Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Жовтень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Травень 2015 13:40

Ігор Борко: політики розривають, а митці зшивають

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Ігор Бор­ко, на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни, со­ліст На­ціо­наль­ної опе­ри ім. Т. Г. Шев­чен­ка, яко­го на­зи­ва­ють зо­ло­тим те­но­ром Ук­раї­ни (мас­ти­тий іта­лій­ський те­нор Мар­чел­ло Аб­ба­до ска­зав, що го­лос Іго­ря Бор­ка схо­жий на го­лос ле­ген­дар­но­го спів­ака та кі­но­ак­то­ра Бень­ямі­но Джи­льї).

Він співав в оперних театрах США, Німеччини, Румунії, Голландії, Польщі, Росії, брав участь у Всесвітньому фестивалі «Євромовлення» (Угорщина), Шаляпінському міжнародному оперному фестивалі (Росія), у музичних фестивалях «Золота корона» (Україна), ім. Г. Берліоза (Ла-Кот-Сент-Андре), у Марселі та Ля-Шез-Дью (всі — Франція), у Днях культури України в Китаї та Росії, у Міжнародному параді тенорів (Москва), виступав перед делегатами Парламентської асамблеї Ради Європи, де разом з офіційною делегацією представляв Україну (Страсбург).


Крім того, мав сольні концерти у Національній філармонії України, Національному будинку органної та камерної музики. Гастролював у США, Канаді, Італії, Китаї, Франції, Нідерландах, Румунії, Угорщині, Польщі, Чехії, Росії.
Про співака знято телевізійні фільми: «Мелодія для голосу» та «Музика мого життя». У фондах радіо має понад 60 записів.
Ігор Борко талантом працелюбності наділений не менше, ніж талантом співака. Адже він здатен зацікавити навіть тих, хто оперу не слухає. І пояснення дуже просте — справжнє мистецтво існує поза межами, умовностями, вподобаннями. Іншими словами, ви можете не любити опери, але, почувши раз спів Ігоря Борка, ви не залишитеся байдужим. Можливо, і не станете слухати оперу постійно, однак його спів захочете почути ще не раз.
Тому що краса і сила цього голосу, витонченість та глибина, майстерність виконання — справжні. Тому що коли слухаєш — відчуваєш зростання простору, відчуваєш дотик непідробної краси. Тут присутня саме та щирість, яка робить мистецтво універсальною мовою спілкування, зрозумілою всюди і для всіх.
Утім, оперник Ігор Борко з не меншою майстерністю співає пісні — неаполітанські і українські: народні, стрілецькі, повстанські, естрадні...
— Пане Ігорю, як живеться Вам, гранд-артисту, в неймовірно розбурханій країні?
— Повністю все змінилося. Митці, безперечно, не можуть бути осторонь драматичних подій, і настрій, як кажуть, не дуже, бо творчість великою мірою була пов’язана з гастролями, і не тільки в далекому зарубіжжі, а й у Росії. І все це обвалилося, не відбувається. Однак творчі люди не складають рук, щось роблять: хто — меншою мірою, хто — більшою.
Я — соліст Національної опери, і моя праця здебільшого відбувається в межах театру. Характерною ознакою є те, що різні волонтерські організації приводять на вистави по 40–50 бійців — учасників АТО. Наша благодійність є важливою, треба лікувати душі людей, котрі, захищаючи країну, пройшли пекельний жах.
— Невже і у Вас із гастролями стало сутужно?
— Дещо відбувалося. Я їздив до Казахстану, де брав участь у двох феєричних концертах: в оперному театрі в Алмати і в новому оперному театрі столиці — Астані. «Астана Опера» — грандіозний проект, у нього вкладено 400 мільйонів доларів.
— У нас на всю культуру стільки грошей ніколи не виділяли.
— Отож. Він більший, ніж Большой театр у Москві, можете собі уявити. Там святкувала свій ювілей моя приятелька Нуржамал Усенбаєва, народна артистка Казахстану і Татарстану, світова зірка, володарка золотої нагороди Golden European Європейського союзу мистецтв. Ще брав участь видатний баритон із Чехії Філіп Банджак. Ми виконували з Нуржамал Усенбаєвою дуети — оперні, опереткові. Була виконана сцена з «Травіати». Ці два концерти записували теле- і радіокомпанії. Захоплююче видовище. Там класика на дивовижному рівні, є попит, вільних квитків не було.
