Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Грудень 13, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 03 Квiтень 2015 16:11

Людмила Кубай: тривозі суспільства протиставляю отпимізм мистецтва

Rate this item
(0 votes)

Свою пер­со­наль­ну ви­став­ку в сто­лич­но­му Бу­дин­ку ху­дож­ни­ка майс­три­ня Люд­ми­ла Ку­бай без­пре­тен­зій­но на­зва­ла «Вес­ня­ні на­строї». А ви­йшла роз­ма­їта і гли­бо­ка за фі­ло­со­фією екс­по­зи­ція! Су­час­на і вод­но­час про­сяк­ну­та на­род­ною каз­ко­віс­тю, би­лин­ніс­тю, на­си­че­на об­ра­за­ми олюд­не­ної при­ро­ди, бар­вис­ти­ми спа­ла­ха­ми ма­гіч­ної де­ко­ра­тив­но­сті.

Виставка універсальної Людмили Кубай — це олійний живопис, акварелі, батіки, гобелени, вишивки і витинанки. Дивовижна суміш утилітарності, камерності, інтимності, душевної теплоти і високих узагальнень, інтелектуальних проривів, утім, в обгортці дуже жіночних, щемливих і напрочуд світлих і радісних почуттів.
До улюблених сюжетів мисткині належить тема змін пор року, які вона відтворює в різних техніках. «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима» — це назви і циклу живописних картин, і циклу батіків, і циклу гобеленів. Однак вона ще більш детальна в циклі з 12 батіків, кожний з яких уособлює конкретний місяць: їх майстриня трактує не просто винахідливо, піднесено-лірично, а й із великим знанням природи, погоди, біології, історії і... казок.
Народно-декоративна, реалістично-імпресіоністична Людмила Кубай має потужне підґрунтя — в її біографії надзвичайно мальовничі Львівщина, Тернопілля, Чернівецька область. Київ остаточно сформував її світогляд.


Людмила Кубай, сповідуючи філософію екології душі, прагне відчувати повну гармонію зі Всесвітом, безкінечно вивчає глибини як власної сутності, так і світового мистецтва. Вона — учасниця провідних бієнале та трієнале з важливих тем-проблем, що постають перед людством.
Її картини — це магічні натяки: бережімо природу, інакше зіллємося зі сміттям, брудом, небуттям. Вона ніби закликає: йдемо до витоків, бо в них сила наших сердець. У її творах — чарівність української пісні, наших казок і свят, а серія «Пори року» — метафорична хода людини по життю.
Свіжий цикл живописних картин «Народні ремесла» — це не просто оспівування краси праці, а й спроба осягнути сутність ключових професій, створених людством, які згодом творили нас і нашу духовну основу.
— Пані Людмило, у Вас є два крила: творчість і викладацтво в Київській дитячій академії мистецтв. Якою мірою одне одному допомагає чи, навпаки, заважає?
— Певно, праця в Академії все ж таки більше допомагає, відбувається взаємовплив. Наприклад, у цьому році я створила серію картин, присвячену народним ремеслам. Ця тема давно в моїй голові крутилася, тому що я часто даю її дітям. Тим паче що я сама закінчила факультет декоративно-прикладного мистецтва, згодом моя робота була пов’язана з його виробами, тож це мені близьке і знайоме, я добре знаю гончарство, прядіння, ткацтво, ковальство, вишивання й інші види народних ремесел.
— Отже, Ви все це показали у живопису?
— Так, я створила самодостатні картини, які естетично та пізнавально цікаві, сподіваюсь, і дітям, і дорослим. Звісно, я вивчала літературу, щоб виразніше показати, що таке прядіння чи гончарство. Старалася відштовхуватися від костюмів, які побутують у певних областях, приміром у Чернівецькій, Тернопільській, Київській, Львівській.
— Взагалі це несподіваний оригінальний хід — засобами одного мистецтва показати і пояснити інше. Що кажуть люди — чи розкрили Ви таїнство ремесел?
