Зміст, оригінальність та манера виконання пісень «Бовсунівськими бабусями» настільки сподобались угорському етнографу, що він запросив їх до Угорщини на фестиваль. До того ж оплатив учасницям оформлення закордонних паспортів, переліт до Будапешта і проживання в Угорщині.
Село Нодь Хоршань із 1-го по 6 серпня вже одинадцятий рік перетворюється на фестивальний центр, де розміщено більше 50 різних локацій — дворів і сцен. На фест приїхали артисти і туристи з Угорщини, України, Франції, Іспанії, Хорватії, Бельгії, Австрії, інших країн.
Проходили концерти різних музичних жанрів, циркові вистави, творчі зустрічі, майстер-класи. Українську делегацію в Угорщині очолювали директор Музею Івана Гончара Петро Гончар та координаторка проекту «Поліфонія» Мирослава Вертюк.
Українське Полісся представляв народний аматорський колектив «Бовсунівські бабусі» з Житомирщини, родинний колектив села Сварицевичі, знаменита Домініка Чекун із Рівненської області, молодіжний автентичний колектив «Рожениця» з Києва.
Україна брала участь у фестивалі втретє. Український двір продемонстрував глядачам обряди, традиції, звичаї, національну кухню, пісні та народні танці. За українською традицією «Бовсунівські бабусі» завітали до угорських глядачів із вишуканим короваєм, який презентував Лугинський хлібзавод.
«Бовсунівські бабусі», вік яких від 78 до 88 років, на фестивалі були справжньою родзинкою. Вони співали автентичні, обрядові пісні, пританцьовували, давали майстер-клас із прядіння і цікаві інтерв’ю, спілкувались і охоче фотографувалися з гостями фестивалю.
Бабусі так сподобалися меру села, який особливу увагу приділив Українському двору, що він возив їх на своїй власній машині, щоб показати бабусям фестивальне село.
Бабусі під час гастролей весь час співали, але так і не наспівалися. Покинувши трап літака в Бориспільському аеропорту, під численні селфі і відеозйомки пасажирів «Бовсунівські бабусі» заспівали: «Ой казали люди-сусіди, що ми з Будапешта приїдем...»

Життя тільки починається...

