Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Вересень 22, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 09 Серпень 2018 12:25

Ми говоримо: "Кучма!". А маємо на увазі що?

Rate this item
(0 votes)

80-річчя другого Президента України, який народився на Чернігівщині 9 серпня 1938 року, — це привід не тільки проаналізувати внесок конкретної особистості в історію на її крутому розвороті. Це можливість ще раз критично поглянути на самих себе та країну й відповісти собі: чи могло бути інакше?

Стабільність — це індульгенція?
Що не говори, а серед галереї керманичів сучасної незалежної української держави Леонід Кучма посідає таке собі незвичне місце. Він є уособленням терміна, що кожна соціальна верства трактує на свій смак. Це та сама «стабільність».
І для одних вона є ознакою поступового, але еволюційного розвитку, для інших — це аналогія стагнації. Але, якщо відверто, Україна до Кучми, при ньому та після нього (до речі, «без Кучми» так і не вдалося — він досі грає помітну роль у житті держави) — це дійсно різні етапи розвитку, що мали якісні відмінності. Країна ж йшла за тою дорогою, що окреслювалась якщо не керманичом одноосібно, то його найближчим оточенням, причому роль Кучми в цьому процесі була часто все ж таки ключовою.
Отже, що ми пам’ятаємо про часи Кучми? Приватизацію, гіперінфляцію, криміналізацію економіки, затримки зарплат та пенсій, економічну кризу та параліч промислового виробництва. Здається — вичерпна характеристика першого терміну повноважень в 1994–1999 роках.
Але не можна сказати, що ця характеристика не є типовою для всіх пострадянських країн. Кучмі дістався спадок не стільки від Леоніда Кравчука, а скільки від СРСР, що рухнув саме від неспроможності планової економіки відповідати на виклики сучасного капіталістичного світу.
Власне, 1994 року політик та чиновник Кравчук програв управлінцю та «червоному директору» Кучмі саме тому, що людям здалося — колишній керівник великого підприємства зможе налагодити механізм у всій державі.
Чи вдалося? Сказати однозначно неможливо. Але (і це характерно буде для усього подальшого перебування Леоніда Даниловича на посаді) вже в перші роки проявилася головна риса його курсу, яка стала у підсумку вадою. Це — відсутність рішучості у проведенні в життя справді болісних, але вкрай потрібних кроків, це пошук та ухвалення половинчастих рішень, це спроби «розрулювати» конкретні ситуації чи «теми», а не йти стратегічним шляхом до зрозумілої мети.
От тому й не було не тільки в першій 5-річці, а й далі жодної глибинної реформи, що була б доведена до кінця. Проте як вихід та новий варіант суспільних відносин саме при Кучмі була споруджена система відносин в економіці та політиці, що отримала назву олігархічної.
Зрозуміло, що держава не мала сил для протистояння перерозподілу власності, але не вистачило політичної волі хоча б контролювати цей процес. І не тому, що хтось із кимось банально ділився (втім, було, звісно, й таке), а тому, що така модель влаштовувала державну еліту — врешті-решт, багато підприємств просто «злізли» з шиї держави, та головний біль, чим платити зарплату працівникам, ставав головним болем Ахметова, Бакаїв, Пінчука, Суркісів, Тігіпка, Коломойського, Тарути, Порошенка, інших.
Така собі суспільна угода в середині еліт дозволила зупинити кінцеву «тінізацію», вивела у респектабельне коло персон із дещо сумнівною репутацією, але в прямому сенсі вберегла від безпосереднього голодного бунту.
І от постає дилема: чи то краще було б піти шляхом «шокової терапії», чи от таким, майже скрізь виробленим на пострадянському просторі варіантом «стабільності».
Якщо подивимося на сусідів із найближчого Заходу — Польщу та Чехію (ці приклади найбільш яскраві та успішні на постсоціалістичному просторі), то побачимо: «шокова терапія» — це дійсно жорстко та можна сказати в чомусь й аморально (у сенсі — хто вижив, той і вижив), але — це необхідний поштовх для розвитку.
Замислимося: адже рівень життя в цих країнах зараз починає виходити на середньоєвропейський, але це було б неможливо без швидких та жорстких реформ 90-х, більше того — чекати їх ефекту довелося теж майже два десятиліття, по факту тільки останні 5–7 років Польща та Чехія остаточно вийшли з перехідного періоду та демонструють уже суто європейську якість життя.
А от поряд — Словаччина, що також з 1992-го по 1998 роки на чолі з прем’єром Мечіяром шукала «власний шлях», не проводила реформ задля виходу до сучасної світової економіки, також розподіляла прибутки та власність «у вузькому колі» — і різниця в якості та стандартах життя показова, а час був утрачений.
Але з 1998 року Словаччина таки скинула із себе авторитарного прем’єра та почала наздоганяти, в прямому сенсі — тягнутися до Європи. І результати вже є.
У нас же — ситуація виявилася куди складнішою: систему, побудовану Кучмою (звісно, і його командою, де було місце й Марчуку, й Лазаренку, й Пустовойтенку, й Ющенку, й Тимошенко, й Януковичу), в економіці його попередникам змінити не вдалося. Не через брак сили. А саме через брак бажання та волі до змін — всіх їх, на жаль для України, усе влаштовувало. До речі, саме тому зараз шлях до Європи торувати так нелегко, а прірва рівнів якості життя є очевидною.
І от тепер можна дещо по-іншому подивитися на ці відомі та набридлі тези про «стабільність», що була за Кучми. Це — стабільність, що вигідна тут і зараз та відповідним людям. Вона не дає жодної гарантії розвитку, точніше, він відбувається за черговим «договорняком» без стратегії, а суто в меркантильних інтересах.
Прискорення економіки у другому терміні з 2000 року відбулося завдяки введенню суто грошових розрахунків в економіці, структурно ж нічого не змінювалося. Так і пішов Леонід Данилович на покій під аплодисменти цієї своєї «еліти» (одразу з’явилися в нього і власні «євангелісти» на зразок Піховшека та Табачника), свист та прокляття помаранчевого Майдану та байдужість міжнародної спільноти.