— Вельми схвально відгукуються. Найприскіпливіші поціновувачі — діти. В Академії, до речі, цікаво спостерігати, як вони вибирають собі теми: хлопці віддають перевагу ковальству і гончарству, тобто чоловічим ремеслам, дівчата люблять ткацтво, вишивку.
— Бачте, за гендерною ознакою... Хлопці не дуже-то хочуть вишивати.
— Авжеж. Чим саме допомогла мені моя робота вчителя? У моїх олійних картинах поруч із дорослими персонажами завжди є діти. Надивившись за стільки років на обличчя дітей, на їхні хороші щирі очі, я, звичайно, захотіла зобразити їх у своїх творах.
— Навіть у картині про ковальство є діти?
— Так. Батько великим молотом б’є по заготовці, яку тримає син-підліток. Поруч за столиком сидить маленький синочок і маленьким молоточком постукує по підкові.
Показано династичність, передача досвіду і ремесла. Там, де говориться про прядіння, мама сукає, а дівчинка змотує з веретена нитку на клубочок. А ось мама-ткаля показує доньці, як заправляється нитка в човники ткацького станка, на стінах — гобелени. Там, де йдеться про вишивання, старша дівчинка років одинадцяти серйозно працює, впевнено вишиває, а маленька біля мами робить перші свої спроби.
У серії картин «Народні ремесла», звичайно, так чи інакше відіграли роль спостереження за дітьми. Я майже щодня спілкуюся з ними, бачу їхні очка ясні, личка гарненькі, ніжні. І хоч я не ставлю собі завдання намалювати персонаж, схожий на когось, але мимохіть вийшло так, що хлопчик у картині про гончарство нагадує мого учня. А дівчинка, що розписує керамічні вироби, схожа на мою ученицю. Деякі обличчя подібні до облич моїх власних дітей — Олі та Андрія. От вам іще один вплив.
Взятися за тему народних ремесел мене спонукала складна обстановка в країні, було відчуття, що хочуть знищити все українське і взагалі знищити Україну. В душі сколихнулося протистояння. Воювати я не піду, то хоча б таким чином боротимуся — малюванням, щоб наше українське народне не вмирало, вічно жило. Мистецтво тішить і живить наші душі. Кажуть, що краса врятує світ, а я кажу: мистецтво спасе світ.
Утім, є ще антимистецтво. Зі мною сталася така історія. Якось я прийшла в Будинок художника на виставку сучасного мистецтва. Можливо, інша людина по-іншому реагувала б, а я більш чутливо: на всіх експонатах побачила великий негатив. Мені потім було дуже-дуже погано, три дні я просто хворіла.
— Ви недарма сказали, що то були експонати, а не твори.
— Саме експонати, медійні. На першому моніторі бігали весь час якісь чоловічки, не зрозуміло навіщо, вони нав’язливо на психіку тиснули. На іншому величезному моніторі фігури, схожі на космонавтів у скафандрах, робили непристойні рухи. В наступному залі демонстрували агонію пташки: екран монітора було розбито на багато клітинок і в кожній ця пташка помирала.
— Жах!
— У третьому залі було не легше. На екрані людина переходила на інший бік вулиці і проїжджав автобус... Виникало зацікавлення: а що далі? А на тому боці ця людина повісилася.
Або таке. Полотно півтора на два метри, з одного боку — синього кольору, з другого — коричневого. Намагаєшся знайти в цьому якийсь сюжет чи сенс, вдивляєшся, а там ніби якісь хробачки. Неприємно і одноманітно. Ну хоч би був перехід від світлого до темного чи навпаки, не розумієш абсолютно, до чого це. Нарешті ще два монітори зображували ніби шуби жіночі і рукав, з якого має рука виглянути. Але ні, цей рукав безкінечний, його нутро рухається, летить до безкінечності...
Отаке сучасне мистецтво. Я після цього ходила, як убита, поки не потрапила на виставку у Спілці майстрів народного мистецтва, побачила різьбярство, випалювання, ткацтво, лозоплетіння, в що люди дійсно вклали душу і серце, позитивну енергію. Після таких витворів дуже добре почуваєшся.
