— Пане Олександре, пори року такі мінливі: то чекаємо, поки розтане сніг, потеплішає, зазеленіє... То мучить нас спека. Нині ж милуємося сонячними осінніми днями, коли золотиться й догорає осінній лист. Яка улюблена пора року у Вас?
— Весна! Це — початок: як у природі, так і в особистому житті. Я народився навесні. Так збіглося, що саме в ті дні — День Києва, цвітуть каштани. А я до всього ще й киянин. Для мене — це найкраща пора року. Небо таке синє-синє й чисте-чисте. Зеленіє трава, все довкола розцвітає...
Хочеться жити й мріяти в цей період. Навесні ніби й мрії народжуються. Хоча всі пори року люблю. Я ж романтик по життю. Моє найбільше бажання, як і всіх людей: хочу миру й спокою для України!
— У Вашому репертуарі багато пісень про любов... До слова, жінка у Вашому житті — це...
— Це насамперед мама, дві мої бабусі, сестра, дружина... Бабусі мене виховували й багато чому доброму навчили. Мама Надія співала завжди. Це було природним. Батько брав мандоліну чи баян, а мама співала. Вона постійно брала участь у художній самодіяльності.
— Коли Ви відчули себе співаком?
— Іноді я навіть боявся думати, що буду співати на великій сцені. Така кар’єра здавалася мені чимось захмарним. Були думки стати боксером: входив до складу збірної команди Києва з боксу.
Після армії вступив до Ленінградського інституту водного транспорту, бачив у майбутній професії романтику, та саме в студентські роки усвідомив, що люблю співати понад усе. Співав завжди. Намагався, аби ніхто не чув, навіть із домашніх.
Вибирав час, коли нікого не було вдома, й співав із задоволенням. Якось мама відчинила двері й здивовано так сказала: «А я думала, що то радіо!» А то якось я здивував свого однокласника Валерія, коли заспівав під гітару.
До речі, в школі зі співів я мав трійку... Та вчитель, який приходив додому вчити нас із сестрою грі на баяні, якось прослухавши мене, сказав: «Тобі треба вчитись і ти будеш співати!»
Співаком відчув себе, коли повернувся з армії й заспівав на родинному святі на мамин ювілей. У нас було багато гостей. Всі аплодували як справжньому артистові.
— Але ж у дитинстві Ви боялися навіть думати про фах співака...
— Було таке. Така кар’єра здавалася чимось недоступним. Навіть мріяти не наважувався. Але ж пісня перемогла!
— Дорога до успіху завжди терниста. Вам і в консерваторії винесли вирок: «Голос нецікавий, марна трата часу його розвивати»...
— На жаль, було таке. Була й свого часу народна консерваторія при Київській державній консерваторії. І керівник був поважний, але просто не розчув, не розгледів. Таке трапляється. Головне — не розгубитися й не зламатись. Я ж співав далі. Бачив і відчував, що мій спів подобається людям.
— Отож ціна успіху для Вас — це...
— Мені неоднаково, якою ціною здобуваю щось. Так, можна обійти, обманути, підставити когось... А як далі жити з цим? Людина з роками має самовдосконалюватись, а не затоптувати добровільно сама себе. Не знищувати. Головне в усьому — чесність, справедливість і свій торований шлях.
— Рівень української культури на сьогодні?
— Я б сказав, що не так усе й погано у нашому домі. Маємо багато прекрасних молодих виконавців, котрі пропагують національну культуру. У моєму репертуарі дуже багато українських пісень, романсів. Хіба що класику виконую мовою оригіналу.
— У Вас був сформований смак: мали своїх улюбленців?
— Так, моїми орієнтирами були Беньяміно Джильї, Робертіно Лоретті, Борис Гмиря. А справжню революцію в моїй свідомості зробив Муслім Магомаєв, який на той час повернувся зі стажування з Італії. Його потужна енергетика не просто захоплювала, а й надихала.
— І все ж двері відчинилися перед Вами й вибором. Чому не пішли на оперну сцену?
— Моя внутрішня природа вела до більш демократичнішого жанру. З дитинства любив пісні й романси. Захоплювався камерним співом. А мій педагог Лариса Руденко наголошувала, що в мене м’який голос, є можливість виспівувати деталі, нюанси.
— Ви тяжієте до лірики. Які вимоги ставите до пісні, коли берете в репертуар?
— Із часом критерії змінюються. Трапляється, що, пропонуючи пісню, автор читає вірша. Я сприймаю емоційно, а з часом просто відмовляюся від слів, бо не моє. Згодом слухаю музику. Іноді прошу поета відредагувати текст, якщо твір мене чимось вразив. Знаю точно, що мій стан обов’язково передається слухачам.
