Людмила Кубай, сповідуючи філософію екології душі, прагне відчувати повну гармонію зі Всесвітом, безкінечно вивчає глибини як власної сутності, так і світового мистецтва. Вона — учасниця провідних бієнале та трієнале з важливих тем-проблем, що постають перед людством.
Її картини — це магічні натяки: бережімо природу, інакше зіллємося зі сміттям, брудом, небуттям. Вона ніби закликає: йдемо до витоків, бо в них сила наших сердець. У її творах — чарівність української пісні, наших казок і свят, а серія «Пори року» — метафорична хода людини по життю.
Свіжий цикл живописних картин «Народні ремесла» — це не просто оспівування краси праці, а й спроба осягнути сутність ключових професій, створених людством, які згодом творили нас і нашу духовну основу.
— Пані Людмило, у Вас є два крила: творчість і викладацтво в Київській дитячій академії мистецтв. Якою мірою одне одному допомагає чи, навпаки, заважає?
— Певно, праця в Академії все ж таки більше допомагає, відбувається взаємовплив. Наприклад, у цьому році я створила серію картин, присвячену народним ремеслам. Ця тема давно в моїй голові крутилася, тому що я часто даю її дітям. Тим паче що я сама закінчила факультет декоративно-прикладного мистецтва, згодом моя робота була пов’язана з його виробами, тож це мені близьке і знайоме, я добре знаю гончарство, прядіння, ткацтво, ковальство, вишивання й інші види народних ремесел.
— Отже, Ви все це показали у живопису?
— Так, я створила самодостатні картини, які естетично та пізнавально цікаві, сподіваюсь, і дітям, і дорослим. Звісно, я вивчала літературу, щоб виразніше показати, що таке прядіння чи гончарство. Старалася відштовхуватися від костюмів, які побутують у певних областях, приміром у Чернівецькій, Тернопільській, Київській, Львівській.
— Взагалі це несподіваний оригінальний хід — засобами одного мистецтва показати і пояснити інше. Що кажуть люди — чи розкрили Ви таїнство ремесел?
— Вельми схвально відгукуються. Найприскіпливіші поціновувачі — діти. В Академії, до речі, цікаво спостерігати, як вони вибирають собі теми: хлопці віддають перевагу ковальству і гончарству, тобто чоловічим ремеслам, дівчата люблять ткацтво, вишивку.
— Бачте, за гендерною ознакою... Хлопці не дуже-то хочуть вишивати.
— Авжеж. Чим саме допомогла мені моя робота вчителя? У моїх олійних картинах поруч із дорослими персонажами завжди є діти. Надивившись за стільки років на обличчя дітей, на їхні хороші щирі очі, я, звичайно, захотіла зобразити їх у своїх творах.
— Навіть у картині про ковальство є діти?
— Так. Батько великим молотом б’є по заготовці, яку тримає син-підліток. Поруч за столиком сидить маленький синочок і маленьким молоточком постукує по підкові.
Показано династичність, передача досвіду і ремесла. Там, де говориться про прядіння, мама сукає, а дівчинка змотує з веретена нитку на клубочок. А ось мама-ткаля показує доньці, як заправляється нитка в човники ткацького станка, на стінах — гобелени. Там, де йдеться про вишивання, старша дівчинка років одинадцяти серйозно працює, впевнено вишиває, а маленька біля мами робить перші свої спроби.
У серії картин «Народні ремесла», звичайно, так чи інакше відіграли роль спостереження за дітьми. Я майже щодня спілкуюся з ними, бачу їхні очка ясні, личка гарненькі, ніжні. І хоч я не ставлю собі завдання намалювати персонаж, схожий на когось, але мимохіть вийшло так, що хлопчик у картині про гончарство нагадує мого учня. А дівчинка, що розписує керамічні вироби, схожа на мою ученицю. Деякі обличчя подібні до облич моїх власних дітей — Олі та Андрія. От вам іще один вплив.
Взятися за тему народних ремесел мене спонукала складна обстановка в країні, було відчуття, що хочуть знищити все українське і взагалі знищити Україну. В душі сколихнулося протистояння. Воювати я не піду, то хоча б таким чином боротимуся — малюванням, щоб наше українське народне не вмирало, вічно жило. Мистецтво тішить і живить наші душі. Кажуть, що краса врятує світ, а я кажу: мистецтво спасе світ.
Утім, є ще антимистецтво. Зі мною сталася така історія. Якось я прийшла в Будинок художника на виставку сучасного мистецтва. Можливо, інша людина по-іншому реагувала б, а я більш чутливо: на всіх експонатах побачила великий негатив. Мені потім було дуже-дуже погано, три дні я просто хворіла.
— Ви недарма сказали, що то були експонати, а не твори.
