Наочними доказами такої ситуації стають передвиборчі кампанії. Особливо це стосується виборів Президента — головних перегонів країни в очах більшості її громадян.
Популізм, про який чимало пишуть і говорять останнім часом, насправді є супутником кожних виборів. Попередні перегони 2014-го попри особливий статус винятком не стали.
Щоправда, стислість тієї кампанії не завадила тому, що бюлетень складався з двох десятків прізвищ. Приблизно така сама кількість висувалася під час більшості інших виборів.
Звісно, реєстрація кандидатів на вибори-2019 ще не розпочалась, але вже можна напевне прогнозувати, що їх буде не менше. Із головних дійових осіб кампанії-2014 у нинішній збирається взяти участь четвірка тодішніх лідерів: Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Олег Ляшко та Анатолій Гриценко. З великою ймовірністю до них приєднається Юрій Бойко, який на минулих виборах став чотирнадцятим.
Про наміри висуватися заявив також Михайло Добкін, який чотири роки тому посів шосте місце. Тоді його вважали головним кандидатом від проросійських сил. Тепер політик із Харкова значиться головою партії «Християнські соціалісти», але активної кампанії не проводить.
Одна з багатьох інтриг виборів-2019: хто посяде місце умовного проросійського кандидата. До останнього часу головних претендентів було двоє — уже згаданий Юрій Бойко та його колега по парламентській діяльності Вадим Рабинович. Однак нещодавно останній заявив, що відмовляється від президентських амбіцій.
Утім, навіть попри це конкурентів у Бойка достатньо: і колишній соратник Рабиновича Євген Мураєв із новим проектом «Наші», й екс-однопартієць Олександр Вілкул, який активно рекламує себе з білбордів переважно на сході й півдні країни. Те ж саме можна сказати і про Вадима Новинського...
Власне, різноманіття на проросійському фланзі поки що є однією з ключових відмінностей нинішніх перегонів від кампанії 2014-го. На цьому полі простежується ще одна деталь.
Уже згадуваний Михайло Добкін чотири з половиною роки тому хоча й ішов на вибори як самовисуванець, але показово використовував у власній рекламі символіку Партії регіонів поруч із гаслом «Єдина країна».
Це можна було сприйняти як неприхований виклик та знущання над тими, хто підтримав Євромайдан. На той час минуло тільки два місяці після вбивств у Києві й анексії Криму. І, вочевидь, саме тому результатом Добкіна стали усього три відсотки голосів.
А от Сергій Тігіпко тоді спромігся набрати понад 5%. Він теж асоціювався з владою Януковича, але обрав спокійніші національні кольори та просте гасло «Відновимо порядок, піднімемо економіку».
Через півроку на парламентських виборах Сергій Леонідович виступить із гаслом «Мир, економіка, майбутнє». І хоча це не принесло успіху, але нині очевидно, що його умовна стратегія перемогла стратегію Добкіна.
Проросійські політики (за винятком Віктора Медведчука) намагаються прямо не демонструвати несприйняття змін, які відбулися в Україні, та не обіцяють повного відкату в минуле.
Натомість ностальгія за старими часами проявляється в поздоровленнях з усіма можливими святами. Головними в їхньому арсеналі стали обіцянки миру, однак без зазначення його умов.
Анатолій Гриценко — політик з іншого табору, але теж трохи змінив акценти порівняно з минулою кампанією. В 2014-му екс-міністр оборони дивився з білбордів у камуфляжі та з гаслом «Гарантую безпеку». Тепер же він зображений у діловому костюмі, а поруч написано нейтральне гасло: «Чесних більше».
В інших деталях кампанія Гриценка дуже нагадує парламентські перегони чотирилітньої давності. Тоді він обіцяв створити широку коаліцію проєвропейських сил, однак у результаті домовився про об’єднання тільки з «Демократичним альянсом» Василя Гацька.
Цього разу Гриценко теж вів багато розмов про об’єднання, але нині ключовий із його можливих партнерів — Андрій Садовий — вирішив висуватись окремо. Гацько, до речі, підтримав саме мера Львова.
Змін зазнало й бачення Гриценком обсягу повноважень глави держави. 2014-го під час дебатів він заявляв, що слід позбавити Президента частини з них, зокрема щодо призначення кандидатур у силові органи.
Гриценко зразка 2018-го вже рішуче проти урізання повноважень очільника держави й пропагує ідею «сильної руки».
«Бронзовим призером» попередньої президентської кампанії несподівано для багатьох став Олег Ляшко. Завдяки його кампаніям можемо відстежити головні проблеми, які турбують громадян нашої держави у той чи інший час, не гірше, ніж соціологічні опитування. Головний радикал незмінно обіцяє вирішити їх усі.
Так, 2014-го Ляшко був єдиним, хто використав тему окупованого Криму у своїй рекламі. На запитання, як повернути Крим, під час дебатів він відповів так: «У боротьбі. Всіма способами — економічним, дипломатичним, військовим. Ми віддали Крим без жодного пострілу. Я — єдиний депутат, який закликав воювати за Крим. Мене називали провокатором».
Нині голова Радикальної партії обіцяє українцям низькі тарифи, високі пенсії та зарплати й відмову від кредитів МВФ. Водночас повторити успіх на виборах 2019-го Ляшку буде складно. Бодай тому, що на його полі з’явилося чимало конкурентів.
