— Автори фільмів, котрі поїхали до Індії, стали відомі світовій спільноті документалістів завдяки тому, що наш домашній кінофестиваль екологічного документального кіно «Полтава-Док» поступово набуває популярності, і до участі в ньому долучаються все більше вітчизняних документалістів. Наразі ми працюємо над підготовкою вже сьомого щорічного фестивалю, який традиційно пройде в Полтаві у вересні 2015 року.
За час існування «Полтава-Док» його учасники набули чималого досвіду зйомок документального кіно, встановили зв’язок із кінодокументалістами з інших країн — Швеції, США, Естонії, Фінляндії, Франції тощо. Тож після того як у нашому обласному центрі торік пройшов черговий кінофестиваль, його переможців офіційно запросили до Міжнародного фестивалю документального кіно в Індії, де на розсуд журі було представлено 180 короткометражних фільмів провідних світових документалістів...
— Очевидно, з огляду на ситуацію в Україні збори в дорогу та підготовка фільмів для показу виявилися нелегким завданням...
— Так, виникло чимало організаційних питань, які довелося вирішувати самотужки. Перш за все потрібно було знайти гроші для внеску за участь у фестивалі, на квитки, проживання в готелі, харчування, перекладача тощо. На державному рівні — в Державному агентстві з питань кіно — нас підтримали добрим словом, але грошей не дали.
У Полтавській ОДА, куди я звернувся по допомогу, один із чиновників від культури відверто сказав, що грошей теж немає, і додав, що Україна нині крокує в Європу, тож Індія не на часі... Довелося ходити з простягнутою рукою по спонсорах. Гроші були потрібні і для адаптації наших кінострічок для показу на фестивалі — перекладу пристойною англійською.
Через украй обмежене фінансування на фестиваль до Індії полетів лише я один. Із собою повіз сім стрічок — «Крізь порожнечу» (режисери Артур Ароян та Степан Дяченко), три фільми Дмитра Вовка — «І в краплі відобразиться океан», «Небесна варта», «Медовий ранок», дві стрічки Миколи Торяника — «Кришталева казка» та «Тумани Малібу» і свій доробок — «Життя всупереч».
— А які Ваші враження від побаченого на фестивалі?
— Вражень багато! Українські документалісти вперше брали участь у такого масштабу кінофестивалі. А першопрохідцям, як відомо, завжди важко. Нелегко було й мені, адже перекладача найняти я не зміг через брак грошей, тож довелося згадати навички студентської англійської та мову жестів...
Переліт був довгим, адже до міста Нашик, де проходив фестиваль, від нас сім тисяч кілометрів. В аеропорту мене зустрів мій приятель швед, теж учасник фестивалю, і допоміг із поселенням у готелі. Як уже відомо, журі представили 180 документальних кінострічок режисерів із майже двох десятків країн. Хазяї фестивалю презентували найбільше фільмів.
Принагідно хочу зазначити, що, на відміну від України, в Індії документальне кіно дуже популярне і для документалістів там створено всі умови. До наших фільмів журі поставилося доброзичливо, адже ми вперше вийшли на такий рівень.
Звісно, змагатися за лідерство з кінодокументалістами зі світовим ім’ям нам, представникам країни, де документального кіно у звичному сенсі фактично не існує, навіть і на думку не спадало. Але кінострічка Дмитра Вовка «Небесна варта» заслужила схвальної оцінки і її було відзначено Почесним дипломом, який під час нагородження лауреатів вручили мені...
— Розкажіть, як Ви та Ваші колеги прийшли в документальне кіно, чому обрали саме екологічний напрямок...
— На мій вибір, очевидно, вплинув брат, котрий працює в «Білорусьфільмі» і викладає спеціальний курс тамтешнім документалістам. За родом заняття я працював кілька років у полтавському підрозділі спеціалізованої служби з ліквідації надзвичайних ситуацій МНС України, займався зйомками хроніки роботи рятувальників. Коли вони гасили палаючі газові або нафтові фонтани, ліквідували наслідки інших надзвичайних ситуацій тощо.
Як тільки звільнився з роботи, вирішив продовжити займатися документалістикою. Обрав напрям екології, бо за часи роботи в МНС побачив, скільки непоправної шкоди завдають люди природі. Дякуємо Богу, що вона має здатність відновлюватися...
У Полтаві знайшлися кілька однодумців, котрі так само знімають документальні фільми. Об’єдналися в громадську організацію «Полтава-Док», яку офіційно зареєстрували. Тоді я вже спробував свої сили в міжнародних фестивалях документального кіно.
Зокрема, 2004 року подав свою роботу на фестиваль у Швеції. Але запізнився, бо її цілий місяць перекладали англійською. Кінострічку журі переглянуло поза конкурсом. Результатом стало те, що мій фільм потрапив до каталогу фестивалю. Це був для мене, аматора-режисера, великий успіх!
2005 року я брав участь у кінофестивалі на природоохоронну тематику в Естонії. Потім мені запропонували представити свої роботи на кінофестивалі 2006 року у Фінляндії, де одна з них була відзначена.
Коли зрозумів, що вже набув певного досвіду і сформувався як кінодокументаліст, разом із товаришами вирішив організувати в Полтаві Всеукраїнський фестиваль документальних фільмів з екологічної тематики. Популярності тоді він ще не мав, але з року в рік про нього дізнаються все більше вітчизняних кінодокументалістів. В роботі останнього — шостого кінофестивалю «Полтава-Док» торік уже брали участь кінодокументалісти із Сум, Харкова, Рівного, Вінниці, Луцька, Дубно, Полтави...
— На Вашу думку, в Україні вдасться відродити документальне кіно?
— Переконаний, що так! У нас є чимало талановитих кінодокументалістів, але поки в суспільстві на їхні роботи дуже малий попит. Держава практично не допомагає, прості люди зайняті іншими життєвими проблемами, і їм часто не до кіно взагалі. Тим більше документального. Але, як бачимо, сьогодні в суспільстві чималий попит на хронікальні сюжети, приміром із зони АТО, різних протестних заходів, спортивних змагань, про життя за кордоном тощо. Це і є документалістика.
З досвіду проведення фестивалю «Полтава-Док» ми знаємо, що нашим людям не байдужі проблеми екології, тож стрічки на цю тематику дедалі стають популярнішими. Проблема в тому, що на державному рівні документалісти в нас не мають підтримки. Це ж не комерційне кіно...
Один мій знайомий із США, дізнавшись, з якими труднощами нам — українським документалістам, удається виживати, дуже здивувався. У США, розповів він, документалістам, котрі професійно займаються зйомками хронікальних стрічок, та ще й на актуальні для людей теми, уряд створює всі необхідні умови — надає приміщення для студій, матеріальну підтримку тощо.
Американці розуміють, що документалісти розповідають усьому світу про США, пропагують їхній образ життя, загальнолюдські цінності, які там панують, формують громадську думку тощо. Сподіваюся, що рано чи пізно і в нас прийдуть до розуміння цього. А поки на державному рівні про документальне кіно майже не згадують, воно самотужки відроджується з регіонів...
Розмовляв Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава
Фото надано О. Калашником