Дитячі роки Миколи пройшли у невеличкому селі Буда-Варовичі на Київщині. Звичайно, він не мав можливості відвідувати столичні театри. Але на Українському радіо тоді була прекрасна передача «Театр перед мікрофоном». Коли довгими зимовими вечорами хлопець сидів біля радіоприймача та слухав «Назара Стодолю» чи «В степах України», то дитяча уява малювала романтичні образи та незвичайні картини. (На жаль, Українське радіо, яке раніше слухали майже у кожній родині, практично зникло з ефіру. Його місце зайняли різноманітні FM-радіостанції, які менш за все дбають про духовність українців).
«Мені по життю щастить на зустрічі з талановитими людьми. Багато в чому завдячую своєму вчителеві Володимиру Бегмі. Він прищепив любов до високої поезії — Волошина, Ахматової, Вознесенського. Моє становлення як артиста багато в чому відбулося саме завдяки йому», — згадує Микола Юхимович.
Після закінчення студії була можливість працювати у театрах Вінниці, Дрогобича, Сімферополя. Можна було навіть залишитися у рідній опереті. Проте в Києві пропонували тільки співати в хорі, а Микола мріяв стати саме солістом-вокалістом. Таку чудову нагоду зміг дати Харківський театр музичної комедії, якому артист присвятив 17 років свого творчого життя.
Як відомо, актор у професійному плані зростає не від кількості прожитих років, а від кількості зіграних ролей. За роки роботи у Харкові М. Бутковський створив безліч самобутніх образів, які надовго запам’ятовувалися — Стефан («Циганський барон»), Фальк («Летюча миша»), Боні («Сільва»), Рязанов («Юнона і Авось»), Юда («Ісус Христос — суперзірка»).
Якось після гастролей до Києва М. Бутковському запропонували залишитися працювати у столичній опереті. Микола Юхимович досить швидко і природно влився в один із кращих театральних колективів України і вже двадцять років — серед найбільш затребуваних виконавців. У репертуарі Національної оперети майже немає вистав, в яких би він не грав — «Весела вдова», «Фіалка Монмартра», «Мадемуазель Нітуш», «Таке єврейське щастя», «Цілуй мене, Кет!», «Бал у Савойї», «Труффальдіно із Бергамо». І цей список можна було б продовжувати. Проте є ролі, які не лише стали знаковими для актора, але й визначили творче обличчя театру на наступні роки.
Майже десять років тому Богдан Струтинський поставив тут одну з перших своїх вистав «Моя чарівна леді», яка, по суті, стала справжнім проривом, новою сторінкою у біографії театру, з неї почалося відродження цього творчого колективу. Однією з родзинок мюзиклу став колоритний, багатоплановий образ Генрі Хіггінса, майстерно втілений на сцені Бутковським.
«Мені дуже подобається ця вистава. Вже не перший рік вона знаходить відгук у серцях глядачів, адже тут розповідається про вічне — людські почуття, вибір між професійною діяльністю та особистим життям. А ще піднімається така важлива тема, як значення рідної мови у житті людини», — зізнався пан Микола.
Інша знакова роль, що, напевне, може запам’ятатися на все життя — Афанасій Іванович з оперети О. Рябова «Сорочинський ярмарок». Успіху вдалося досягти насамперед завдяки майстерній грі і досконалій пластиці рухів, що мають надзвичайно важливе значення у професії актора.
Микола Бутковський не обмежується лише грою на сцені, оскільки, на його переконання, артист повинен спробувати все. Активно знімається в кіно, щоправда, переважно у ролях другого плану. Разом зі своєю дружиною — Валентиною Донченко-Бутковською є ведучим різноманітних концертів та творчих вечорів.
Нещодавно спробував себе і як режисер. Дитяча казка «Кицьчин дім», прем’єра якої відбулася у Національній опереті на початку грудня минулого року, припала до душі не лише дітям, але й їхнім батькам. Адже артисти грають не тварин, а реальних людей із людськими характерами, що лише зовні схожі на звірів.
І сьогодні, незважаючи на те, що Україна переживає тривожні, неспокійні часи, показ кожної вистави Національної оперети України відбувається з аншлагом. Людям потрібен театр. Це тішить актора, бо його праця потрібна.
Едуард ОВЧАРЕНКО