Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Жовтень 21, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 24 Квiтень 2015 22:37

Гринько ніколи не брехав людям

Rate this item
(0 votes)

Є та­кі ак­то­ри, які, здає­ть­ся, бу­ли зав­жди, як вір­ні дру­зі чи доб­рі су­сі­ди. Лю­ди, які ні­би ста­но­влять наш мік­ро­кос­мос. Ближ­нє ко­ло, так би мо­ви­ти. Ми­ко­ла Гринь­ко як­раз та­ка лю­ди­на, з цьо­го са­мо­го ближ­ньо­го ко­ла, хо­ча з ча­су йо­го смер­ті (по­мер у 1989 р.) ми­ну­ло вже 25 ро­ків...

95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ГРИНЬКА, ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО АКТОРА, НАРОДНОГО АРТИСТА УРСР

Микола Гринько народився 22 травня 1920 року (за іншими даними — 30 квітня) в Херсоні, в акторській родині. Його батьки грали в трупі Робітничо-селянського пересувного театру. Хлопчик із дитинства вирішив, що він теж обов’язково стане актором.
Коли почалася війна, Микола служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках дальньої дії і був комсоргом полку. Після війни Микола Гринько працював на естраді. Був конферансьє, співав куплети, розважав публіку ексцентричними номерами. Його зріст 2 метри у чомусь визначав і характер естрадних номерів.