— Саме експонати, медійні. На першому моніторі бігали весь час якісь чоловічки, не зрозуміло навіщо, вони нав’язливо на психіку тиснули. На іншому величезному моніторі фігури, схожі на космонавтів у скафандрах, робили непристойні рухи. В наступному залі демонстрували агонію пташки: екран монітора було розбито на багато клітинок і в кожній ця пташка помирала.
— Жах!
— У третьому залі було не легше. На екрані людина переходила на інший бік вулиці і проїжджав автобус... Виникало зацікавлення: а що далі? А на тому боці ця людина повісилася.
Або таке. Полотно півтора на два метри, з одного боку — синього кольору, з другого — коричневого. Намагаєшся знайти в цьому якийсь сюжет чи сенс, вдивляєшся, а там ніби якісь хробачки. Неприємно і одноманітно. Ну хоч би був перехід від світлого до темного чи навпаки, не розумієш абсолютно, до чого це. Нарешті ще два монітори зображували ніби шуби жіночі і рукав, з якого має рука виглянути. Але ні, цей рукав безкінечний, його нутро рухається, летить до безкінечності...
Отаке сучасне мистецтво. Я після цього ходила, як убита, поки не потрапила на виставку у Спілці майстрів народного мистецтва, побачила різьбярство, випалювання, ткацтво, лозоплетіння, в що люди дійсно вклали душу і серце, позитивну енергію. Після таких витворів дуже добре почуваєшся.
— Що, окрім олійного живопису, Ви показали на персональній виставці в Будинку художника?
— Гобелени, батік, витинанки, вишивання, акварелі.
— А що змушує так розпорошуватися? Чи це необхідність висловити себе різними засобами?
— Усі ці види мистецтва мені подобаються, я періодично зосереджуюся на якомусь із них. У художньому закладі нас навчали, звичайно, багато малювати з натури. Але ж в мене було відділення «художня вишивка». З часом я знайшла техніку «вибивка» і почала робити гобелени. Коли винаходиш композицію, то шукаєш техніку, якою можна це краще висловити. Якусь дизайнерську форму можна показати, скажімо, тільки гобеленом. А якусь — батіком. Тож я оволоділа ще технікою батік. Дуже цікаво, коли колір входить у колір.
— Поясніть мені незнаючому, в чому полягають тонкощі загадкового батіка?
— Батік — це картини по тканині. Їх можна знімати з підрамника, прати і прасувати, а потім вішати знову. Саме слово «батік» можна перекласти як малювати краплями або штрихами. На шовк або бавовну наносять спеціальну фарбу, яка, розтікаючись, створює розмитий малюнок, якщо ж потрібні чіткі межі, то для цього використовують закріплювач, так званий резерв (виготовляється на основі каучуку).
Існує кілька видів батіка — гарячий, холодний, вузликовий, вільний розпис. Вони відрізняються способом резервування тканини.
— Що спонукає до вишивання?
— Передусім допитливість. Коли малювала картину про прядіння, я «вдягнула» одного з персонажів у вишиту сорочку, притаманну Тернопільщині. А потім сама зачудувалася: яка цікава сорочка! У вишивці майже все чорне, тільки трохи червоного або бордового (певно, війна на Сході України спонукала до такої колористики). Чоловік Василь подивився і каже: «Це — сучасна сорочка». Я заперечила: «Ні, старовинна». І подумала: «А давай-но її вишию». Тож і потрапила на виставку нова сорочка за мотивами Тернопільщини.
— Тобто вона спочатку з’явилася на картині, здивувала — і Ви її вишили.
— Отака метаморфоза сталася. Втім, коли я жила в Бучачі, я вивчала ці сорочки, для них характерна дуже широка вишивка на рукавах.
— Ви мене дивуєте. У живопису, гобелені, батіку, вишивці, витинанці, акварелях є свої тонкощі і секрети. Як можна це все охопити?
— Гадаю, творчий азарт настільки потужний, що він стимулює глибоко копати. Коли щось робиш, знаючи трішечки, виходить примітивно, по-штукарськи, по-дилетантськи. Значить, потрібно на всі сто вмикати працелюбність. Я майже без пауз працюю у вільний час від роботи в Академії. Ефективність, як кажуть, у регулярності, системності.
Розпочату роботу обов’язково закінчую, будь то олійна картина, гобелен чи щось інше. У вишиванні я найбільше набила руку. Чому прийшла до живопису, акварелі і батіка? Бо дуже подобається колір. Я люблю експериментувати з барвами, шукати цікаві несподівані неймовірні відтінки. Особливими можливостями вирізняється живопис.
— А як щодо подорожувань, читання, видовищ...