— У Вашому репертуарі пісні на вірші таких чудових поетів, як Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Микола Луків, Борис Олійник, Вадим Крищенко... Окрема сторінка — Дмитро Луценко. Ви були з ним особисто знайомі?
— На жаль, ні. Вже коли не стало Поета, познайомився з його дружиною Тамарою Іванівною та сином Сергієм, які так багато роблять для популяризації творчості Дмитра Луценка. Вірші поета імпонують мені тим, що мають зміст, світлі, ліричні, надихаючі. До слова, я є лауреатом Премії імені Дмитра Луценка.
— Які пісні любите співати?
— Які хвилюють і беруть за душу. А хвилюють мене пісні, в яких є зміст, інтонація красива. Ну і, звичайно, про любов. Про любов до жінки, до матері, до України...
— Жінкам подобаються пісні у Вашому виконанні. Вони дарують Вам квіти?
— Пригадалась одна історія. Якось виступали ми в Гуляйполі, що на Запоріжжі. Приїхали артисти зі столиці. Звісно, зійшлося багато народу. Люди дарували квіти, брали автографи, фотографувалися...
Одна жіночка довго стояла в куточку і витирала сльози. Перечекавши всіх, несміливо підійшла й повела розмову: «Знаєте, вже такий момент наступив у моєму житті, що жити не хотілося. Навіть хотіла руки на себе накласти... Постійні негаразди у родині... А тут коли Ви заспівали «Два кольори», я вмить переоцінила своє життя.
Ви повернули мене до життя. І я подумала, що скільки Богом відведено — треба жити й творити». В руках вона тримала пучечок квітів, які вже майже зів’яли.
Ось такі миті життя для мене особливо дорогі. Та й пісню цю сам люблю, бо скільки не виконую — мурашки по шкірі...
— Пане Олександре, що для Вас пісня?
— Усе своє життя, хоч би чим займався, хоч куди кликала доля, пісня не покидала мене. Я не міг не співати. Знав і знаю, що пісня — то моя доля. Завжди багато читав різної літератури, і про вокал також.
Знайшов цікаву думку, це як порада, настанова викладачам, людям, у руках чиїх чужі долі: бійтеся, що у кожній людині можна вбити Моцарта, загалом талант. А ще є така порада: якщо можеш не писати — не пиши, якщо можеш не співати — не співай.
— Свого часу Вас благословив сам Папа Римський...
— Так, то цікава деталь. Коли фото, зроблене під час аудієнції у Папи, бачать мої співвітчизники — реагують спокійно, стримано. Для італійців же я — наче свята людина, бо мав благословення від самого Папи Римського Іоанна Павла II.
То був великий день у моєму житті, хоча усвідомив це пізніше, бо сталося все несподівано. Коли збирався до Рима, друзі напівжартома радили: «Побачиш Папу, запроси в гості до України».
І от коли моя рука була в руці цього дійсно святого чоловіка, я сказав йому: «Знаю, що Ви збираєтеся до нас в Україну. Але від імені своїх друзів і від себе запрошую Вас до нашої країни». Він відповів згодою українською мовою. Благословив мене і мою пісню.
— Знаю, не оминули Ви з концертами і воїнів — захисників наших...
— Так, підтримую хлопців всюди і завжди. Силами активістів та волонтерів були організовані патріотичні концерти в зоні АТО, зокрема в Бахмуті, Краматорську «Україно-мати, бережи синів!». Виступав із колегами у госпіталях.
— І все ж Ваш особливий голос і приніс Вам успіх?
— Мабуть, іронія долі! Спочатку за незвичний тембр мене не взяли до консерваторії, а потім отримав Гран-прі й два дипломи на батьківщині бельканто саме за голос унікальної краси.
Пам’ятаю виступ на музичному фестивалі в курортному передмісті Рима. Виконував «Дивлюсь я на небо», «Вівці мої, вівці», кілька італійських пісень...
До мене підійшов поважний чоловік, який свого часу був продюсером Лучано Паваротті, Каті Річареллі, інших вокалістів, і сказав, що за останні років з десять такого тембру голосу, як мій, він не чув.
Запропонував укласти зі мною контракт і розпочати роботу. Потрібен був час для вдосконалення італійської мови, підготовки репертуару... Але я відмовився. На той час тяжко хворіла матуся і я не хотів, щоб вона пішла з життя без мене...
У репертуарі Олександра Василенка — твори композиторів-класиків, сучасна вокальна музика та шлягери минулих років, пісні народів світу. Виступає із симфонічними, народними, духовими оркестрами та естрадними колективами.
Чимало гастролює (Болгарія, Словаччина, Чехія, Польща, республіки колишньої Югославії, Ізраїль, Італія, Іспанія, Франція, Північна Корея, США).
Його талант — від повсякденної праці. Його пісні — з душі. А сил і натхнення додають друзі і мистецтво.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