Леонід Кучма тоді відмовився користуватися несподіваним правом знову балотуватися в президенти, однак неприємний політичний присмак від згаданого рішення КС залишився. Саме той вердикт поклав початок цілій низці подальших рішень, котрі дуже вже відгонили замовними. І з яких, на відміну від наведеного, фігуранти витискали для себе максимальний політичний зиск.
Усіх перипетій, вочевидь, немає сенсу нагадувати, тому зупинимося лише на двох. Перше замовне рішення КС датується весною 2010го, коли судді в піку власному ж рішенню, ухваленому кількома роками раніше, дозволили формувати парламентську коаліцію не за фракційним, а за індивідуальним принципом. Тоді це дозволило Віктору Януковичу «зламати» ВР 6го скликання і сформувати повністю підконтрольну парламентську більшість.
Ще через півроку КС пішов іще далі, скасувавши проведену наприкінці 2004 року компромісну конституційну реформу. Наслідком такого кроку стало взагалі фактично необмежене владарювання попереднього глави держави. До чого це призвело — нагадувати зайве.
Така довга передмова зроблена нами невипадково. Річ у тім, що цими днями Конституційний Суд знову узявся до практики ухвалення суперечливих рішень, що дало підстави окремим експертам узагалі ставити питання про доцільність подальшого функціонування такої структури. Йдеться про тлумачення людьми в бордових мантіях терміна «наступна чергова парламентська сесія».
Взагалі, в тому, що це рішення буде замовним, від самого початку мало хто й сумнівався. Відповідне подання народних депутатів було покликане пролонгувати можливість президентського впливу на тих народних обранців, котрі категорично виступають проти внесення змін до Конституції в частині децентралізації.
Такий проект, куди на вимогу міжнародних партнерів України і на догоду Росії був вписаний пункт про фактично особливий статус Донбасу, не мав перспективи для підтримки в 300 голосів. А в статті 155 чинного Основного Закону зазначено, що законопроект змін до Конституції вважається остаточно прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 300 народних депутатів «на наступній черговій сесії» Верховної Ради України.
Здавалося, все чітко та ясно, як Божий день: якщо на другій сесії було попереднє схвалення законопроекту, то на третій має бути остаточне позитивне голосування за нього. Тобто конкретно у цьому випадку — до лютого 2016го.
Але 51 депутат вирішив спитати у Конституційного Суду: чи означає це положення, що зміни можуть бути прийняті лише безпосередньо на наступній (за номером) сесії ВР після тієї, на якій такий законопроект схвалено попередньо? І судді почали відповідати. Та так, що їм міг би позаздрити навіть відомий своїми «заумними» репліками літературний персонаж із п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями» Свирид Петрович Голохвостий...
Зокрема, Конституційний Суд у мотивувальній частині рішення вказав на те, що він застосовував «системне, логічне та цільове тлумачення» терміна «наступна чергова сесія» ВР. І зазначає, що «системне та логічне тлумачення» статті 155 Основного Закону виводить на те, що законопроект, який був розглянутий парламентом і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Тобто тут ідеться про нестачу 300 голосів під час ухвалення рішення.
В той же час КС вважає: якщо закон просто не розглядався на наступній сесії, то на нього не поширюється норма про те, що він не був ухвалений. І далі судді, по суті, передають власні повноваження народним депутатам, констатуючи: «Верховна Рада України може передбачити в Регламенті можливість прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України як закону на пізнішій черговій сесії з дотриманням положень, закріплених розділом XIII «Внесення змін до Конституції України» Основного Закону України».
Що це — як не відверте політичне підігравання?.. Адже наведена цитата є не чим іншим, як посиланням на ті зміни до Регламенту, що були зроблені під політичний момент і написані, як нині модно говорити, «на коліні». Йдеться про зміни від 28 січня нинішнього року до статті 149 Регламенту ВР.
Ними, зокрема, передбачено: якщо законопроект про внесення змін до Конституції був попередньо схвалений Верховною Радою і не був розглянутий на наступній черговій сесії після попереднього схвалення, то такий законопроект розглядається Верховною Радою на наступній за нею черговій сесії.
Але це — ще не кінець абсурду. Бо згідно з цими регламентними змінами виходить, що коли зміни до Конституції в частині децентралізації не будуть ухвалені до наступної сесії ВР (яка розпочинається на початку вересня), то вони зникнуть безслідно. Як мали б зникнути вже в лютому.
Враховуючи нинішній парламентський «конструктив», цілком можна передбачити, що, скажімо, 31 серпня знову виникне потреба змінювати Регламент. І пролонгувати можливість спроб закріпити за Донбасом якийсь «особливий статус» до нескінченності.
До речі, тут не варто забувати, що з питання процедури внесення змін до Конституції вже є рішення Конституційного Суду від 2002 року. В ньому зазначається, що «питання про внесення змін до Конституції України має бути розглянуте і вирішене на двох чергових сесіях Верховної Ради України послідовно». Тобто логіка підказує, що послідовно — це сесія за сесією. Отже, нині озвучене рішення КС суперечить тому, що приймалося в 2002 році. Але, як уже йшлося на початку цього тексту, таке в КС трапляється не вперше.
І — ще один нюанс. Досі в усіх численних вердиктах конституційних служителів Феміди, винесених за майже 20 років, фігурували виключно посилання на законодавчі норми. Нинішнє ж рішення виділяється своїми посиланнями на... словники.
Зокрема, в ньому зазначається, що «наступний» означає: «той, який наступає, розташовується або з’являється слідом за ким, чимнебудь; найближчий після когось, чогось», тобто вказує на послідовну черговість дій, які йдуть одна за одною. «Це слово має й інше значення: «який має відбутися» (дальший, подальший) (Ве­ли­кий тлу­мач­ний слов­ник су­час­ної ук­ра­їн­ської мо­ви)», — сказано у вердикті.
От і виходить, що судді КС, уже не перший рік стрімко втрачаючи довіру як кваліфіковані й неупереджені правники, водночас неабияк здобувають мовознавчий авторитет. І від цього могло би бути, як мінімум, весело. Якби не було так сумно...
Ярослав ГАЛАТА