— Ана­то­лію Іва­но­ви­чу, що ни­ні є стриж­не­вим у ва­шій ро­бо­ті?
— Моя магістральна лінія: є Україна і є в Україні ми. І неспроста нам випало жити на цій, Богом даній землі. Кожен, хто вважає себе українцем, має спокутувати гріхи перед нею, може, й за попередні покоління. І бути бійцем. Воювати за Батьківщину, за справедливість, за людську гідність.
Мені випало стати очевидцем чотирьох війн: військовим журналістом і письменником побувати в Нікарагуа, Анголі, В’єтнамі і врешті-решт — Афганістані, а вже в наші дні в рідній Україні побачив п’яту війну. Тричі був у зоні АТО, де воює (розквартирована в Білій Церкві) 72-га окрема гвардійська механізована бригада. У військовій газеті її попередниці — мотострілецької дивізії наприкінці 70-х і у 80-ті роки минулого століття я був кореспондентом, потім редактором. І, як дізнався з військового формуляра — своєрідного літопису військової частини, коли писав історію цього прославленого з’єднання, саме в ній у роки війни служили мої дід і батько.
— Хто був до­ле­нос­ним на ва­шім пись­мен­ниць­кім шля­ху?
— З Олесем Терентійовичем Гончаром ми однополчани. Служили, хоч і в різний час, у прославленому з’єднанні часів минулої війни — 72-й гвардійській ордена Червоного прапора стрілецькій дивізії, що пройшла шлях від Сталінграда до Праги. З Гончаром зустрічався кілька разів і в Білій Церкві, і в Києві на різних заходах та у нього вдома. Навіть у Афганістан летіли в одному літаку. Олесь Терентійович разом з видатними українськими прозаїками Віктором Міняйлом та Ларисою Письменною дав мені рекомендацію в Спілку письменників України, практично визначивши мою подальшу долю саме як літератора. Це для мене авторитети найвищого рівня. До нього прагну і у своїй творчості, і в житті.
Попри всю зайнятість, спартанське інтернатівське виховання та роки військової служби навчили самоорганізовуватися й працювати навіть в умовах далеко не творчих. Саме так писав майже всі свої книги, а вийшло їх друком понад три десятки. Чотири відзначені літературними преміями: Міжнародною імені Івана Кошелівця, Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького, Київською обласною імені Григорія Косинки та двома імені Івана Нечуя-Левицького — Всеукраїнською і Білоцерківською міською.
Серед створеного мною є таке, чого ніхто інший написати б не зміг. По тому ж Афгану. Оповідань, повістей і романів про ту неоголошену війну написано уже тисячі. Але хто з моїх колег мав змогу, як я в липні 1982-го, у цивільному одязі вільно ходити по Газні, Джелалабаді чи Пулі-Хумрі, приглядатися до екзотичних товарів на центральному афганському столичному ринку, забиратися на споруджені більш як чотири століття тому лише із саману мури Гератської фортеці, спілкуватися зі студентами Кабульського політехнічного інституту і учнями школи в далекому гірському кишлаку.
А облітати за шість днів наданим командиром дивізії, а згодом командувачем 40-ю армією генералом Громовим вертольотом Мі-6 увесь Афганістан (на моє щастя, «стінгери» з’явились у Афгані пізніше), поспілкуватися з сотнями різних людей і зробити дві сотні унікальних фотознімків, побачити серед сліпучих пісків величезної пустелі Регістан баштан із диких кавунів площею кілька сотень гектарів і навіть у афганському одязі в супроводі тодішнього голови Спілки письменників Афганістану Садека помолитись у найбільшій святині мусульман Сабз (Зеленій) мечеті? Якби мене, невірного, а по-їхньому кхявіра, розпізнали — роздерли б на шмаття!
Але тоді я мав ще смоляно-чорне волосся і засмагу, як після курортного сезону в Криму, тож, одягнутий у патлюн (довга сорочка), шаровари й чалму, серед кількох сотень молільників цілком зійшов за місцевого...
Саме ці враження лягли в основу книги «Там, за Гіндукушем» про життя афганців в умовах радянської військової агресії і спровокованого нею громадянського протистояння. Інші, хто згодом взявся за перо, відтворили війну, побачену з боку радянських окупаційних військ. Мені ж випало побачити неоголошену радянсько-афганську війну з протилежного боку, з боку афганських людей, у тому числі їхніх хлоп’ят, кинутих долею в її кривавий вир.
