Нова постановка — це вже друге звернення театру до цього матеріалу. Уперше ця комедія положень, що написана у 1953 році, була тут поставлена через десять років після її створення. Але така драматургія тоді була малозрозумілою радянському глядачеві і практично не викликала ніяких емоцій. До того ж партійне керівництво «дружньо порадило» виключити цю виставу з репертуару, аби ні в кого не виникало ніяких асоціацій та порівнянь. Проте ніхто не буде сперечатися, що Україна кардинально змінилася за останні півстоліття. І хоча у п’єсі неодноразово нагадується, що «ця історія трапилася давно, в інший час і в іншій країні», але все, що відбувається на сцені, доволі знайоме сучасному українському глядачеві.
Завдяки чому досягається такий ефект? Очевидно тому, що головна героїня п’єси — брехня, яка, на жаль, заполонила всі сфери нашого життя. Але чи дійсно все так погано? Напевне, ні, адже ще залишається надія. Оскільки тому, хто бреше, рано чи пізно доводиться за це платити.
Розпочинається спектакль зі святкування Теофілосом Ферекісом (артист Віктор Алдошин) своєї перемоги на парламентських виборах. Здається, досягнуто всього, про що мріялося. Але саме тепер починається час, коли доводиться відповідати за свої передвиборчі обіцянки. Та виявляється, що виконати все обіцяне навіть при найбільшому бажанні нереально.
І тут з’являється рятівна думка — знайти помічника, який зможе приспати пильність виборця. Незабаром ми вже бачимо на сцені професійного брехуна Тудороса Параласа (Максим Нікітін), який пропонує народному обранцеві свої незвичайні послуги.
Тудорос пишається власним умінням професійно брехати. На його переконання, «брехун — це професія для особливих доручень», «я — Тудорос, брехун із талантом, вірю у свою брехню». Він вважає, що під час виборів можна брехати до абсурду: «сліпі — прозріють», «глухі — почують», а «старі помолодшають і будуть жити вічно». А найдивніше, що йому вірять. (Чи не суголосні нашим реаліям такі обіцянки?)
Проте, як кажуть у народі, на кожного мудреця доволі простоти. Врешті-решт Тудорос сам себе перехитрив, а правда стала неправдою. Навіть спійманий на місці злочину він намагається роботи все, аби викрутитися. Адже щоб викрутитися з однієї досить непростої ситуації, доводиться все ж говорити правду. Однак тепер її вже сприймають за банальну брехню.
Цю виставу не завадило б подивитися нашим народним обранцям. Імовірно, вони б почерпнули для себе багато цікавого та цінного. Та, напевне, мало хто скористається цією можливістю, бо більшість «слуг народу» не дуже-то й шанує театр.
Едуард ОВЧАРЕНКО