Я був у захваті від того, як усе було організовано, в яких умовах приймали артистів, зокрема мене. Це — фантастика.
— Я чув таку думку, що казахська опера, передусім в Астані, за творчим складом, за голосами перевершила Москву і європейські оперні центри...
— Схоже на це. В Театр «Астана Опера» вкладено неймовірні кошти, там диригенти і співаки не просто світового, а гранд-світового рівня, цей театр працює напряму з «Ла Скала». Ось недавно казахи закупили в «Ла Скала» декорації для постановки «Аїди». Там зовсім інший творчий рівень, рівень підходів, інше ставлення до опери, вона там просто процвітає, живе традиціями і сьогоднішнім часом, його вимогами. І для цього держава не шкодує грошей.
— Куди ще їздили?
— Понад десять років триває моя дружба з Татарським театром опери та балету (Казань). Частина трупи, запросивши мене (вшосте), здійснила гастрольний тур по Нідерландах з оперою «Шукачі перлин» Жоржа Бізе. Я співав улюблену партія Надіра. Я взагалі вважаю оперу «Шукачі перлин» найфантастичнішою з того, що я співаю, там чоловічі дуети Зурги і Надіра точно найкращі, а дуети Лейли і Надіра просто унікальні за мелодикою. Дивовижна опера, чудові декорації, потужна трупа, тож усі зали Нідерландів були переповнені, що говорить про рівень постановки й голосів.
— Ваш голос дивовижно лягає у фактуру саме цієї опери, Ви ніби купаєтеся в гармонії твору...
— Років із п’ять тому нідерландська преса назвала мене найкращим Надіром і найкращим Едгаром (опера «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті. — В. К.). Без сумніву, для мене це велика радість, бо в Нідерландах чули багато тенорів.
А ще у моєму житті сталася важлива подія, про яку я не можу не сказати, — мене запросили на IV Міжнародний конкурс імені Штоколова в Росію (Санкт-Петербург) у журі. Я довго думав, зважував. Серед запрошених були світові зірки із США, Італії, Німеччини, Чехії, звісно, солісти з Маріїнського і Большого театрів.
— Як Ви цю дилему вирішили: їхати — не їхати?
— Я вирішив так: поїду і спілкуватимуся українською мовою. А підштовхнуло мене те, що як член журі я буду вирішувати долю і судити російських співаків, це про щось говорить. Ніколи не забуду два моменти цієї подорожі. На відкритті конкурсу оголошували імена членів журі. Коли оголосили: «Соліст Національної опери України Ігор Борко», оплесків не було. Я без поспіху вийшов, поклонився, уважно подивився у зал — пролунали стримані оплески.
По ходу конкурсу члени журі співали із симфонічним оркестром. Унікальний зал філармонії Санкт-Петербурга, людей — море, аншлаг. Я співав арії, неаполітанську пісню «Мама», і от після української народної пісні «Ніч яка місячна» аплодує тільки півзалу. Тоді я звернувся до публіки українською мовою і заспівав «Застольну» з «Травіати». І трапилося диво — я шість разів співав на «біс», приймали неймовірно.
Безперечно, це — нерви, досвід, голос, майстерність, але ви б бачили цих людей, отака сталася дійсність у тепер чужій ворожій країні. Потім підходили шанувальники і висловлювали абсолютно іншу думку, яка не збігається з тим, що ллється із зомбоящиків. Вони казали: «Ми вас (тобто Україну) любимо. Ми без вас не можемо. Владці розберуться, цього не може бути». Одна жінка, перепрошую, цілувала руки і казала: «Я з Білої Церкви, я — українка і нею залишаюся».
Розумієте, це був зовсім інший стан душі петербуржців, котрий за хвилину повністю перевернув моє насторожене уявлення про росіян, негативне ставлення до них. Виявляється, ці люди набагато доброзичливіші, ніж ми уявляємо, вони розуміють те, що досі не можуть збагнути політики.