Але «діжка» буде не без меду
Портрет Леоніда Кучми, звичайно, не може бути однокольоровим чи чорно-білим. Він прийшов в 90-х, коли весь колишній СРСР перебував у глибокій депресії та складно уявити, де життя було трохи кращим, а де — гіршим (винесемо за дужки країни Балтії, які за територією та чисельністю населення, а також — тою самою суспільною угодою були готові до реформ, аби тільки не втрапити знову під вплив Москви, та країни, де йшли війни з втратою територій — Таджикистан, Грузія, Молдова).
Усі шукали вихід, тупцювали на місці, в Росії навіть дійшла справа до дефолту 1998-го. І це спричинило ще один важливий вибір та альтернативу.
Якщо подивитися тверезо, то економічні успіхи тої самої Росії у нульових — це наслідок підвищення цін на нафту та газ на світових ринках. Це спровокувало розмови про нібито економічне відродження країни, почалося відоме «вставання з колін».
Але — паралельно відбувався й інший процес: влада відбирала у громадян усі їх свободи і права — щодо висловлювання, права на невдоволення, протести, на представництво певних політичних течій у парламенті.
Замість цього підвищувалися соціальні стандарти та робилися деякі інфраструктурні зміни. Проте до європейського рівня там ще дуже далеко. На цьому тлі стала популярною теза, що от ці демократичні свободи та цінності не так і важливі, нібито передусім — економіка і заради неї можна й треба змінювати геополітичну орієнтацію та укладати будь-які союзи.
Леонід Кучма в цьому контексті народив нам термін «багатовекторність», яка його особисто й призвела до фактичної ізоляції наприкінці правління.
Але от із демократією Кучма воювати принципово, на винищення не став. Згадаємо: як не була йому особисто ненависна та незручна опозиція з усіх боків, але все ж таки ніколи її представництво у парламенті не було меншим ніж 180–200 осіб (маємо на увазі комуністів і соціалістів зліва та націонал-демократів — справа).
Цікаво, що їх співвідношення змінилося на користь правих на чолі з Ющенком під час другого терміну Кучми — і це якісний результат, країна почала прощатися з радянщиною саме тоді.
Ба більше: терпів Кучма й відверті образи під час «касетного скандалу», які переходили навіть суто моральні межі. Так, наметові містечка розганяли, але наступні мітинги та ходи від цього ставали тільки більш людними.
Чого приховувати: коли Кучма зіткнувся з Майданом 2004-го як політичним результатом власної діяльності, то, здається, він щось важливе зрозумів. Що «зламати об коліно» не вдасться, що — це реальні, а не «проплачені» люди, що врешті-решт пролити кров неприпустимо (тут треба згадати й те, що прихід Кучми до влади внаслідок дострокових президентських виборів 1994-го теж був виходом із політичної кризи, що мала шанси перерости у збройне протистояння гілок влади на подобу російського в 1993 році, отже — досвід уже був).
А значить, хоч як крути, але Кучма хоч й не сприймав як даність, але долучився як до розбудови, так й до збереження української демократії. І це його як особиста, так й загальна суспільна перемога.
Тому що альтернатива була зрозумілою — якщо піддався б тоді Леонід Данилович на пропозиції таки «зламати через коліно», ввести війська в Київ та продавити Януковича — вже через 2–3 роки мали б в Україні аналог Білорусі в політичному та зовнішньому сенсі. А там дійшло б і до Росії, де за перепост якоїсь картинки у соцмережі можна отримати реальний термін у в’язниці.
І те, що суспільство до такого сценарію виявилося неготовим та не бажало його, — це підтвердження тези, автором якої якраз й є Леонід Кучма. Ну, загальновідоме про те, що «Україна — не Росія» (до речі, як не згадати, яку істерику на підсвідомому рівні імперськості викликала ця назва книжки ще тоді в Москві).
Події останніх 13 років остаточно підтвердили, що доріженьки між колишніми сусідами розходяться — саме в ментальному, ціннісному та політичному планах. І те, що це стало можливим, у тому числі заслуга Леоніда Кучми.
Хай і кружними шляхами, але країна на свою магістраль вийшла та намагається рухатися нею далі. На жаль, не так швидко, як Польща та Чехія, але відкидаючи авторитарний досвід Росії чи Білорусі.
А тому — залишається побажати Леоніду Кучмі у його 80 передусім здоров’я та збереження й передачі його досвіду сучасним політикам — може, неоднозначного за змістом, але цікавого за результатами.

Олександр СЕВАСТЬЯНОВ,
кандидат історичних наук
Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».