Що са­ме ухва­лив Свя­щен­ний Си­нод
Буквально в рішенні Синоду від 11 жовтня йдеться про п’ять пунктів. Перше — у Вселенському патріархаті «підтвердили вже прийняте рішення про те, що він приступив до надання автокефалії Церкві України».
Президент Петро Порошенко і Патріарх УПЦ КП Філарет в один голос заявили, що це означає надання автокефалії Українській церкві. Хоча формально цього ще не сталося, але слова з Константинополя дають зрозуміти, що назад дороги немає. Томос буде, але дещо згодом.
До того, як пояснює Патріарх Філарет, українські православні ієрархи мають провести Об’єднавчий Собор і створити нову Православну церкву, яка, власне, і отримає Томос.
Друге — Константинополь ухвалив рішення «відновити Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували».
Фактично це означає, що Вселенський престол проголосив, що Україна була і залишається в його прямому підпорядкуванні. Як пояснюють у церковних колах, таке рішення потрібне для того, щоб ні в кого не виникало сумнівів у тому, що саме Константинополь має надавати автокефалію Українській церкві, а не, скажімо, Москва.
Для цього, до речі, Синод ухвалив своє третє рішення — скасував Синодальний лист 1686 року, який давав право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита.
Четверте — Константинопольський патріархат скасував так звані політичні анафеми, накладені Російською церквою «на Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їхніх послідовників, які опинилися в схизмі не з догматичних причин».
Усі вони «були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою».
І, нарешті, п’яте — Вселенський Патріарх попросив усі сторони «утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будьяких інших насильницьких дій та помсти».
Згаданому рішенню передувала низка не менш важливих подій. Так, ще 7 вересня офіс Вселенського Патріарха Варфоломія поширив офіційну заяву, у якій повідомлялося про призначення в Київ двох екзархів.
Кілька днів перед цим у Стамбулі проходив так званий Синаксис — Архієрейський Собор Константинопольської церкви, на якому багато уваги було відведено саме українському питанню.
Синод Константинопольської церкви не став детально описувати місію екзархів, зазначивши лише, що вони прямують до Києва «в рамках підготовки до надання автокефалії». Однак, як уже відомо, головна функція посланців — консультації і переговори з усіма учасниками майбутнього об’єднання церков.
Не йдеться про управління українськими православними громадами, на це ієрархи Константинопольської церкви не були уповноважені раніше і не будуть уповноважені в найближчому майбутньому.
З одного боку, вони й надалі будуть здійснювати прямий зв’язок зі Стамбулом, тримати свого Патріарха і Синод у курсі того, що відбувається. Наприклад, 10 жовтня, тобто напередодні історичного рішення, вони прибули на Синод і доповіли про стан справ в Україні.
З іншого боку, у Києві ієрархи візьмуть активну участь у підготовці Собору, на якому має створитися майбутня незалежна Православна церква України. На екзархах також лежить відповідальність за діалог із владою.
Місія представляти Вселенського Патріарха в Україні випала двом єпископам Константинопольської церкви. Перший — архієпископ Даниїл (Зелінський), єпископ Памфлійський, чия резиденція розташована в американському місті НьюДжерсі. Другий — єпископ Іларіон (Рудник), який очолює єпархію в канадському Едмонтоні.
В обох екзархів не просто є українське коріння, вони обидва виросли в Західній Україні. Показово також, що обоє є доволі молодими людьми — екзархам по 46 років. Ще з квітня нинішнього року, коли українська церковна та світська влада звернулися до Варфоломія з проханням про надання автокефалії, Даниїл та Іларіон активно підключилися до процесу з боку Константинопольської церкви. Саме вони були в делегації на святкуванні 1030річчя Хрещення УкраїниРусі.
Утім, станом на сьогодні це вже справа хоча й недалекого, але минулого. А сьогодні зовсім не дивно, що саме рішення про призначення екзархів до Києва викликало обурення з боку Московського патріархату.
У численних коментарях представників УПЦ МП Константинополь і особисто Варфоломія звинувачували у порушенні церковного права, у недипломатичності і навіть нахабстві.
Причина такої реакції проста — Московська патріархія вважає всю Україну своєю канонічною територією. Призначення екзархів не мало сенсу, впевнені в УПЦ МП, а навіть якщо їх необхідно було посилати — предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій і Патріарх Кирил буцімто мали дати на це згоду.
У відповідь на дії Константинополя РПЦ на засіданні Синоду 14 вересня прийняла рішення про призупинення поминання Патріарха Константинопольського під час богослужінь у храмах Російської православної церкви.
Фактично Кирил ще тоді зробив великий крок у бік повного розриву відносин із Вселенським Патріархом, котре не забарилося відразу після рішення Синоду від 11 жовтня. До слова, слідом за РПЦ послідувала й незначна кількість її відвертих сателітів.

