У серії «Діалоги культур» Микола Зноба створив портрети послів Китаю, Марокко, Польщі, ПАР, Нігерії та багатьох інших, міністра закордонних справ Польщі Броніслава Геремека, письменника Джозефа Конрада, композитора Падеревського й інших сучасників та історичних особистостей.
У станковій пластиці відзначимо серію робіт на екологічну тематику «Сльози планети» та серію «Світ чарівного».
Твори зберігаються в музеях та приватних колекціях багатьох країн світу та користуються незмінною популярністю у колекціонерів.
— Миколо Валентиновичу, що Вам приніс 2015 рік?
— Усі ми є свідками метушні, політичної і суспільної, і це недобре для мистецтва. Та мене негаразди мобілізують, я занурився в практично-творчу роботу, вирішую багато технічних питань, пов’язаних зі скульптурою. Є цікаві теми. Найновіша моя робота — пам’ятник Ігнацію Падеревському, який мають установити в Житомирі.
Він народився в селі Курилівка на Поділлі в сім’ї селянина. Ранні роки провів із батьком і сестрою в батьківському маєтку під Житомиром. На польському цвинтарі в Житомирі поховані його батько й сестра.
Ігнацій Падеревський — видатна особистість, яку дуже поважають у всьому світі і передусім у Польщі, це — піаніст, композитор, державний і громадський діяч, дипломат. Упродовж 1919 року обіймав пост прем’єр-міністра і міністра іноземних справ Польщі. Після Першої світової війни він підписав у Версалі мирний договір, за яким утворилася нова Польща як держава.
Завдяки йому мільйони західних українців були порятовані від сталінського геноциду 1932–1937 рр.
Після Польської кампанії 1939-го вісімдесятирічний Падеревський вирішив знову повернутися до активної громадської діяльності. У 1940-му він увійшов до складу польського уряду, що перебував у Лондоні, і відродив свій Фонд. Щоб забезпечити його грошима, музикант знову відправився в концертні тури по США. Зірка Падеревського є на Алеї слави в Голлівуді.
Робота над його образом не допускала найменшої поверховості, вона дуже відповідальна. До речі, кожна скульптура має свій характер, в процесі її творення помічаєш індивідуальні особливості зображуваної людини, проривається її дух. Отака містика. Тому кожну деталь треба виявляти і вивільняти по максимуму. Скажімо, мій Шевченко, встановлений у Празі, за проявами характеру абсолютно не схожий, наприклад, на митрополита Володимира.
— А за які гроші створено пам’ятник Падеревському?
— Кошти збирали польські громади, це був народний рух усієї країни.
Пам’ятники Падеревському є в Польщі і багатьох країнах, але полякам важливо поставити пам’ятник там, де він провів своє дитинство, — на батьківщині. Тож з ініціативою ще у 2013 році виступило Генеральне консульство Республіки Польща у Вінниці. Пам’ятнику знайшли місце у Житомирі перед католицьким храмом Св. Йоана з Дуклі.
Таким чином Падеревський сприяє польсько-українському культурному єднанню. Польща дуже підтримує Україну, що дуже важливо в скрутний період російської агресії.
Хочу зазначити, що ця моя робота має стосунок до великої когорти видатних особистостей з України. Приміром, конструктор Ігор Сікорський, біолог Ілля Мечников, письменник Станіслав Лем, фізик Георгій Шарпак народилися і виросли в Україні і потім уже відбулися у світі як видатні люди, нобелівські лауреати. На жаль, цим людям, як під копірку, не давали ходу в Україні, виникали якісь перешкоди. Як тільки вони вийшли за орбіту України, стали затребуваними знаменитостями.
Таке відчуття, що Україна — це інкубатор талантів. Потім люди розбігаються по планеті. Чому б не створити пантеон людей, які народилися в Україні, представляли її у світі? Вони в душі були українцями до кінця життя, бо те місце, де ти народився і виріс,— це дуже важливо.
— Хто в цьому сенсі «зайняв чергу» до Вас?
— Є дуже багато кандидатур. Співпрацюю з Чехією. Там, між іншим, трудились українці Михайло Грушевський, Олена Теліга, Олександр Олесь...
— А Сікорського ліпили?
— Так, є проекти і роботи. Хочу в США запропонувати. Колись батько ліпив харків’янина Іллю Мечникова, який став славою Росії та Франції.
Українські витоки, українська культура мають колосальний потенціал, але деякі сили намагаються звести це до хуторянства або до фольклору. Але і фольклор у нас чудовий, він відображає історичні епохи: Київську Русь, козацтво. Це також пантеон людей, які в різні часи були видатними в усьому світі і були пов’язані з Україною. Цей пласт я вважаю не менш важливим для історії та культури України. Я і його «піднімаю».
— В Україні війна, сум’яття. У людей змінюються життєві і творчі пріоритети, хтось узагалі йде з мистецтва. У чому полягають Ваші зміни?