— Що, окрім олійного живопису, Ви показали на персональній виставці в Будинку художника?
— Гобелени, батік, витинанки, вишивання, акварелі.
— А що змушує так розпорошуватися? Чи це необхідність висловити себе різними засобами?
— Усі ці види мистецтва мені подобаються, я періодично зосереджуюся на якомусь із них. У художньому закладі нас навчали, звичайно, багато малювати з натури. Але ж в мене було відділення «художня вишивка». З часом я знайшла техніку «вибивка» і почала робити гобелени. Коли винаходиш композицію, то шукаєш техніку, якою можна це краще висловити. Якусь дизайнерську форму можна показати, скажімо, тільки гобеленом. А якусь — батіком. Тож я оволоділа ще технікою батік. Дуже цікаво, коли колір входить у колір.
— Поясніть мені незнаючому, в чому полягають тонкощі загадкового батіка?
— Батік — це картини по тканині. Їх можна знімати з підрамника, прати і прасувати, а потім вішати знову. Саме слово «батік» можна перекласти як малювати краплями або штрихами. На шовк або бавовну наносять спеціальну фарбу, яка, розтікаючись, створює розмитий малюнок, якщо ж потрібні чіткі межі, то для цього використовують закріплювач, так званий резерв (виготовляється на основі каучуку).
Існує кілька видів батіка — гарячий, холодний, вузликовий, вільний розпис. Вони відрізняються способом резервування тканини.
— Що спонукає до вишивання?
— Передусім допитливість. Коли малювала картину про прядіння, я «вдягнула» одного з персонажів у вишиту сорочку, притаманну Тернопільщині. А потім сама зачудувалася: яка цікава сорочка! У вишивці майже все чорне, тільки трохи червоного або бордового (певно, війна на Сході України спонукала до такої колористики). Чоловік Василь подивився і каже: «Це — сучасна сорочка». Я заперечила: «Ні, старовинна». І подумала: «А давай-но її вишию». Тож і потрапила на виставку нова сорочка за мотивами Тернопільщини.
— Тобто вона спочатку з’явилася на картині, здивувала — і Ви її вишили.
— Отака метаморфоза сталася. Втім, коли я жила в Бучачі, я вивчала ці сорочки, для них характерна дуже широка вишивка на рукавах.
— Ви мене дивуєте. У живопису, гобелені, батіку, вишивці, витинанці, акварелях є свої тонкощі і секрети. Як можна це все охопити?
— Гадаю, творчий азарт настільки потужний, що він стимулює глибоко копати. Коли щось робиш, знаючи трішечки, виходить примітивно, по-штукарськи, по-дилетантськи. Значить, потрібно на всі сто вмикати працелюбність. Я майже без пауз працюю у вільний час від роботи в Академії. Ефективність, як кажуть, у регулярності, системності.
Розпочату роботу обов’язково закінчую, будь то олійна картина, гобелен чи щось інше. У вишиванні я найбільше набила руку. Чому прийшла до живопису, акварелі і батіка? Бо дуже подобається колір. Я люблю експериментувати з барвами, шукати цікаві несподівані неймовірні відтінки. Особливими можливостями вирізняється живопис.
— А як щодо подорожувань, читання, видовищ...
— Звісно, люблю подорожувати, особливо на Заході України, відвідувати театри, читати книжки і журнали. Дедалі менше часу лишається на романістику, більше читаю фахову, спеціалізовану літературу, посібники. Нещодавно вся родина захопилася серією книжок під назвою «Університет життя». Це ті твори, які необхідні з юних років, там написано про те, що робить людину особистістю. Як позбавитися від лінощів, як не бути біомасою, а бути творцем? Автори різні і цікаві. Вони пишуть, що кожна людина унікальна і в цьому нема сумнівів.
Однак можливість пред’явити себе світу, виразити свою унікальність є проблемою для більшості людей. Усім відомо, що творцем, так само як інтелектуалом, не народжуються. Майже все залежить від того, наскільки людина може сама себе створити. Французький філософ Жан-Поль Сартр стверджував, що людина є тільки те, що вона сама із себе робить.