— Звісно, люблю подорожувати, особливо на Заході України, відвідувати театри, читати книжки і журнали. Дедалі менше часу лишається на романістику, більше читаю фахову, спеціалізовану літературу, посібники. Нещодавно вся родина захопилася серією книжок під назвою «Університет життя». Це ті твори, які необхідні з юних років, там написано про те, що робить людину особистістю. Як позбавитися від лінощів, як не бути біомасою, а бути творцем? Автори різні і цікаві. Вони пишуть, що кожна людина унікальна і в цьому нема сумнівів.
Однак можливість пред’явити себе світу, виразити свою унікальність є проблемою для більшості людей. Усім відомо, що творцем, так само як інтелектуалом, не народжуються. Майже все залежить від того, наскільки людина може сама себе створити. Французький філософ Жан-Поль Сартр стверджував, що людина є тільки те, що вона сама із себе робить.
Якщо людина, споживаючи повітря, воду й інші ресурси Землі, віддає їй тільки свої відходи, то вона і є біомасою.
— Я так розумію, що Ви впроваджуєте в себе риси особистості всіма жанрами образотворчого мистецтва. До речі, що таке витинанка?
— Це — орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножем із білого або кольорового паперу. У давнину такі вироби використовували для оздоблення стін, вікон, полиць, груб, печей. Зазвичай традиційна витинанка містить сюжет — за нею можна було прочитати, що відбувається в селі, хто народився, де весілля, які були свята.
Дітям особливо корисні заняття цим мистецтвом. Витинанка розвиває дрібну моторику, просторове мислення, художній смак.
— Які ще є радощі в житті, окрім мистецтва?
— Без фарб, пензлів, ниток, паперу, тканини навряд чи я радітиму. Я надто вже звикла працювати творчо. Це моє життя і віддушина. Буває дуже тяжко на душі, трапляються неприємності на роботі, в сім’ї, країні. Занурюєшся в мистецтво — і це допомагає, зцілює і радує серце. Для когось пляшка оковитої — ліки, а я в праці розчиняюся, забуваю про всі свої минулі проблеми.
Надто драматична обстановка в нашій країні спонукає підбадьорювати людей, себе, мотивувати віру в краще. Нехай уже справді нас охоплять весняні настрої, не буде скутості, суму, депресії, тривоги, печалі, незрозумілого стану підвішеності, коли перелякані люди не можуть нормально жити, планувати своє майбутнє.
— Й справді я не побачив, щоб сум розливався у Ваших творах. Це якесь нестримне буяння почуттів і природи!
— За будь-що я стараюся творити позитив і радість на картинах, я не люблю похмурих кольорів. На виставках, бува, дивуюся: молоді художники, а чому такі темні кольори? Не зрозуміло. Мені подобаються яскраві світлі сонячні оптимістичні барви, а не коричнево-сірі.
— До речі, хтось із художників зазначив, що на Київщині палітра сонячна, оптимістична, а на московській широті переважають жовто-коричневі, сірі барви. Може, тому в малоколористичних творах Рєпіна багато сіро-коричневих, чорних, тьмяних тонів, часто переважає колір махорки, отже, немає радісної святкової яскравої палітри.
— Ну, Рєпін попри тьмяність неповторний, він — геній. Умів донести психологію образів. Сміх на його картинах бризкає з очей, трагедія просочує міміку.
Кожен художник повинен мати свій почерк, бути незвичайним. Я шукаю своє — в декоративності.
— Певно, вирішальну роль грає те, що Ви навчаєте дітей. Вони спонукають до декоративності?
— Так. У них мислення і світовідчування разюче відрізняються від дорослого. Вони справді бачать світ декоративно.
— Серед дітей жити — по-дитячому бачити, тобто чистими добрими очима.
— Звичайно. Робота в Академії відбивається на моєму стилі життя і на творчості. Я часто шукаю теми для дітей. А вони, ясна річ, воліють більш декоративно висловлюватися в малюванні, лише десь із третього курсу розуміють, як мазками робити переходи кольорові. В Академії є два предмети: декоративно-прикладне мистецтво і живопис, то творіння маленьких дітей там і там за способом виконання майже не відрізняються.
Для того щоб учнів краще спонукати до наступної теми, аби вони знайшли свої образи, скажімо, в царині метеликів чи пташок, щоб могли скомпонувати, придумати різноманітні форми, отже, виплеснути фантазію, їм можна щось довго пояснювати. Діти тихо сидять і не подають виду, що не розуміють, але ж я бачу, що вони не розуміють. Тому я люблю наживо дітям малювати-показувати: можна так і так, а можна так і так, а ще можна так і так. А тепер ти своє щось придумуй. І вони вмикають мозок та фантазію, і в них виходить щось неповторно-цікаве.
На своїй виставці я, між іншим, прагла вмикати мозок і фантазію глядачів незалежно від того, в якій професії вони працюють.
Володимир КОСКІН, фото автора