— Ваш голос і талант перебороли холод і відчуженість рафінованої публіки. Та не можу повірити, що звичайні петербуржці Вас не лаяли, не ганьбили.
— Скажу лише, що Санкт-Петербург — це не Москва, де я часто бував. Ворожості я не відчував, а от пронизливі погляди деяких людей були, вони просто не підходили. А ті, що дружелюбно йшли на контакт, запитували: «Як там на Донбасі? Що з пенсіонерами?..» Абсолютно нормальне ставлення, запитання життєві.
Молоді конкурсанти приязню спілкувалися зі мною, розпитували про професійні тонкощі, висловлювали повагу. Я вважаю, що українська вокальна школа набагато вища, ніж російська, я це знаю, впевнений у цьому.
Я, до речі, допоміг українському баритону Денису Матвієнку отримати диплом переможця, бо члени журі — росіяни «різали» всіх українців. А були конкурсанти з Одеси, Донецька, Дніпропетровська, хороші голоси, я був єдиний, хто віддав належне співвітчизникам. Денис Матвієнко отримав мою хвалу за краще виконання штоколовського репертуару, і він таки став дипломантом цього конкурсу.
— Як колеги сприйняли Ваше повернення із Санкт-Петербурга?
— По-різному. Деякі без якихось ворожих закидів казали: нащо ти туди поїхав? Деякі сприйняли це як заробітчанство. Та основна частина колег розцінила адекватно і правильно: Борко поїхав як представник України, щоб у журі відбирати кращих, впливати на щось.
— Принаймні Ви зробили дві суттєві речі: подужали стриманий настрій публіки, змусили її аплодувати і допомогли українському співаку-конкурсанту.
— Одна річ — їхати за якимись дивідендами чи нагородами, інша — бути членом журі: це — зовсім інший статус, оцінювати російських співаків було важливо для мене.
Певні ситуації були важкуваті. Я згадую, як в аеропорту в мій паспорт неприязно-неприємно вирячувалися всілякі перевірники. Та досить про це.
— А що у Вітчизні?
— Пригадую торішній березень. У Національній філармонії дуже багато концертів переносили, чимало з них просто не відбувалися. Чому? Боялися проводити. А мій березневий концерт перенесли на квітень, я присвятив його не тільки подіям Євромайдану, а й усім загиблим українцям, бо на той час конфлікт вийшов за межі Майдану, а нині вже тисячі загиблих українців.
По правді, і я думав скасувати концерт, як це зробили тоді багато артистів, вони не розуміли, як можна співати в такий трагічний час. Та я наважився. А коли побачив, скільки людей прийшло на концерт, коли заспівав стрілецьку пісню «Повіє вітер степовий» і весь зал підвівся і слухав стоячи, я зрозумів, наскільки помилявся. Адже лікувати душі — це якраз і є завданням мене як співака, українця і взагалі як людини, котра тут живе і працює.
Я багато співаю в рідному Оперному театрі. Кілька партій зовсім нові, скажімо в «Борисі Годунові» я тільки в цьому сезоні заспівав юродивого. «Любовний напій» — робота більш потужна, цікава, де я уже показав себе. І ця вистава збирає повний зал публіки. Людям потрібна класика, вони розуміють, що це — справжнє.
— Та чи має театр ресурси на нові постановки?
— Це — найболючіше питання, оскільки стан культури у нас узагалі поза увагою держави. На культуру нема грошей. У Росії я був уражений тим, що там працює кілька телеканалів класичної, академічної та джазової музики, є літературні, театральні, культурологічні й наукові канали. У нас же канал «Культура» в цілковитому занепаді, він існує на задвірках телеефіру.
Я шокований тим, що нині відбувається в нашій культурі. Закрили українські видання: «Українська музична газета», «Київ театральний», інші культурно-мистецькі видання, де можна було прочитати про прем’єри, співаків, акторів, про вистави, виставки та інші мистецькі події. Нині це все зникло, хіба що можна щось розкопати в Інтернеті, але те не візьмеш у руки, щоб вникнути та посмакувати.