Якщо людина, споживаючи повітря, воду й інші ресурси Землі, віддає їй тільки свої відходи, то вона і є біомасою.
— Я так розумію, що Ви впроваджуєте в себе риси особистості всіма жанрами образотворчого мистецтва. До речі, що таке витинанка?
— Це — орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножем із білого або кольорового паперу. У давнину такі вироби використовували для оздоблення стін, вікон, полиць, груб, печей. Зазвичай традиційна витинанка містить сюжет — за нею можна було прочитати, що відбувається в селі, хто народився, де весілля, які були свята.
Дітям особливо корисні заняття цим мистецтвом. Витинанка розвиває дрібну моторику, просторове мислення, художній смак.
— Які ще є радощі в житті, окрім мистецтва?
— Без фарб, пензлів, ниток, паперу, тканини навряд чи я радітиму. Я надто вже звикла працювати творчо. Це моє життя і віддушина. Буває дуже тяжко на душі, трапляються неприємності на роботі, в сім’ї, країні. Занурюєшся в мистецтво — і це допомагає, зцілює і радує серце. Для когось пляшка оковитої — ліки, а я в праці розчиняюся, забуваю про всі свої минулі проблеми.
Надто драматична обстановка в нашій країні спонукає підбадьорювати людей, себе, мотивувати віру в краще. Нехай уже справді нас охоплять весняні настрої, не буде скутості, суму, депресії, тривоги, печалі, незрозумілого стану підвішеності, коли перелякані люди не можуть нормально жити, планувати своє майбутнє.
— Й справді я не побачив, щоб сум розливався у Ваших творах. Це якесь нестримне буяння почуттів і природи!
— За будь-що я стараюся творити позитив і радість на картинах, я не люблю похмурих кольорів. На виставках, бува, дивуюся: молоді художники, а чому такі темні кольори? Не зрозуміло. Мені подобаються яскраві світлі сонячні оптимістичні барви, а не коричнево-сірі.
— До речі, хтось із художників зазначив, що на Київщині палітра сонячна, оптимістична, а на московській широті переважають жовто-коричневі, сірі барви. Може, тому в малоколористичних творах Рєпіна багато сіро-коричневих, чорних, тьмяних тонів, часто переважає колір махорки, отже, немає радісної святкової яскравої палітри.
— Ну, Рєпін попри тьмяність неповторний, він — геній. Умів донести психологію образів. Сміх на його картинах бризкає з очей, трагедія просочує міміку.
Кожен художник повинен мати свій почерк, бути незвичайним. Я шукаю своє — в декоративності.
— Певно, вирішальну роль грає те, що Ви навчаєте дітей. Вони спонукають до декоративності?
— Так. У них мислення і світовідчування разюче відрізняються від дорослого. Вони справді бачать світ декоративно.
— Серед дітей жити — по-дитячому бачити, тобто чистими добрими очима.
— Звичайно. Робота в Академії відбивається на моєму стилі життя і на творчості. Я часто шукаю теми для дітей. А вони, ясна річ, воліють більш декоративно висловлюватися в малюванні, лише десь із третього курсу розуміють, як мазками робити переходи кольорові. В Академії є два предмети: декоративно-прикладне мистецтво і живопис, то творіння маленьких дітей там і там за способом виконання майже не відрізняються.
Для того щоб учнів краще спонукати до наступної теми, аби вони знайшли свої образи, скажімо, в царині метеликів чи пташок, щоб могли скомпонувати, придумати різноманітні форми, отже, виплеснути фантазію, їм можна щось довго пояснювати. Діти тихо сидять і не подають виду, що не розуміють, але ж я бачу, що вони не розуміють. Тому я люблю наживо дітям малювати-показувати: можна так і так, а можна так і так, а ще можна так і так. А тепер ти своє щось придумуй. І вони вмикають мозок та фантазію, і в них виходить щось неповторно-цікаве.
На своїй виставці я, між іншим, прагла вмикати мозок і фантазію глядачів незалежно від того, в якій професії вони працюють.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».