Таким же унікальним фактажем багата книга «Крапля крові на чужім знамені» про білоцерківців, які брали участь у збройних конфліктах за межами Радянського Союзу. Уявіть цю грубезну книгу далеко за тисячу сторінок, у якій повернуто з безпам’яті три з половиною тисячі моїх земляків, які воювали по всьому світу з 1921 року (в Монголії), миротворців незалежної України початку нинішнього тисячоліття в колишній Югославії, Нігерії, Анголі, Ірані...
— Що ще з ва­шо­го по­ра­ди­те по­чи­та­ти?
— Вважаю, заслуговують на увагу «Блаженна Марія», «Розхристане буття», книги афганської тематики. Нещодавно побачила світ книжка «Відлуння двох воєн». Перша її частина — це проза війни моїх батьків. Про тата я вже розповідав. Мама також учасниця війни, за участь у підпіллі була схоплена гітлерівцями й кинута в жіночий концтабір Леверкузен. Незбагненним дарунком долі повернулася додому, але з туберкульозом. Не знаючи про свою приховану хворобу, мене народила з цією ж прихованою болячкою. Згодом у мами виявили каверну, як п’ять копійок, а в мене, хлопчика чотирирічного, інфіковані обидві легені. Вижили. Дідусь нас борсуками врятував. Ми вісім борсуків з’їли, жир вживали, бо інших ефективних ліків проти цієї недуги на той час просто не існувало. Мама дожила до 74 років, померла у мене на руках. Друга частина під назвою «Афганістан болить в моїй душі...» говорить сама за себе.
До речі, у Київської обласної організації НСПУ є власний сайт «Літературна Київщина» wwwkoonspu.org. Там розміщується інформація про поточні справи письменників столичної області, викладено історію організації, публікуються звіти і фоторепортажі зі спілчанських подій, є зображення обкладинок книжок, розповідається про кожного письменника, вміщено найвиразніші фрагменти їхніх творів, у тому числі й моїх, відгуки й рецензії на них.
Про себе зазначу, що й далі пишу твори переважно військово-патріотичної тематики для дорослих та дітей, точніше, для підлітків.
— Якою мі­рою ця те­ма­ти­ка при­сут­ня в су­час­ній ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі?
— Двадцять попередніх років — практично ніяк. І всі ці десятиліття я безперервно діставав своїх колег, голів Спілки письменників України розмовами про важливість цієї тематики, нагадуючи відомий вислів Наполеона: «Хто не годує свою армію, той годує чужу» і актуалізувавши його: «Хто не пише про свою армію, буде з позицій упослідженого раба хвалебно писати про чужу».
Я не знаходив однодумців. Крига скресла лише після захоплення Росією Криму і початку війни на Сході України. Коли грім гримнув, почали писати і про АТО, і про військову службу, і про волонтерів...
— Ди­ву­юсь, що у нас по­ни­ще­ні вій­сь­ко­ві га­зе­ти, не ви­дає­ть­ся вій­сь­ко­во-пат­ріо­тич­на біб­ліо­теч­ка.
— Справді, військових газет практично немає. Навіть тих кілька, які виходили у військових з’єднаннях, закрили ще в перші роки незалежності України: за логікою наших недалекоглядних можновладців, військово-патріотична робота, виховання словом молоді, в тому числі у війську, не були потрібні. Нині є перші позитивні зрушення. Так, мій колега, письменник Ігор Ґурґула заснував у Львові газету військово-патріотичного спрямування «Честь Вітчизни». Вона йде в АТО, поширюється в різних областях України. Таку подвижницьку військово-патріотичну роботу слід не лише вітати, а й усіляко підтримувати. У тому числі на державному рівні.
Я був ініціатором заснування літературної премії Міністерства оборони України. Двадцять років за неї бився, чотирьох міністрів оборони діставав, переконував двох голів НСПУ — Мушкетика і Яворівського, що потрібно заснувати таку премію для стимулювання авторів творів про сучасні українські Збройні Сили. П’ять років тому ця премія за кращі твори про сучасну армію імені Богдана Хмельницького таки була заснована. Щоправда, старе спілчанське керівництво мене з комісії по присудженню премії вивело, але сама премія жива і чекає на нових лауреатів.
І, нарешті, зовсім недавно вдалося реалізувати давню мрію про відродження комісії НСПУ з військово-патріотичної літератури. За радянських часів її очолював письменник-фронтовик Данило Бакуменко, батько нинішнього відповідального секретаря НСПУ, талановитого письменника Олександра Бакуменка. Вона об’єднувала ветеранів-фронтовиків і молодих літераторів, які поверталися з кубинської, ліванської, арабсько-ізраїльської, в’єтнамської, афганської та інших воєн, — у минулому столітті війн офіційно засвідчено за участю радянських військовослужбовців близько сотні, а насправді було значно більше.