Головними опонентами на попередніх виборах Президента стали Петро Порошенко та Юлія Тимошенко. Існує висока ймовірність, що ситуація повториться знову. Проте стартові позиції кандидатів суттєво відрізняються від того, що було у квітні-травні 2014-го.
Тоді чинний Президент здобув перемогу завдяки цілій низці факторів. Частково це й суспільний запит на нові обличчя, який актуальний і досі. Хоча Порошенко незмінно перебуває в українській політиці ще з кінця 1990-х, але ніколи не був лідером рейтингової політичної сили.
Натомість він асоціювався як успішний бізнесмен, котрий спроможний ухвалювати вольові рішення. Після подій Майдану та початку війни цього конче не вистачало.
Третьою складовою успіху Порошенка стало зняття з виборів на його користь Віталія Кличка. Це дало змогу здобути перемогу вже в першому турі.
Тепер ситуація набагато складніша. По-перше, Петру Порошенку доведеться звітувати за роботу, виконану упродовж першого президентського терміну. Звісно, зроблено було, вочевидь, багато, та все ж таки деякі знакові обіцянки Петрові Олексійовичу виконати не судилося.
Зокрема — продати власний бізнес та швидко завершити війну на Донбасі. Стосовно останнього, то він уже вибачився, а ось передача Roshen у сліпий траст замість продажу так і не отримала в очах виборців виправдання.
Проте найголовніше — в іншому. Основне гасло Порошенка під час тієї кампанії відоме всім: «Жити по-новому». Влучність висловлення тепер грає проти його автора: воно було настільки хорошим, що його складно забути.
Кожен уклав своє розуміння, але одним з основних бажань виборців було зниження рівня корупції та покарання злочинців у владі. Проте у вирішенні цих питань країна поки не надто просунулася.
Під час дебатів майже п’ятирічної давності Петро Порошенко обіцяв українцям справедливий суд уже за рік завдяки люстрації. Однак переатестація в судовій системі не завершена й досі.
З іншого боку, він від початку виступав проти виборності суддів, адже це не гарантує їхньої чесності.
Також Президент був скептиком стосовно вступу України в НАТО, але нині такий потенційний вступ став одним із його ключових козирів.
Ось цитата одного з виступів тодішнього кандидата в Президенти Петра Порошенка: «У нинішньому статусі ніхто Україну в НАТО не прийме через територіальну суперечку. Популярність НАТО зросла, але питання безпеки теж не має розділяти країну.
Сьогодні підготовлена угода, яка забезпечить безпеку держави... Я бачу, що станом на зараз умов для вступу в НАТО немає».
До слова, про яку угоду казав тоді Порошенко, так і залишилося загадкою.
Свої успіхи Президент уже виклав на нових плакатах: «Армія, мова, віра». Але його проблема в тому, що додати до цього переліку ще щось навряд чи вдасться.
З виконаних обіцянок — перемога в Стокгольмському арбітражі, відмова від російського газу та децентралізація. Це Порошенко обіцяв під час дебатів у 2014-му. Однак про газ навряд чи нині доцільно згадувати з огляду на тарифи за комунальні послуги.
А ще у Президента вже немає ресурсу у вигляді потенційних рейтингових союзників. Чимало залежатиме не тільки від того, чи висунуться в кандидати Святослав Вакарчук та Володимир Зеленський як потенційні «нові обличчя» зразка 2019-го.
Важливо й те, кого саме вони підтримають на виборах, якщо не братимуть участі в перегонах самі. Шансів на таку підтримку саме в Петра Порошенка, погодьтеся, не дуже багато...
Нинішній лідер рейтингів Юлія Тимошенко на попередніх виборах могла й не висунутися. Принаймні, обізнані люди твердять, що її відмовляло чимало достойників із найближчого оточення.
Тоді вона провела тиху кампанію й тільки наприкінці висунула гасло: «Сильний лідер для важких часів». Тоді Тимошенко аргументувала своє рішення не проводити активної кампанії тим, що політикам слід витрачатися не на рекламу, а на допомогу армії.
Ось — коротенька цитата Юлії Тимошенко під час дебатів кандидатів у Президенти в травні 2014-го: «Я коротко скажу про всі програми й реклами. Насправді не зовсім їх читайте й не зовсім дивіться всі ці реклами. Тому що насправді їх уже було сотні.
Ліпше просто подивіться на життя людей і все. Я маю на увазі кандидатів у Президенти. Подивіться, що вони у своєму житті зробили, й обирайте так».
Утім, війна досі триває, натомість рекламу Юлії Тимошенко нині можна побачити повсюди. А лідерка «Батьківщини» намагається працювати на кількох полях. Звісно, чимало її заяв носять відверто популістичний характер.
Однак де в чому навіть такий популізм — вельми послідовний. Скажімо, пропозиція продавати газ українського видобутку для потреб населення лунала від Тимошенко ще 2014-го.
Але повернути собі втрачені у 2014-му позиції в рейтингах лідер «Батьківщини» зуміла переважно завдяки постійній критиці влади. З другою складовою — продукуванням власних ідей — усе набагато складніше. Юлія Володимирівна пропонує програму реформ «Новий курс» для молодшої аудиторії.
Тож виникають певні сумніви: чи вдасться Тимошенко продовжити зростання підтримки. З іншого боку, з огляду на проблеми головних конкурентів може вистачити й того, що є станом на сьогодні.
Ярослав ГАЛАТА