Якось він вийшов на сцену в образі «білої лебідки» з «Лебединого озера». І коли, ставши на пуанти, сором’язливо обсмикнув пачку та почав танцювати, публіка зареготала. Але була в залі одна глядачка, яка не сміялася. Мініатюрна красива туркеня, скрипалька з оркестру «Днiпро» Айше Чулак-Огли дивилася на «двометрового лебедя» і не могла стримати сліз. Вона... закохалася. З першого погляду і на все життя. Зріст у Айше був усього 155 сантиметрів. Але різниця у зрості їм не заважала, про це вони просто ніколи не згадували. Щастя їхнє тривало 30 років.
Після закінчення війни Микола Григорович здійснив свою мрію. Від 1946 року він працював спочатку помічником режисера, а потім актором у драматичних театрах Запоріжжя та Ужгорода; з 1955-го — актором і художнім керівником Київського естрадного оркестру «Днiпро». Поступово режисери починали пропонувати йому провідні ролі.
У кіно актор дебютував у 1951 році в невеликій ролі Бунтаря в історико-біографічному фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко». Проте у подальші десять років він практично не знімався. Першою по-справжньому серйозною роботою актора стала роль солдата-союзника в драмі Олександра Алова і Володимира Наумова «Мир тому, що входить» у 1961 році. У цьому фільмі Микола Гринько зіграв роль американського шофера, який на «Студебекері» возив по дорогах війни і американців, і росіян. У СРСР цю картину спочатку різали і скорочували, і навіть хотіли покласти на полицю. Але зусиллями Сергія Герасимова фільм прорвався на фестиваль у Венеції.
Американці програли ящик коньяку, стверджуючи, що шофера грає справжній американець. Картина отримала, крім «Золотого лева», ще один приз. Несподіваний. Американська автофірма вирішила: «За рекламу автомобіля «Студебекер» акторові, який провів її дорогами війни у кінострічці, вручити автомобіль!» Але машину отримав хтось інший. До Гринька вона не доїхала.
З 1963 року Микола Гринько став актором кіностудії імені О. Довженка і з 1964-го повністю переключився тільки на роботу в кіно. Однак його знімали дуже мало. Він зіграв у кінопоемі «Тіні забутих предків», героїчній драмі «Загибель ескадри» і комедії «Стежки-доріжки». Проте в цих фільмах йому не запропонували жодної головної ролі.
Основні роботи актора були на «Мосфільмі». Його герої — партизани і селяни, начальники і підлеглі, росіяни й іноземці, науковці, ченці, вчителі, батьки і діди. «Будучи за природою людиною м’якою, сором’язливою, трохи замкнутою, Микола Гринько здатний до найнесподіваніших метаморфоз. Якщо робота його захоплює, актор миттєво змінюється», — говорив про нього режисер Геннадій Полока.
Актора стали запрошувати зніматися до Болгарії, Чехословаччини, Німеччини, Норвегії. Траплялося, він за добу встигав знятися в трьох-чотирьох картинах.
Найнесподіванішою роботою Миколи Гринька стала роль Антона Павловича Чехова у стрічці Сергія Юткевича «Сюжет для невеликого оповідання». В основу фільму було покладено історію створення п’єси «Чайка» та її трагічного провалу на сцені Александрінського театру.
Письменник і актор були схожі зовні і внутрішньо настільки, що коли Юрію Яковлєву показали фотографії Гринька та Чехова і попросили визначити, хто є хто, він упевнено вказав на фото Миколи Григоровича і сказав, що це — Чехов. Навіть зріст у актора був відповідним для цієї ролі. Своїй дружині Гринько потім зізнавався, що кілька років не міг вийти з образу Чехова.
60-ті та 70-ті роки стали часом творчого розквіту Миколи Гринька. Сама атмосфера в кінематографі сприяла цьому. Пізніше почався застій, і залишилися рідкісні, але значні ролі у майстрів і безліч епізодичних ролей у маловідомих фільмах. На допомогу прийшла ще одна грань акторського обдаровання Миколи Гринька: надзвичайне почуття гумору, любов до імпровізації і відмінна, майже балетна пластика. Усе це найкраще пасувало до ролей у дитячому кіно. Його друг Роллан Биков, з яким актор грав ще в «Андрії Рубльові», запросив друга у 1975 році на постановку «Автомобіль, скрипка і собака Клякса». Биков говорив про Гринька: «Працювати і грати з ним — величезна радість».
Те ж саме міг сказати і режисер Леонід Нечаєв, який у тому ж 1975-му випустив знаменитий фільм «Пригоди Буратіно». Микола Гринько чудово вмів перевтілюватися. Він також зіграв у 1979 році професора Громова в «Пригодах Електроніка» — фільмі, який дуже люблять дивитися діти і дотепер. Його герої — мудрі, добрі, вимогливі, вміють розсмішити — вчать умінню порозумітися, виховують у глядачів терпіння і почуття справедливості.
У Андрія Тарковського Микола Гринько зіграв у всіх знятих режисером у СРСР фільмах. У 1966 році вийшов на екрани легендарний фільм «Андрій Рубльов», що зібрав велику кількість призів на різних міжнародних фестивалях і включений до списку 100 кращих стрічок в історії кіно. У цій картині Микола Гринько виконав одну з головних ролей — Данила Чорного. Потім були фантастичний фільм за однойменним романом Станіслава Лема «Соляріс» (батько Кріса) та автобіографічна картина «Дзеркало».
Усі герої Миколи Гринька — люди нескінченно добрі і м’які, вони вражали глядача глибиною і достовірністю, були уособленням терплячості і благородства. Не випадково Анатолій Солоніцин, який грав Андрія Рубльова, жартома прозвав старшого колегу «батько Гринько», а сам Андрій Тарковський зізнавався, що Микола Гринько — його улюблений актор.
Загалом Микола Гринько зіграв у 180 фільмах. Популярність його була колосальною. Але головне — він був справжнім у житті. Його дружина Айше розповідала: «Роблячи людям добро, Микола забував про нього. По відношенню до мене цей чоловік був дійсно лицарем, завжди красиво залицявся до мене, — згадує Айше Гринько. — Якщо хтось із шанувальників дарував Миколі квіти, то вже за лаштунками він віддавав їх мені. Мій чоловік відрізнявся сором’язливістю, до того ж Гринько ніколи не брехав людям».
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».