Владі нової України і Національній спілці письменників військово-патріотична література, а отже, і галузева комісія також виявилися непотрібними. З моїх наполягань на її відродженні відверто сміялись: «Анатолію, ну кинь ти цю ідею, нащо тобі ота комісія з військово-патріотичної літератури?» Мені казали: «Ну кого цікавить ця армія задрипана, де для показухи фарбують траву, де силами солдатів генерали будують собі дачі, де все розкрадається?» А я переконував: «Людоньки, настане пора, коли Україні знадобиться армія». — «Та в України немає ворогів! Браття-білоруси — з півночі, браття-росіяни — зі сходу, доброзичливі турки — з півдня і такі ж неагресивні поляки — зі сходу».
А бачите, як сталося: наші вороги у середньовічній кривавій історії поляки й турки стали нашими якщо не союзниками, то принаймні щиро співчувають, а «старший брат» — заклятим ворогом. Хоча наш народ постійно обманювали перемальованою історією: Україна мала близько десятка великих війн з Московією. Було й таке, що українські козаки на чолі з гетьманом Виговським майже повністю розгромили московське військо і взяли в облогу Москву. Та вийшли священики з іконами й хоругвами, молили: «Браття, не вбивайте своїх єдинокровних братів і сестер, ми ж християни». І добросердні українці повірили підступній, облудній московській брехні й відступили, щоб незабаром народ нашої Батьківщини помилувані «браття-християни» запрягли у трьохсотлітнє московське ярмо...
15 лютого нинішнього року комісію створено. Нині у ній 35 членів спілки, не байдужих до теми військово-патріотичного виховання, і двері відчинено для всіх охочих. Створено підкомісії бойових дій в АТО, діяльності Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної служби з надзвичайних ситуацій України, неоголошеної радянсько-афганської війни та інших закордонних збройних конфліктів колишнього СРСР, висвітлення історичних подій в Україні в часи Другої світової війни, співпраці українських церков (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та інших конфесій) з військовими формуваннями, славного минулого нашого народу від часів Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст. н. е.) та національно-визвольної боротьби українського народу і його військових формувань часів визвольних змагань ХVI–ХХ століть.
Відбулися зустрічі в Міністерстві оборони України, СБУ, МВС, у Держприкордонслужбі. Усі ці структури потрапляють у сферу нашої літературної діяльності. Я закликав їхнє керівництво: «Шановні, записуйте до своїх планів письменників, у вас величезні ресурси, десятки мільйонів видатків надходять на ваші служби. Передбачте невеличкі суми у 100–300 тисяч гривень на пропаганду вашої роботи в літературі, замовляйте книги. Ми вам порекомендуємо письменника, який поїде на місяць-три у ваші підрозділи. Молоді, які не мають військового звання, зможуть пройти офіцерські курси і написати про сучасну армію правдивий, значимий твір. Хай письменник займе своєрідну нішу політпрацівника. Ця посада має бути, тому що переконалися: якщо ми не виховуємо нашого воїна-громадянина, його по-своєму виховують інші служби іншої держави у зовсім іншому дусі». Сподіваюсь, гукав не у відкритий Космос...
— Які пер­ші кро­ки?
— Є домовленість про видання в наступному році серії книжок «Бібліотека українського воїна». Кілька видавництв на цю серію претендують. Чим більше їх претендуватиме, тим краще, аби тільки якісно робили свою справу.
На наступний рік по лінії нашої комісії заплановано понад 15 видань. Це кишенькового формату книжечки, камуфльовані, з логотипом «Бібліотека українського воїна», які надходитимуть у війська, до військових навчальних закладів, звичайних бібліотек. Наклад до восьми тисяч примірників. Максимально дешевий папір, м’яка обкладинка, мінімальна ціна. Хай вибачають нас естети, але зараз треба нести не ефектну зовнішню шабатуру, а зміст.
Після відповідного повідомлення в «Літературній Україні» почали надходити пропозиції від письменників з усієї України. Ми прийняли їх і підготували перелік творів на тендер. Тепер уже справа за Кабміном, Міністерством оборони, Міністерством культури, Держкомвидавом. Якщо книжки пройдуть усі ці «рогатки», то вони вже з першого січня почнуть друкуватися.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра