського походження, яка навіть сама (між іншим) дивувалася, чому їй ту премію присудили.
А щодо наших авторів, то можна дивуватися, чому їх ця премія настирно обходить. Їхні твори переважно зачіпають такі світові проблеми, до яких багатьом європейцям ще рости та рости. Ніхто з них не написав, що «Життя людського строки стислі // Не має часу на поразку» (Ліна Костенко) чи «За мудрість всесвітню дурних академій // Платим безсмертям — життям молодим». А крім того, наша література (знову ж таки переважно) завжди вдивляється в романтичний обрій. Вона вікнами обернена до Сонця, що є її (як і мистецтва загалом) найголовнішим покликанням. Довженко не раз про це говорив відкритим текстом. А хто про це знає за кордонами? Справа тут не лише в яловості критиків, які мають показувати світові особливості нашої літератури.
Ми приречені на невідомість ще й тому, що в нашої держави до цього не доходять руки. Чому так багато нобелянтів у Польщі чи в Америках? Та тому, що держава вкладає в популяризацію своїх діячів культури величезні кошти: організовує переклади їхніх творів іншими мовами, «замовляє» рецензування у європейських виданнях, відряджає їх «по науку» в розвинуті (у мистецькому розумінні) країни.
Думаєте, Гоголь жив кілька років у Римі власним коштом? Що Айтматов лише з власної ініціативи працював послом у країнах Бенілюксу? Імперії і країни, що дуже чутливі до стану душі людської та її культури, винятково тонко розуміли ці проблеми і не шкодували на них ніяких коштів. Бо знали: все це згодом окупиться сторицею. У нашої держави до цього не тільки руки не доходять, а й не сформованим залишається розуміння головних уявлень про культуру. Руйнувати ми вміємо, а от будувати...
— Ви взялися за мемуаристику. Чим вона загалом цікава для читача?
— У Володимира Короленка спогади вийшли з назвою «Історія мого сучасника». Написати спогади просто про себе самого — невелика заслуга. Одержиш у такому разі хіба що «Детство», «Отрочество», «Юность» Льва Толстого. Не маючи навіть тридцяти років, він у них описав своє життя-буття, але епоху «не схопив». Вважаю, що мають певне значення лише ті спогади, в яких на передньому плані не авторське «я», а його час.
— Тло...
— Я, мені здається, таку книжку написав і видав недавно під назвою «Вечірні світанки». У ній я спробував відтворити історію рідного села, історію навчальних закладів, де навчався, тих місць роботи, де працював, розповів про людей, які мене оточували, завівши себе, сказати б, у дальшу тінь оповіді. Чому? Тут мені певною мірою був учителем Сергій Єфремов, у якого є дуже цікаві спогади. Він пише, що текст про перші три роки свого життя-буття він зовсім викинув, бо там ішлося тільки про нього самого; а кому цікаве життя-буття якогось одного індивіда? Книжка спогадів стає тоді цікавою, коли ти своє «я» розчиняєш у постатях людей, з якими зустрічався, працював, вирішував проблеми, характерні для твого суспільного, культурного часу.
— Ваша книга «Вечірні світанки» присвячена батькам: Кузьмі Михайловичу і Килині Денисівні. Приклад — гідний наслідування. Дякую Вам і за таку присвяту, і за розмову. Бажаю творчої наснаги на довгі літа.
Володимир КОСКІН