Хто очо­лить но­ву Церк­ву?
Звісно, українських вірян сьогодні значно більше цікавить не це, а подальша процедура остаточного надання Томосу. У документі детально прописано історичні передумови надання церковної незалежності, а також перелічені всі юридичні аспекти створення та подальшого життя нової Української православної церкви.
Як уже було сказано, Томос виходить від Патріарха Константинополя і Синоду Константинопольської церкви. Питання про те, кому саме буде вручена грамота і хто фізично привезе історичний документ до Києва, поки залишається відкритим.
За однією з версій Томос привезуть на Собор, котрий, як очікується, вже невдовзі буде скликаний у Києві. У роботі Собору візьмуть участь усі єпископи, які підписали прохання про автокефалію.
За іншою версією — Собор спочатку почне роботу, обере предстоятеля, і вже глава нової Церкви отримає грамоту Патріарха Варфоломія. Однак такий варіант не влаштовує єпископів Московського патріархату. Тому що в такому випадку їм доведеться увійти в нову Церкву, не маючи остаточних гарантій.
Об’єднання церков для створення нової Помісної церкви — найскладніша частина процесу. Церковне об’єднання — результат довгих, як правило, абсолютно закритих переговорів єпископів.
З об’єднанням Київського патріархату і Автокефальної церкви більшменш усе зрозуміло. Свого часу Патріарх Філарет пояснював, що всі єпископи обох церков входять до нової Церкви рівно з тими єпархіями і парафіями, які в них є на момент об’єднання.
Труднощі виникають, коли мова заходить про приєднання єпископату Московського патріархату. Невідомо навіть саме число тих, хто буде приєднуватися. Лист до Вселенського Патріарха підписали близько десятка єпископів МП, але за всіма прогнозами після оголошення про надання Томосу їхнє число може різко зрости. Сьогодні можна говорити про те, що до нової Церкви можуть долучитися до 20 з приблизно 90 єпископів УПЦ МП.
Проблеми створення нової Церкви починаються вже з назви. Логічно було б назвати її Українською православною церквою. Без будьяких доповнень, як, наприклад, Константинопольська православна церква, Грузинська або та ж таки Російська.
Однак юридично станом на сьогодні саме церква Московського патріархату в Україні називається Українська православна церква — УПЦ. У цій назві закладено канонічну винятковість цієї Церкви, її статус єдиної.
З отриманням автокефалії ця ситуація повинна буде змінитися. Скажімо, у Патріарха Філарета наполягають, що УПЦ повинна бути перейменована на Російську православну церкву в Україні, тобто фактично повернутися до ролі екзархату РПЦ.
Такий розвиток подій категорично не влаштовує керівництво УПЦ МП, не кажучи про Москву. Поінформовані джерела свідчать, що питання майбутньої назви нової Церкви нині дуже активно обговорюється.
Що ж до того, хто буде главою помісної Української православної церкви, то це питання буде вирішувати Собор, у який увійдуть єпископиприхильники автокефалії. Найчисленніша частина єпископату — ієрархи Київського патріархату — висунуть нинішнього главу — Патріарха Філарета. Предстоятель УАПЦ Макарій уже неодноразово заявляв, що претендувати на місце Патріарха не буде.
Можна також припустити, що єпископи, які перейдуть із Московського патріархату, теж зможуть висунути свого кандидата. Але цей варіант малоймовірний чисто арифметично. Філарет у колі прихильників автокефалії просто не має собі рівних за авторитетом і досвідом. Однак останнє слово всетаки за Собором.

Не­дос­ко­на­ле за­ко­но­дав­ство
Найважливішою юридичною одиницею з точки зору світського права в Україні є не церква цілком, не єпархія, а релігійні громади. Саме на них оформлені права власності або користування на більшість храмів.
Логічно було б припустити, що перехід до нової Церкви буде здійснюватися саме на рівні громад. До того ж з юридичної точки зору відповідно до українського законодавства іншого шляху немає.
Проте учасники процесу створення автокефальної церкви дивляться на ситуацію трохи інакше. З церковної точки зору, коли єпископи підписували звернення до Патріарха, то робили це від імені очолюваних ними єпархій.
Відповідно єпархії повинні увійти в нову Церкву всі цілком, а ті парафії, які вважатимуть за краще залишитися з Московським патріархатом, повинні будуть приймати окремі відповідні рішення.
Однак в обох випадках усе впирається в чинний закон, а він — дуже неоднозначний. Сьогоднішнє законодавство приймалося тоді, коли в Україні виникла необхідність урегулювати ситуацію з переходом церков із Православної церкви у відроджену Грекокатолицьку. Коли йшлося про розподіл монорелігійних груп, то процес ішов досить успішно.
Але коли в самій Православній церкві стався розкол, то закон виявилося вельми складно застосовувати, оскільки механізми переходу парафій прописані в ньому досить туманно. І саме зараз знову можна очікувати зіткнення з цією проблемою.
Щоправда, у Верховній Раді уже кілька років перебуває проект закону № 4128, у якому процедури переходу виписані однозначно. Хоча й цей документ ще до його розгляду призвів до серйозних дискусій у церкві та суспільстві. Тепер, після надання автокефалії, такі дискусії можуть лише посилитися.
Якщо згаданий закон буде ухвалено, то перехід здійснюватиметься загальними зборами парафіян, які повинні повідомити про своє рішення державу. Якщо думка громади розділиться, передбачається можливість почергового відправлення богослужінь у храмі.
Тут, звичайно, також закладено неабиякі потенційні ризики. Адже на збори парафії можливий тиск: від психологічного до адміністративного і фінансового нарешті.
Уникнути маніпуляцій і втручання зовнішніх сил має влада. Як вона буде це робити — поки невідомо. Однак є всі підстави сподіватися, що дотримуючись рекомендацій Священного Синоду.

Яро­слав ГА­ЛА­ТА