При цьому навіть під час недавнього проведення Всеукраїнського форуму бізнесу дискусії точилися саме в площині: яким же має бути український Кабмін, щоб його ефективність почала віддалятися від нульової позначки.
Зрозуміло, що обидва варіанти, котрі нині обговорюються, мають як сильні, так і слабкі сторони. Коли мова заходить про суто технічний уряд, передусім пригадується, що саме його пропонувалося призначити ще відразу після подій на Майдані і втечі з України Віктора Януковича.
Однак з легкої руки Арсенія Яценюка тодішній можливий уряд технократів перетворився на «уряд камікадзе». Котрий, звісно ж, із доволі суттєвими змінами безперервно тримається при владі уже 25 місяців. А це — четвертий показник за всю історію урядів новітньої Незалежної України після Миколи Азарова (2010–2013 роки), Валерія Пустовойтенка (1997–1999) та Юлії Тимошенко (2007–2010).
Нині найчастіше називаються п’ять принципів роботи так званого технократичного уряду. Йдеться про репутацію урядовців, нетерпимість до корупції, аполітичність, реалізація Угоди про асоціацію з ЄС та програми МВФ, а також досвід реформування та управління організаціями. Разом із тим без підтримки народних депутатів усі перелічені чесноти дуже легко можуть бути зведені нанівець. Власне, частково ми це спостерігаємо і стосовно Кабміну Яценюка.
Для подальшої реалізації Угоди про асоціацію України з ЄС і особливо продовження співпраці з Міжнародним валютним фондом уряду буде необхідно мати підтримку щонайменше 226 нардепів. Та й внутрішні реформи нерідко потребуватимуть цієї мінімальної цифри, котра час від часу має «вискакувати» на табло у приміщенні під куполом.
Вочевидь, ключова родзинка «технічного» прем’єра разом із технократичним Кабінетом Міністрів — це тимчасовість. По суті, такі уряди виконують роль рятівного круга і працюють доти, доки не буде сформований партійний уряд. Подібний Кабмін повинен формуватися виключно за професійними критеріями, а не за партійними квотами, як це відбувається в українських реаліях от уже, як мінімум, десять років — після перших парламентських виборів виключно за партійними списками навесні 2006го.
Експерти вказують на те, що в ідеалі після непопулярних реформ члени технократичного уряду не мають претендувати на будьякі посади в країні. Це важливо, аби міністри працювали не заради власного рейтингу, а заради впровадження болючих, але необхідних реформ.
Перед таким урядом постійно постає питання не тільки подолання економічних проблем і політичних суперечок, але й реальна боротьба з корупцією. Мається на увазі зниження політичного впливу на керівництво державними та комунальними підприємствами. Власне, чимало держав свого часу доволі успішно подолали такий або дуже подібний шлях розвитку.
Однак у вітчизняних реаліях ідея повністю непартійного уряду несе в собі кілька серйозних загроз. Передусім — неготовність до змін з боку владних еліт, бо жодна з провідних політичних сил станом на сьогодні не готова гарантувати відмову від державних фінансових потоків. Той, хто їх уже кілька років успішно контролює, вперто тримається до останнього. А опоненти, прийшовши до влади, дуже швидко змінюють як свою риторику, так і поведінку.
Так само незмінним залишається бажання втручатися в роботу багатьох міністерств і призначати на ключові посади власних людей. Яскравий приклад — Кабмін Арсенія Яценюка, в якому, за великим рахунком, і справді були так звані міністритехнократи. Але корупційні скандали в очолюваних ними відомствах не вщухали й не вщухають.
Ще одна загроза успішному проведенню реформ — популізм. На жаль, відповідна риторика збирає все більше прихильників у суспільстві. Після позаторішньої неабиякої готовності зціпити зуби заради успішного проєвропейського майбутнього, нині громадяни, знесилені війною та економічною скрутою, починають розчаровуватися. Відтак постійна критика від конкурентів технократів (яка неодмінно лунатиме звідусіль) вдарить по уряду, який сьогодні, вочевидь, приречений бути непопулярним.
Зрештою, згадана вище тимчасовість технократичного уряду підштовхує багатьох українських політиків до думки: а навіщо з усім цим заморочуватися, якщо все одно стовідсоткової гарантії успіху не існує? І саме за цим ховається найбільший ризик того, що новітня партійна номенклатура знову візьме гору. Треба так розуміти — до чергової пом’якшеної політичної кризи або значно жорсткішого громадського заворушення.
Руслан ІВАНІВ