Для дітей можна писати по-різному, скажімо розповідати про їжачків, які тоннами носять яблука, чи про котиків, які миють животики і таке інше. Але я намагаюся говорити з дітьми як рівний із рівними на теми серйозні. Мало сказати: «Діточки, любіть українську мову, бо вона наша, рідна». Треба показати, як, за що її любити. У мене є цикл таких віршів.
Я люблю працювати з аудиторією маленьких. У музеї мої колеги охочіше працюють зі студентами, дорослими, тому що з маленькими багато клопоту. Й справді треба мати свій ключик, уміння, аби в дитячих оченятах засяяв вогник. Ось такий у мене є віршик:

На білому світі
На чорній землі
Є мова у квітів,
Є мова в зорі.
Є мова у бджілки,
В метелика й клена,
В бузкової гілки,
В любистку зеленого.
Є мова в калини,
В дрімучого лісу,
У річки й стежини,
В осіннього листу.
Лиш тільки тому,
Хто цурається рідної мови,
Ніхто не промовить
Жодного слова.
Я дуже втішена, що мої твори знаходять своїх читачів, що, приміром, вірш на тему мови, власного голосу, тобто про те, як лисичка голосок собі кувала, увійшов у читанку і діти в школі вивчають його напам’ять.
— Яким чином дитяча письменниця доносить власну творчість до читачів?
— Нині всі переживають важкий період, я і мої колеги сподіваємося на кращі часи і щодо видання книжок. Дає джерело натхнення спілкування з дітьми, таким чином я можу віддати себе потенційним читачам. Я часта гостя у своїх земляків у Бородянському районі, де зустрічаюся з дітлашнею, вона готує літературні сценарії, вивчає вірші. Я приходжу з новими творами, перекладами. І, звісно, спілкуюся з маленькими читачами в Музеї літератури. Є публікації в періодиці.
«Веселка» — моє єдине і рідне видавництво, де я три роки працювала. Було дуже приємно, що мою першу книжку «У чаплі буде свято» заніс туди Михайло Стельмах, був її редактором. Я тоді була школяркою, закінчувала десятий клас і готувалася до вступу в університет, Стельмах надав рекомендацію в університет. Через якийсь час отримала від нього лист, де він сповіщав: «Нічого не писав тобі про підготовлену мною твою збірочку, готував тобі сюрприз».
Коли мою книжку віддали на рецензію Тамарі Коломієць, вона сказала: «А навіщо писати рецензію, коли у Валі такий редактор». І з другою збіркою пощастило. Я була обділена увагою і любов’ю батьків, але доля посилала мені хороших друзів, від яких виростали крила, від яких хотілося ставати ще кращою. Книжечкою «Ходімо з нами по гриби» (я виросла в краю, де багато лісів) знову-таки опікувався Михайло Стельмах. Коли він прочитав рукопис, то порадив: «У тебе так багато різних звіряток, то хай кожен знаходить свій гриб». Книжка вийшла оригінальною, тим паче що долучився чудовий художник Олег Животков. Потім написалися книжечки «Носять зайчики гостинці», «Чому ведмедик зажурився», «Шовковеньке перо»...
— На які суміжні творчі території заходите?
— З легкої руки лауреата Шевченківської премії Дмитра Білоуса їздила до Болгарії, де вивчала болгарську мову при Софійському університеті імені Климента Охрицького. Дмитро Білоус так багато розповів про Болгарію, що я ще тільки їхала до цієї країни, а вже її любила і всіх там сприймала як рідних. Все було дуже відповідально, бо голова Спілки письменників Болгарії Олександр Міланов — чудовий поет, був знайомий із Дмитром Білоусом і всім казав, що я його учениця. Це окриляло.
Мені було приємно ходити вулицями і вслухатися в болгарську мову. Я дуже полюбила і побут, і етнографію, і їхню гостинність. Мені здається, що між українцями і болгарами багато спільного. А саме — доброта душі. Зігрівали серце зустрічі з письменниками-класиками — Христо Радевським і Валерієм Петровим, які подарували мені уроки майстерності, я вчилася на їхніх творах, вони дещо відмінні від творів наших письменників.
А ще я мала щасливу можливість відвідувати недільну болгарську школу в Києві. Цей навчальний заклад існував в українській столиці завдяки ентузіазму Весели Залогіної... Болгарка з Бургаса, Весела свого часу закінчила Київський університет, вийшла заміж за киянина і багато років веде активну громадську діяльність в Україні заради того, щоб якомога більше українців та болгар ставали ближчими один одному, вивчали культури своїх народів. Той багаж знань, заряд любові, доброї енергії, які одержала від неї, слугують мені дотепер. Я подала на конкурс свій проект «Антологія болгарської поезії для дітей» і здобула перемогу, вигравши стипендію товариства «Отворено общество», яка присуджується за кращі наукові проекти, розробки.
