Ми валялися в траві разом із кіньми, скинувши смердючі онучі, і не вірили, що залишилися живими. Потім ця тиша лягла у мене в сценарій «Оглушені тишею».
А у фіналі фільму «По головній вулиці з оркестром» звучить пісня на слова Григорія Поженяна, теж фронтовика, і в ній — рефреном рядок: «На тому березі, де ми були». Фільм цей зовсім не про війну, але головний його герой — він із «того берега».
І так в усьому, до чого торкався Тодоровський. Навіть у таких суто «мирних» його картинах, як «Фокусник», «Міський романс», знаходиться місце персонажу (у «Фокуснику» — головному, у «Міському романсі» — епізодичному) з фронтовою біографією, і в обох випадках — у виконанні Зіновія Гердта, який знав війну теж не з чуток.
Петро Тодоровський народився 26 серпня 1925 року в місті Бобринець Кіровоградської області Української РСР, де закінчив 9 класів середньої школи. На початку Великої Вітчизняної війни з батьками евакуювався у Сталінград, працював з батьком розвантажувачем вугілля на електростанції. У листопаді 1941-го, через наступ німців, сім’ї знову довелося втікати. Майже два роки він працював у колгоспі Піщаний Мар (у простолюдді Шишка) Новоузенського району Саратовської області.
У Червоній армії з квітня 1943 року, з літа — курсант Саратовського військово-піхотного училища, з серпня 1944-го — командир мінометного взводу. Брав участь у визволенні Варшави, Бидгоща, Щецина і взятті Берліна. Закінчив війну у Шенхаузені на Ельбі лейтенантом. Був поранений, контужений. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, медалями.
Зафільмована Тодоровським сім років тому «Ріоріта» — теж про воєнний час, який дав приклади не тільки людської доблесті, а й боягузтва, підлості, зради. Головний її герой — сексот, донощик. Не випадково стрічка так і не отримала права кінопрокату в Росії. Тодоровський так пояснював ситуацію з «Ріорітою»: «Правда про війну не потрібна тим, хто шукає опору у міфах. А щодо прокату, то така доля, на жаль, більшості вітчизняних фільмів. Прокатники вважають за краще брати американське кіно, яке робить збори. Справа, втім, не тільки в цьому. Ми думали, цю картину взагалі ніхто не побачить. Тому що там є сцени, котрі йдуть урозріз з ідеологією казенного патріотизму».
Петро Юхимович ніколи і нічого не знімав про героїв без страху і докору, титанів духу. Але й «чорнухи» теж не знімав. Якщо спробувати визначити основну спрямованість його фільмів, вона, мабуть, така: роби, що маєш, — і будь що буде. Може, добре буде, може — ні, але це — справа інша. Чесно воюй — і твоє військо переможе; чесно люби — і прийде твій «механік Гаврилов»; не від хорошого життя пішла в «інтердівчинки» — не падлюч і знай, що з тобою всяке може статися. До слова, показово, що «Інтердівчинку» дозволили знімати саме йому. Сам режисер про це говорив так: «На «Мосфільмі» навіть чути про неї не хотіли. Але коли побачили моє ім’я — зрозуміли, що сюжет буде побудований не на «полуничці». Зрозуміли правильно: я вирішив зняти фільм про молоду жінку, яка гарна собою, але не може реалізувати себе в цій країні».
Тодоровському теж заважали реалізовувати всі його задуми і плани. Але як фронтовика зупиниш? Ось «Анкор, ще анкор!», наприклад, у телевізор не хотіли пускати. «Другий канал анонсував показ «Анкора...» 23 лютого, на День захисника Вітчизни, — згадував Тодоровський. — І якийсь генерал-лейтенант, голова Комітету ветеранів війни, почав надзвонювати керівництву каналу: «Як ви смієте багатомільйонній аудиторії показувати нашу славну армію в такому непривабливому вигляді?! Ми знайдемо на вас управу!»
Той генерал, звичайно ж, не впорався із простим лейтенантом. Та й узагалі, хто, крім його дружини Міри Григорівни, був здатний приборкати круту вдачу Петра Юхимовича?
А познайомився Тодоровський з Мірою в Одесі. Вона танцювала у студентському ансамблі. Його керівник узяв дві його пісні. І автор прийшов послухати, як вони звучать. Міра підійшла, похвалила пісні — так все і почалося... У 1962-му в них народився син Валерій — майбутній режисер і продюсер, суперзірка вже сучасного кіно, в якому не загубилися і його батьки.
Як бачимо, не випадково більшість картин Тодоровського знято на Одеській кіностудії. А в 1992 році Міра Григорівна створила незалежну студію «Мірабель», на якій її чоловік зняв «Анкор, ще анкор!», «Яка дивна гра» і «Ретро удвох». Без роботи Тодоровський-старший не сидів, на життя заробляв гідними фільмами.
Петру Тодоровському протягом великого і складного життя вдалося реалізувати всі грані свого таланту, в тому числі талант музиканта, композитора, віртуоза. У нього не було спеціальної музичної освіти (Петро Тодоровський закінчив операторський факультет ВДІКу), і, напевно, його навідували думки, подібні тій, яку висловлює герой Олега Борисова з фільму «По головній вулиці з оркестром»: «А я ж до цього, можливо, все життя йшов?» (до цього — до музичного визнання). Але Тодоровський брав у руки семиструнну гітару, торкався тонких струн — і всі тривоги, невирішеність, нездійснені мрії й жалі йшли далеко-далеко:
В белом сне, в белом сне,
Как оттаявшие льдинки,
По реке любви кувшинки,
По реке любви кувшинки,
От тебя плывут ко мне.
(Вірші Григорія Поженяна, музика Петра Тодоровського)
Петро Тодоровський дуже любив приїжджати у місто Виборг, на початку серпня, на фестиваль «Вікно в Європу». Петро Юхимович зі своєю дружиною Мірою Григорівною гуляв поблизу затоки навпроти готелю «Дружба», де багато-багато латаття, білих лілій і чайок... У холі готелю «Дружба» Петро Юхимович вибирав місце із найкращим видом на затоку. Він годинами сидів біля вікна, і завжди поруч були люди, які слухали його з відкритим ротом. Міра Григорівна щосили намагалася захистити чоловіка від настирливих представників ЗМІ, але безуспішно — Петро Юхимович нікому не відмовляв у спілкуванні. Для нього не існувало заборонених тем і незручних запитань. А з яким гумором він розповідав про своє знайомство з першою найдавнішою професією під час роботи над картиною «Інтердівчинка»!
Одного разу він пояснив свою щедрість і безвідмовність тим, що йому друзі-однополчани дали друге життя:
В красном сне, в красном сне,
В красном сне бегут солдаты,
Те, с которыми когда-то,
Те, с которыми когда-то
Был убит я на войне,
Был убит я на войне.
У Петра Тодоровського є онук, названий на честь дідуся — Петро Валерійович Тодоровський (його бабуся по мамі — письменниця Вікторія Токарєва). Заповіту Петро Юхимович Тодоровський не залишив, бо, за словами його дружини Міри Григорівни, «це не в характері Петра Юхимовича».
Якщо ми ще раз переглянемо фільм Петра Тодоровського «По головній вулиці з оркестром», то легко уявимо, зрозуміємо — який характер був у Петра Тодоровського. Так, такі люди заповітів не залишають. Єдиний заповіт — добре чесне ім’я, і всі творчі висловлювання — фільми, пісні...
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