З «Бовсунівськими бабусями» автор статті познайомилася кілька років тому. Вони стояли кружечком попід стінами замку «Радомишль» і співали. Дзвінко об’ємно... Та не просто співали. Їхня пісня ниточками виринала з ткацького човника й торкалася кожної душі.
Красиві, гарно вбрані. Бабусі пряли, ткали й співали. Біля них скупчувався люд: від малого й до старого. Хтось тихенько підхоплював той спів, хтось фотографував, записував на згадку...
Село Бовсуни, що в Лугинському районі на Житомирщині, вже не вперше прославляють «Бовсунівські бабусі» — народний фольклорний аматорський колектив. На ХV Всеукраїнському конкурсі автентичного співу «Животоки», який проходив у Новограді-Волинському, вони отримали Гран-прі.
Сьогодні колектив бере активну участь у міжнародних, всеукраїнських конкурсах, фестивалях автентичного співу. В колективі п’ять бабусь, як п’ять пальців на руці.
Бабусі вже стали героїнями телеканалів — українських та іноземних. 22 пісні в їхньому виконанні увійшли до компакт-диска «Лугом, лугом зелененьким» і вийшли тисячним тиражем.
Керівниця й організаторка колективу Марія Карповець охоче розповідає, як усе починалося:
— Наш рід древній, — ділиться спогадами пані Марія. — Тато, Олександр Григорович Бовсунівський, працював трактористом. На жаль, рано пішов із життя. Був роботящим і охочим до співу. В усьому підтримував маму Марію. Мама з раннього дитинства пряла, ткала, нас п’ятеро дітей народила, вивчила й виховала.
Жили в любові і добрі. Мама співала усім нам колискових. Окрім того, жінки щовечора збиралися на кутку і не просто співали, а обов’язково щось робили.
Якось прийшла думка, що час записати й зберегти ці пісні. Та й помічати стала, що губиться народна пісня. Ходила по селу й записувала. Багато мама наспівала. А пізніше вже моя донька писала роботу на тему обрядових пісень до Малої академії наук. Зокрема, то були пісні бовсунівських весіль.
Якось Марії Олександрівні прийшла думка згуртувати бабусь у колектив. Хоча вони й без того гуртом збиралися до роботи, а щоб не сумно було ткати чи прясти, заводили пісень. І вирішила пані Марія, що пісню має чути не лише вона і в їхньому селі. Пісня має йти поміж люди у світ.
Мама пані Марії — Марія Іполитівна Бовсунівська — охоче ділиться спогадами:
— Нелегким було життя. Заміж рано пішла, п’ятеро діток народила: троє синів і дві донечки. Тепер є ким пишатися. Діти змалечку привчені до роботи. І всі, до речі, ткали. Я, бувало, почну, а потім до якоїсь іншої роботи біжу, а діти продовжують...
Ткали килими і рядюжки. — Вона розказує й показує, що між ними велика різниця. — Килими ткали з узором на обидва боки, а рядюжки на один. Килими вивішували в хатах на Пасху й Різдво, а потім згортали, щоб не вигорали на світлі. А якщо килим вицвітав, вішали на інший бік.
Марія Олександрівна розповідає, що рядюжку можна виткати за кілька тижнів. У школі, до речі, вона працює вчителькою початкових класів. Там і нині в Музеї «Бабусина хата» стоїть верстат, але замовлень на такий товар нині немає. Раніше на цьому заробляли гроші й виживали.
Марія Петрівна Невмержицька хоч і маленького зросту, а вже у сімнадцять років і льон тріпала, і ткала, і вишила сама собі сорочку. Та сорочка до сьогодні пролежала й не була пошита. І ось нині жінка із сестрою дала їй раду...
Галина Іванівна Боровська за свій вік виткала півсотні килимів і сотню рядюжок. Усім донькам килимів наткала.
— Вставала о четвертій ранку, — розповідає Галина Іванівна. — І скільки для того сну треба! Проте роботи стільки переробиш: проскурок до церкви напечу, а потім щось вигадаю, намалюю й витчу!
Галина Іванівна й сьогодні має своє господарство: двоє свиней, дев’ять курок і півня!

Від пісні не втомлюються

Найстаршенькій — Надії Володимирівні Шваб — 88! Скільки себе пам’ятає, то за прядкою. «Виросла й сну не бачила, — усміхається так тепло. — А заміж пішла — ще й шістнадцяти не сповнилося, — змахує рукою». День і ніч ткали, а щоб час швидше минав — співали.
Марію Карповець, керівника народного фольклорного аматорського колективу «Бовсунівські бабусі», досить часто запитують, чи не втомлюються бабусі? На що вона відповідає, що пісня, а ще й на людях, навпаки — додає їм снаги і життя. Самі ж бабусі кажуть, що немає часу помирати, треба жити й співати.
...У їхніх піснях — їхня доля, пропущена через душі й серця, через роки. Наспівана в полях, бо найкраща сцена — поле. А репертуар — бездонна криниця: обрядові, застільні, весільні пісні, колядки... Марія Карповець записує все, бо ж на одному кінці села співають так, а в іншому — інакше. Іноді до суперечок доходить, як співати.
Учасниця колективу Галина Іванівна Боровська відбувається жартом: «За вік наробилися по зав’язку, а тепер в артисти подалися».
Одяг, спів, манера виконання пісень — унікальні. Унікальним є й те, що вони не просто співають, а й одночасно прядуть, микають мички, змотують пряжу... І лине з поліського краю: «Ой, ходила дівчина по полю»...

Людмила ЧЕЧЕЛЬ