Перекладала і перекладаю Івана Цанєва, дуже близька мені Станка Пенчева, це рівень нашої Ліни Костенко, якщо так можна сказати. Перекладала письменника Ангела Каралійчева, якого дуже люблю, цей казкар написав надзвичайно багато ніжних ліричних казок, повчальних, але не прямо дидактичних. Хочеться, щоб цього класика болгарської літератури наші читачі теж читали.
Є в мене задум щодо невеличких прозових замальовок для маленьких. Пишу казковий твір про звірят, які дітям дуже знайомі і поводяться так само, як діти.
Музей дає поштовх ставати мудрішою, моральнішою, багато дізнаватися і рости. Найстрашніше, коли людина зупиняється, коли загрузає в побуті, втрачає бажання подивитися собі в душу, бачить тільки калюжі і не бачить зірок. Музей цього не дозволяє. У нас дивовижний колектив, одне ціле, чого, на жаль, не скажеш про Спілку письменників України і про інші музеї. У нас єдина родина, ми все робимо спільно, завжди є плече підтримки і в науковій роботі, і в особистому житті. Я одна виховую донечку, коли треба було її завести в садочок і після роботи забрати, йшли назустріч, розуміли.
— Продовжіть думку: Національний музей літератури України — це...
— Головний музей такого профілю в країні. Його експозиція відображає в історичній послідовності розвиток української літератури з XI століття до наших днів. Представлено близько 5 тисяч експонатів, серед яких унікальні стародруки (наприклад, перша друкована книга слов’янськими літерами «Апостол» Івана Федорова), рукописи, першодруковані та прижиттєві видання, особисті речі письменників, фотографії, твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.
Серед реліквій музею — прижиттєві видання творів І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, рукописи Лесі Українки, М. Старицького, П. Тичини, М. Рильського, В. Симоненка, особисті речі П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Г. Косинки, О. Гончара, І. Багряного, У. Самчука та сучасних письменників, часописи та альманахи XIX — початку ХХ ст., твори відомих художників, документальні матеріали.
У цілому колекція музею налічує понад 80 тисяч експонатів. Музей розміщено у пам’ятнику історії та архітектури кінця XIX ст. — головному корпусі колишньої Колегії Павла Галагана — елітного навчального закладу Києва.
— Хто такий, перепрошую, Павло Галаган?
— Український громадський діяч, великий землевласник на Полтавщині та Чернігівщині. Стояв на позиціях українофільства. Особисто листувався з Тарасом Шевченком, Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Володимиром Антоновичем, багатьма членами «Старої громади» у Києві. Був членом Державної Думи. Брав участь у підготовці селянської реформи 1861 року. Як політичний діяч обстоював інтереси українського селянства. З 1865-го і до самої смерті — земський діяч-меценат.
У бібліотеці Колегії, інтер’єр якої оформлений італійськими майстрами та майже повністю збережений, працював під час приїздів до Києва в 1885-му і 1886 роках Іван Франко. У колегіальній церкві Св. Павла (у цьому приміщенні тепер перший зал експозиції) Іван Франко в травні 1886-го вінчався з Ольгою Хоружинською.
— Який креатив чекає відвідувачів у Музеї літератури?
— Постійно проводяться літературні зустрічі, фестивалі культури, вручення літературних премій, презентації книжкових і періодичних видань, вечори за участю письменників, учених, художників, майстрів мистецтв. Працюють Клуб вихідного дня, лекторій, Клуб шанувальників модерної літератури, літературно-мистецька студія, музична вітальня, школа народознавства, відвідувати які можуть усі охочі. Традиційним став щорічний Тиждень дитячої книги у музеї. Успішно діє розроблена науковцями програма «За духовне відродження України». У виставкових залах музею експонуються літературні та мистецькі твори, які представляють не лише вітчизняну культуру, а й найкращі світові надбання. Заходи проводяться у співпраці з провідними науковими установами, видавництвами, культурними центрами та громадськими організаціями.
Михайло Слабошпицький часто проводить у музеї презентації книг видавництва «Ярославів Вал», яке видає цікаву потрібну літературу, що працює на розбудову України, відкриває закрите і забуте.
Однією з пам’ятних була презентація виставки, яку я створила з фондів музею та архіву автора і назвала «Шлях до серця Юрія Щербака». На вечорі з ним, власне, йшлося про його найсвіжішу трилогію («Час смертохристів», «Час великої гри», «Час тирана»), які вийшли у «Ярославому Валу».
