І справді, хіба можна встояти біля картини з розкішним букетом бузку? Здається, ще мить, і зала наповниться ароматом. А он золотиться пшеничне поле... Теплі кольори повертають у рідні краї, наповнюють душу сонцем і теплом.
Роботи виконані так майстерно, що ніби ти потрапляєш у реальність: на галявину лісу чи зустрічаєш схід сонця біля ставка. Або ж ось «Різдво». Все довкола снігом замело. Самотня хатинка на околиці села. Маленький вогник у віконці свідчить про те, що там затишно і тепло, що на столі кутя і дванадцять страв...
Неперевершений триптих «Зима». Стиль, техніка й тематика робіт захоплюють водночас.
Дивує інше: художник Юрій Пацан, інвалід 1-ї групи, спеціальної освіти не має. Веселий, життєрадісний і невгамовний, він радо зустрічає гостей на візочку.
У його очах стільки радості, оптимізму й життєдайності, що за кілька хвилин забуваєш, що він на візочку. Традиційні представлення гостей, вітання... А мене заворожують роботи й відлуння фрази: «Бог дав талант...»
Таки наділив Всевишній Юрія талантом, перед тим урятувавши... Бо хіба думав у дитинстві чи юності, що буде художником? Хіба що в дитинстві розмальовував ворота батьківської хати в селі Пархомівка, що у Володарському районі на Київщині, звідки родом. А ще полюбляв малювати карикатури на шкільних порушників.
Та життя диктувало свої умови: працював токарем, електриком... А коли були потрібні люди робити заміри в зоні ЧАЕС, Юрій був першим, хто туди поїхав (сьогодні має другу категорію ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС).
А потім той жахливий нещасний випадок, який стався у 1999 році. Юрій був за кермом, а тут де не візьмись — корова. Аби врятувати її, Юрій шукав виходу...
Кажуть, машина не підлягала ремонту. Самого Юрія вдалося врятувати. Хоч і не гарантували лікарі йому більше ніж горизонтальне положення...
— Для мого діагнозу — розриву хрящів хребта та спинного мозку на 11 міліметрів — уже велике досягнення, що я сиджу на візку, — оптимістично налаштований Юрій.
— Звісно, було складно і фізично, і морально, — говорить він. — У родині підростали Іванка та Інна. Я не мав права звалитися на плечі жінки.
Дружині Тетяні дійсно було сутужно, бо на зарплату вчителя початкових класів велику родину не втримати. Тим паче що з Юрієм вони жили завше душа в душу, і Таня за будь-яку ціну ладна була боротися за здоров’я чоловіка.
— Ми — однокласники, зустрічалися з 9-го класу. Таня чекала мене з армії, а листами, що ми надсилали одне одному, і досьогодні зачитуються доньки й рідня, — сміється Юрій.
...І чого тільки не перепробував робити Юрій, коли приїхав додому з лікарні! Навіть вирізав із пластикових пляшок, робив ікебани. Та якось йому порадили спробувати малювати. Два роки малював у горизонтальному положенні. Неймовірно важко і складно.
Згодом почав боротися й потроху перемагати недугу. Вдавалися йому пейзажі, натюрморти, портрети. Перший портрет — портрет батька, який, на жаль, рано пішов із життя.
— То, можливо, Ви ще й вишиваєте? — запитую Юрія.
— Уявіть собі — вмію! Дівчатам на дитячі ранки сам голкою шив костюми.
Перші персональні виставки Юрій Пацан улаштовував у селищі Чабани, що на Київщині, де нині мешкає. Неодноразово його твори бачили односельці з рідної Пархомівки, що у Володарському районі.
Зараз його роботи розлетілися по світу. За найвищу нагороду, хоч і має вже звання заслуженого художника України, вважає пошану від людей. Він — лауреат Премії імені Миколи Островського, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Юрій Пацан часом і не здогадується, що витвором свого мистецтва дарує людям свято. На кожній картині художника можна побачити життя: люди, тварини, птахи, русалки, лісові духи. Твори художника є в колекціонерів із США, Канади, Китаю та Німеччини.
Картини Юрія Івановича — це щоденна праця і водночас слава красі світу, природі та життю. Дивно, бо навіть зимові пейзажі зігрівають глядача, від них віє теплом та домашнім затишком.
Першу художню роботу майстер створив 15 років тому. Картина була подарунком для дядька Тетяни — дружини Юрія. Він працював у селі на фермі, часто їздив на конях. Юрій намалював конячку біля берези, адже йому здалося, що вона виглядає казково, хоча зображена нереально і мовби нежива.
Потроху він цікавився технікою художнього письма знаних майстрів. «У мене просто пішов потяг до живопису, до поезії на полотні. Щоб відтворити це, необхідна теоретична база: якою технікою краще малювати, як змішувати фарби для відтінків — нюансів вистачає», — пояснює Юрій.
На персональні виставки Юрія приходять відомі художники — Леонід Андрієвський, Микола Шелест, майстри, визнані за кордоном.
Леонід Андрієвський на одній із виставок Юрія Пацана сказав таке: «Юро, все дуже гарно, але ми тебе до нашої школи не візьмемо. Юро, ти сам себе знайшов. Школи тобі не потрібні».
Для художника власний стиль письма — не копіювання або дублювання когось і є головним скарбом. Оскільки Юрій Іванович закінчив Ірпінський індустріальний технікум і здобув технічну освіту, він дуже полюбляв креслення.
Під час навчання він пробував створювати чіткі геометричні форми. Без проблем виходило малювати проекції геометричних фігур. Але в художньому малюванні інші прийоми, важливо передати глибину картини, лінії згладжуються, конкретність відсутня. Думка про те, що художнє малювання дарує свободу простору на полотні, підштовхнула живописця на створення пейзажів.
Тема катастрофи на ЧАЕС не знайшла відображення на полотнах живописця. Як зазначає художник, йому не подобається зображувати смерть та руїни. Живописцю не треба виносити руїни та смерть на полотно, життя здорове та прекрасне, а наслідки Чорнобильської аварії жахливі.
Не відображає Юрій Іванович і сюжети Майдану та війни на Донбасі. «Якщо мене попросять намалювати Хрещатик, намалюю у первозданному вигляді, зроблю акцент на красі архітектури.
Українцям треба разом зосередитися на творчому та доброму, і тоді ми переможемо і пересилимо будь-якого ворога», — каже художник.
Картина має лікувати душу людини, яка може підійти до твору й сприйняти те, що завтра буде краще, а прикрощі та біди відступлять.
Юрій Пацан каже, що не вірить Дарвіну. На його думку, людина не може утворитися з мавпи, тому що тільки у нас є велика сила всередині. Треба лише дверцята відкрити, щоб ця сила вийшла. А відкрити можна тоді, коли людина працює і не припиняє жити. Його душа напоєна красою.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
фото авторки