— Зараз мистецтво в загоні, у наших людей інші пріоритети. Продукти подорожчали, задавлюють комунальні тарифи, люди сушать голову над тим, як елементарно виживати. Не тільки втрачають інтерес до мистецтва, а й до інших речей, наприклад ставлять хрест на мрії поїхати у відпустку на море. Мистецтво квітує за кордоном, тож і мої проекти часто пов’язані із зарубіжжям, оскільки на українському просторі дуже складно щось реалізувати.
— Певно, цим обумовлена Ваша поїздка в Кенію, співпраця з німцями, поляками, чехами...
— Ваша правда. Є, до речі, задумка поставити пам’ятники Падеревському не тільки в Україні, адже він жив у США, Швейцарії, гастролював у багатьох країнах.
Взагалі-то я почав багато нових тем, вони — в процесі. Це і міжнародні проекти для Києва, і ідея поставити Симона Болівара в латиноамериканських країнах: він у мене вже стоїть у майстерні, загорнутий у тканину.
— Ви заїкнулися про персональну виставку...
— Готую. Але в деталі поки що не хочу вдаватися. У США і Європі в кількох місцях плануємо провести виставки, в Києві теж. Будуть представлені фотографії скульптур та знакових подій в Україні, можливо, якісь скульптури поїдуть «живцем». Оскільки це пов’язано із серйозними транспортними витратами, в Америці представимо менше, а в Європі — більше. Ось такий формат.
— Розкажіть детальніше про постраждалу скульптуру на Троєщині.
— Рік тому мою скульптурну композицію «Покрова Богородиці» встановили в парку Героїв Чорнобиля біля адміністрації Деснянського району Києва. Композиція має вигляд відкритої ротонди-колонади, в середині якої, власне, стоїть скульптура «Покрова Богородиці». Ми виготовляли її у Львові. Покрова-омофор зроблені з бронзи, німб — полірована латунь, не являє якоїсь особливої цінності, це не дорогоцінний метал.
Під час виготовлення у ливарному цеху я сказав: «Дайте подвійну конструктивну міцність при виготовленні покровів і німба». Там здивувалися: «Навіщо? Це хто ж наважиться підняти руку на образ Богоматері, зазіхнути?» Я кажу: «Ні, зміцніть все-таки, бо є специфіка Києва». Вони зробили міцніше.
Але негідники відламали покрови. Пізніше і німб поцупили. Ось такі реалії, які свідчать про «духовність» суспільства.
Зараз намагаємося відновити, треба зробити покрови і німб з іншого матеріалу, який менше привертає увагу. У пам’ятник Падеревському ми заклали вже більшу міцність на випадок вандалізму.
— Чи зацікавлені в скульпторах Міністерство культури, адміністрація Києва? Чи замовляють роботи? Тим паче що треба прибрати комуністичні атрибутику й символи і заповнити порожнечу.
— У будь-якій державі періодично здіймається хвиля національного піднесення, відбувається ідентифікація людини з історією країни, в якій вона живе. Подібне відбувається в Україні, але на рівні державному я бачу гальмування. Оголосили війну комуністичному минулому — символам і атрибутиці. Натомість виникає беззмістовний простір. Ну, познімають усе. Свого часу чимало зусиль витрачалося на те, щоб поставити всі ці пам’ятники, атрибути, елементи і таке інше. А тепер, якщо це все приберуть, виникне вакуум, буде неестетичний нудний обдертий простір.
Держава досі не повертається обличчям до художників для того, щоб створювати пам’ятники видатним діячам, героям України від давнини до наших днів. Хіба що це виливається в якісь дрібні проекти, присвячені героям АТО, в скромні пам’ятники у вигляді брил (через відсутність коштів). Це не є виразним, з моєї точки зору.
— Отже, високохудожнього, національного, ідеологічного наповнення нема?
— Вкрай мало робиться. А для молоді та юного покоління це було б дуже важливо. Я вже не кажу про загальнонародний символ. Уявіть собі США без статуї Свободи!
Такого роду новий символ нової України потрібен усім нам. Як і алегоричні символи та пам’ятники конкретним героям, котрі, наприклад, в Америці скрізь стоять, серед них, скажімо, Вашингтон, Лінкольн, видатні діячі мистецтв. Подібне є в усіх країнах. І ці творіння не є великою фінансовою проблемою, доступні в державному масштабі.
У цьому зв’язку згадав одну історію. Колись батько робив монумент «Битва за Дніпро». Це дуже трагічна історія: радянські війська намагалися форсувати Дніпро і захопити Букринський плацдарм, загинуло дуже багато солдатів. Батько ініціював створення монумента, хоча за радянських часів цю сторінку історії не хотіли гортати. Але батькові вдалося переконати: він був не тільки скульптором, а й вагомим громадським діячем.