З відвідувачами я говорю про письменників не як про постаті, чиї портрети засиджені мухами, а як про живих людей. А дев’ятирічним хлопчикам і дівчаткам, в яких горять оченята, розказую: «А чи знаєте ви, що Нечуя-Левицького і його друзів, коли їм було дев’ять років, інспектор Страхов у Богуславській бурсі бив по пальчиках за те, що вони говорили українською мовою. На шиї вішали важки дерев’яні дощечки з написом: «Он разговаривал на малорусском языке». І цю зневажливо розтоптану мову Іван Нечуй-Левицький підніс до найвищих висот і став, власне, учителем для багатьох письменників. Його «Кайдашева сім’я» і нині хвилює, бо бацила збагачення, що роз’їдала душі Кайдашів, так само роз’їдає душі багатьох наших сучасників.
Приємно, коли приходять учні початкових класів, які знають багато, і слава Богу, що більшає дітей, які можуть цитувати Тараса Шевченка, Лесю Українку. Втім, були випадки, коли дітей високопосаджених батьків, еліти так званої, привозили на лімузинах (бо вони три кроки пройти не можуть) на екскурсію, а в їхніх очах — порожнеча, вони нічого не знають, і робиться страшно. Кажеш: «Діточки, це портрет Олени Пчілки». І абсолютна пустота, вони не знають, я їм підказую: «Мама Лесі Українки». Мовчанка. «Як, ви не знаєте Лесі Українки?» І тягне руку хлопчик: «Я знаю. Її портрет намальований на двісті гривнях». На щастя, це рідкісні випадки. Загалом, починаючи з нашого першого залу (Київська Русь), діти знають і про Ярослава Мудрого, і про «Повість минулих літ». Саме з допитливості в садочку, школі виростають нормальні люди.
— На чому Ви спеціалізуєтеся як науковець?
— На літературі кінця XIX — початку XX століття. Щороку в музеї ухвалюється план, за яким я пишу лекції екскурсій. Часто сама вибираю те, що можу зробити краще, скажімо висвітлити творчість Михайла Коцюбинського.
Є улюблені теми: життєві і творчі шляхи Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, театр корифеїв. Я працюю, як і весь музей, на відвідувачів, а це переважно учні, студенти, цілеспрямовано приходять учителі. Одна справа, коли педагог викладає в школі урок, а друга — поринути у творчу атмосферу письменника. Книги, рукописи, фотографії, особисті речі класиків — це не просто суха експозиція, вона живе, дихає, переповнена цитатами, і от уже риси обличчя та характеру наближаються, відкриваючи того чи іншого автора.
Відвідувачі знають: щодня можуть бути і два, і три заходи. Особливою любов’ю ми любимо видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Його творець і директор Іван Малкович — дуже творча людина. З ним, до речі, я знайома дуже давно, коли «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» ще на світі не було. З видавництва «Веселка» йшла працювати в Музей літератури (1986 рік), а поет Іван Малкович переходив на редакторську роботу у «Веселку». Ми сиділи під кабінетом директора, він мені тоді сказав: «Валю, я не уявляю, що робитиму в цій дитячій літературі». Іноді я згадую слова цієї простої, щирої людини, що має бездоганний смак. Спілкуємося, співпрацюємо. Іван Малкович часом дарує музею книги, ми — організація бюджетна, не завжди можемо купити ті книги, які хочемо.
Тішить душу, що коли приходиш у видавництво, там черга за книжками. Я спочатку була вражена, думала, що «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — це щось величезне, помпезне, судячи з тих книг, які виходять, а там дві кімнатки, в одній сидить Іван Малкович, а в другій — його дизайнер і працівниця, яка займається фінансами і продажем. Колектив невеличкий і згуртований, і література, яка випускається (ви подивіться на обсяги!), краща з кращих.
Не називатиму прізвищ, але дехто з письменників ображається: «А чого це Малкович не хоче мене друкувати?» В Івана є відчуття справжнього, з цим треба вродитися. Не видано жодної графоманської книжки, жодного вірша, де поезія не ночувала б.
Згадую, як ще в дев’яності роки класик болгарської літератури дев’яностолітній Христо Радевський мені казав: «Мине час, і у вас буде те, що у нас: справжню літературу важко буде знайти, видаватимуться ті, у кого є гроші і не завжди є талант». На жаль, у нас нині схожа ситуація. Проте все ж таки верховодить талант, лушпиння відсівається, це — закон еволюції.
Ми — народ живучий і творчий споконвіку. Мене з шкільних літ вражало, що наші далекі предки ніколи першими ні на кого не нападали. Спрадавна в одній руці плуг, у другій — меч, аби засіяну і оброблену землю захищати від ворогів.
Володимир КОСКІН, фото автора