У промовах теперішнього мера Києва Віталія Кличка я не почув про культуру жодного слова. Та якось нещодавно побачив зустріч у телестудії з колишнім міським головою Олександром Омельченком, ішлося, зокрема, про тарифи, він каже: «Взагалі на перше місце, над чим би я працював, я поставив би культуру і освіту». Людина розуміє. Віталій Кличко — чудовий спортсмен, ніхто ж цього не забирає, але треба ще мислити стратегічно, комплексно, бути господарником, фінансистом, бухгалтером, знати, де що можна придбати дешевше. Омельченко знав усе це. Тарифи декому можна підняти, а декому — ні.
От підвищили до двох із лишком мільйонів гривень орендно-комунальну оплату Оперному театру. Така цифра пролунала на зборах. Ну хіба театр може такі гроші виплатити? Є речі, на котрих економити чи заробляти просто підло. Зате в телеефірах буяють «Ікс-фактор», «Голос країни», «Танцюємо всі» тощо. Лише цілковита попса. У нас повно талантів, а тут віддають по п’ять годин ефіру суто розважалівці. На це колосальні кошти витрачають. Я не проводжу ніяких паралелей, але тим часом із пенсіонерів здирають останні гроші.
Та повернуся до театру. На постановки, декорації та костюми нема коштів. Під час гастролей у США мені сказали: «У нас Міністерство культури взагалі не дає грошей на театри. Ми існуємо на кошти меценатів, яким вигідно підтримувати мистецтво». Розумієте, американські театри недешеві в усіх сенсах, існують повністю на кошти меценатів, яким вигідно бути меценатами, — готують нові постановки, запрошують видатних співаків. І зали заповнені на півроку вперед. От над чим треба працювати. Оце є справжній підхід до культури.
— У цій ситуації виникає запитання: «А чи не варто було Ігорю Борку в якийсь зірковий період залишитися за кордоном»? Лікті тепер не кусаєте?
— У мене була не одна пропозиція залишитися в інших країнах. Та аргументи мої не нові: в Україні я народився, тут живе моя мама, моя родина. Все, що маю як співак, освіту, прихильників, набув тут. Я багато спілкувався з іншими музикантами, співаками, з того виходить, що одиниці досягли успіхів на чужині і займаються справою, без якої не можуть існувати. Хтось пристосувався і просто працює в якомусь ресторані чи оркестрі.
Безумовно, вони там не бідують, мають кошти, мабуть, більші, ніж, скажімо, я заробляю тут. Але велике щастя, коли ти займаєшся рідною справою на рідній землі. Для більшості наших співаків за кордоном це майже недосяжно.
Моя перспектива — праця в Україні. Я люблю Україну, люблю українські пісні, і коли, скажімо, співаю на сцені Національної філармонії, бачу, як іноді люди просто плачуть. Вони мене розуміють, ідуть до мене, бо знають мене. Це — моя публіка, рідна.
15 квітня був грандіозний концерт у залі Національної філармонії за підтримки Посольства Італії та Італійського культурного центру в Києві. Володимир Рожок, ректор нашої славної консерваторії, вшосте організував «Пасхальну Асамблею», то було мистецьке зібрання цвіту нації, виступали хор Анатолія Авдієвського, хорова капела Євгена Савчука, симфонічний оркестр під орудою Володимира Сіренка, хор Національної музичної академії, інші колективи, видатні співаки. То була єдність, мистецьке братерство митців, які добре розуміють, що не можуть бути роз’єднані.
Коли я вийшов на сцену, глянув вгору на гальорку — люди мало не звисали. Після концерту завсідники, викладачі казали: «Такого стовпотворіння цей зал консерваторії давненько не бачив, не було навіть де стояти». Отже, є люди, котрі хочуть слухати серйозні твори у виконанні знаних виконавців. Розумієте, не попсу. Є нормальна здорова публіка, є нація, і нам, митцям, треба гуртувати людей.
Таким творчим та людським єднанням стане, сподіваюся, мій концерт «Незабутні мелодії», що відбудеться 17 травня у Національній філармонії.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».