Коли рішення було ухвалено, постало грошове питання, тож запропонували урізати композицію. До речі, так звану громадську допомогу надавало військово-інженерне авіаційне училище. Чиновники стали на батька тиснути, мовляв, дорого, давайте дещо приберемо. І тут втрутився авторитетний начальник військового училища, він сказав знаменну фразу: «Це коштує одне крило літака». Чиновники зніяковіло подивилися на нього, а він каже: «Весь цей комплекс — це одне крило скромного військового літака за вартістю фінансування». Отак образно порівняв. І далі аргументував: «Виховне і культурне значення пам’ятника набагато перевищуватиме вартість усього літака з точки зору суспільства. Хороший пам’ятник завжди працює на майбутнє».
Я думаю, буде логічним і правильним, якщо з’являться монументи на честь недавніх доленосних подій. Це стосується й інших мистецтв, насамперед літератури. Якщо не відбудеться в державі переосмислення ролі творців у становленні держави, вибачте за тавтологію, тоді будуть великі проблеми із самоідентифікацією українства. Культура — це той місток, який з’єднує душу держави з душею кожного окремого її громадянина. Без цього містка немає нації і держави.
— Колись новій Америці, повторюю за Вами, знадобилася статуя Свободи. Нині Україні необхідно щось подібне. Чи стукають скульптори у двері кабінетів серйозних структур? Якщо не стукати, держава не почухається. Чи пропонували Ви в Мінкульті: «Хлопці, у мене є концепція, є окремі цікаві роботи і пропозиції, вислухайте, я пропоную...»?
— Особисто я і члени керівництва Музею-майстерні Валентина Зноби та Тетяни Голембієвської постійно працюємо напряму з Міністерством культури, де є компетентні фахівці, які з глибинним розумінням ставляться до мистецтва, підтримують його. Наприклад, Ігор Ліховий — високої культури людина, надзвичайний фахівець, легку вдачу має, дуже багато робить. Якщо культура в цей надважкий період не вмре, то це буде здебільшого його заслугою. Але немає грошей у державі — все рветься, на жаль.
Щодо інших скульпторів і художників зауважу таке. Ці люди — інтраверти, їм неприємно ходити, стукати у двері, десь щось доводити, зазвичай очевидне. Тому багато чиновників і нехороших людей користуються такою особливістю митців, сідають, що називається, на голову, намагаються обікрасти, просувають свої інтереси за рахунок художників.
Митці потребують підтримки держави, суспільства, волають до мудрості спільноти, вони завжди готові зі свого боку допомогти, взяти участь у формуванні нової культури, дати все, що можуть. Натомість вони вимагають якоїсь гарантії мінімального спокою, без чого працювати дуже складно.
— Ви є сином двох видатних людей — народних художників України живописця Тетяни Голембієвської і скульптора Валентина Зноби. Ніби сам Бог спонукає Вас заходити на суміжні творчі території.
— Універсальність — це нормальна практика ще з часів епохи Відродження. Приміром, Мікеланджело був поетом, скульптором, художником, живописцем. Все це поєднувалося. Хоча скульптура, особливо монументальна, вимагає неймовірної віддачі і часу. Цей напрямок мені найбільш подобається, понад усе люблю працювати з величезними габаритами. Колись пробував себе в живопису, а графіка, малюнок — це супутні етапи в скульптурі, без ескізу складно працювати.
Скульптор зобов’язаний знати всі напрямки в образотворчому мистецтві, вибирати необхідні засоби в міру необхідності.
— Чи пам’ятає держава про батька, видатного скульптора, Героя України? Чи пам’ятає його Спілка художників? Яким чином вони вшановують його пам’ять?
— Нинішня Спілка художників не пам’ятає і не намагається пам’ятати. От хіба що Академія мистецтв випустила нещодавно збірник, туди за формальною ознакою включили всіх академіків. Безпам’ятство Спілки художників стосується не тільки батька, а й загалом усіх, у цьому сенсі майже вакуум.
Щодо держави. Окремі представники Міністерства культури та інших державних структур світяться ініціативою, навідуються з повагою, пропонують проекти розвивати. Але в цілому увага до мистецтва і його діячів мінімальна. Не знаю чому. Навіть закрадається думка, що це несвідоме шкідництво, сподіваюся, несвідоме.
Розвиток і процвітання держави завжди ґрунтуються на культурі. Візьмемо Японію, Південну Корею, країни Європи. Там плекають могутню культуру, на плечах якої лежить потужна економіка. Саме в тих країнах, які зберігають свою культуру, шанують, розвивають її, відбувається економічне диво. А там, де плюють на культуру, не відбувається таких явищ. Це — взаємопов’язані речі.
У нас бачимо недалекоглядну політику. Навпаки, треба лікувати душу народу, і це буде стимулювати економіку. Владці, які сприймають державу як годівницю, звісно, серцем не співпереживають, у них немає культурного моста з державою, вони будуть далі красти і бачити своє місце де-небудь в іншому місті, на Мальдівах, наприклад, або в Лондоні. А ті, хто співпереживає країні, з повагою ставиться до її культури, навряд чи дозволятимуть собі красти, смітити, хамити.
Володимир КОСКІН, фото автора