«Вічно живі» — це не агітаційна п’єса, а дуже сильна психологічна драма! В її основі три важливі складові: актуальна тематика, талановитий театральний колектив та актуальна на всі часи література. Ця вистава є позачасовою! Адже у всьому: у сценічних декораціях і у самих діалогах немає жодного натяку на епоху, в якій розгортаються долі героїв», — зізнався в одному з інтерв’ю режисер-постановник вистави Віталій Малахов.
Виставою «Вічно живі» відкривався Театр «Современник», а фільм «Летять журавлі» за мотивами п’єси став класикою світового кіно. Проте молодшому поколінню сюжет цього колись дуже відомого твору майже невідомий. Тому трохи нагадаємо, про що у ньому йдеться.
Молодий учений іде добровольцем на фронт за тиждень до весілля, руйнуючи райдужні плани нареченої. Вона виходить заміж за його брата-піаніста, який має броню. То що ж таке армія і фронт — невиправданий обов’язок чи борг честі? Чи повинен мистець іти на передову, адже «якби Шостакович загинув на фронті, ми б не мали шедевра»? Чи не приховується звичайне боягузтво за красивими словами про наше призначення на Землі? Чи є духовна розплата за зраду? А ще конфлікт батьків із консервативними поглядами на патріотизм і дітей із сучасними поглядами на політику. Все це є у виставі «Вічно живі» за п’єсою Віктора Розова.
Як сьогодні здійснювати постановку цієї п’єси? Можна було б ставити «Вічно живих» буквально за Розовим. Тобто п’єсу про Велику Вітчизняну (Другу світову) війну, в тому числі зі згадуванням Москви та Ленінграда. Але столичний глядач такий прийом міг би сприйняти як ворожу пропаганду. З іншого боку, можна було б повністю осучаснити п’єсу, тобто прив’язати її до нинішніх реалій — «ДНР», «ЛНР», АТО. Проте такий підхід напевне б виглядав як кон’юнктурний та примітивний.
І режисер у цій ситуації обрав єдино правильний шлях. У виставі не згадуються ніякі назви, але в основному збережено географічні прикмети того часу. Звичайно, зрозуміло, що йдеться про радянські 40-і роки, але в багато чому вистава перегукується з Україною 2010-х років.
Тобто це вистава не про Велику Вітчизняну війну і, звичайно, не про війну на Донбасі, але про війну взагалі. Про ту війну, яка забирає життя і калічить людські долі. Це — вистава про ті випробування, які виявляють повною мірою сутність людської натури. Тут ми бачимо стійкість та слабкість, жертовність та егоїзм, підлість та шляхетність.
До участі у виставі режисер залучив кращі сили театру. Запам’ятовується щира та майстерна гра заслужених артистів України Сергія Бойка та Тамари Плащенко, акторів Максима Грубера (створює на сцені відразу два образи, які так не схожі між собою), Олени Свирської, Максима Максимюка, Тетяни Печенкіної, Валентини Сергєєвої та інших талановитих виконавців.
Будь-яка війна завжди невчасно, а вчасно може бути лише мир. Мир, якого всі ми так прагнемо. Напевне, про це хотіли розповісти творці вистави.
Едуард ОВЧАРЕНКО