— І які ж, на вашу думку, загальні тенденції, загальні висновки з українських виборів останніх двох десятиліть?
— В Україні вибори завжди були різними. Загальні тенденції? У нас досі нема стабільної партійної системи. З політичних партій, які здобували депутатські мандати на перших партійних виборах у 1998 році, вже просто нікого не залишилося. Вони зникли. Останніми — комуністи. Далі, у нас вибори завжди були змагальними. Причому, на всіх парламентських (маю на увазі партійну складову) і президентських виборах перемагала опозиція. Виняток — президентські вибори 1999 року, друга каденція Кучми, коли вдалося вивести у другий тур комуніста Симоненка.
На всіх інших, повторю, перемагала опозиція. Вибори завжди нагадували такий собі аукціон обіцянок. Голосували за тих, котрі обіцяли дати більше. Обіцяли, але дати не могли — об’єктивно не могли, навіть якби щиро цього хотіли. Народ розчаровувався — і наступного разу голосував за опозицію. Потім — знову розчарування і знову голосування вже за наступну опозицію.
— Колись же це мусить закінчитися — голосування за нездійсненні обіцянки?
— Я сподіваюся! Скажімо, дуже порадувало те, що на цих місцевих виборах кияни практично повністю проігнорували захмарні обіцянки Думчева і його «Руху за реформи».
— Ви кажете, що на парламентських виборах завжди перемагала опозиція. Однак чому після цього чинна влада утримувала свої позиції?
— Для цього були мажоритарні округи. Абсолютна більшість депутатів-мажоритарників завжди приєднується до тих, у кого влада. З їх допомогою Президент формував Верховну Раду «під себе». На парламентських виборах 2012 року сумарний результат опозиційних партій був вищим, ніж результат Партії регіонів, навіть спільно з комуністами, однак за рахунок мажоритарників Янукович і Партія регіонів утримували більшість у Верховній Раді.
— Виходить, президентська форма правління в Україні заважає сформувати владу тим політичним силам, які здобувають більшість симпатій на виборах?
— Спроби утвердити порядок, за яким Президента обирали б у парламенті, і він, таким чином, мав би переважно презентаційні функції, у нас були. Але дуже важко провести такі зміни, якщо 80–85% виборців проти цього й хочуть обирати Президента всенародно і з величезними повноваженнями. А при демократії не можна робити того, чого не хоче така переважна більшість виборців.
— Ви вважаєте, що в Україні — демократія?
— При всіх недоліках — так. У нас країна з недосконалою демократією. Напівдемократія.
— Таке може бути — напівдемократія?
— Може, безумовно. Це називають «гібридний режим». Різною мірою різні елементи демократії сполучаються. Наша головна проблема — це проблема демократії в бідній країні. Україна зараз, на жаль, бідна, навіть якщо порівняти з Польщею. Ми цього до кінця не усвідомлюємо. А в бідній країні закономірно процвітає популізм. Загалом, популізм існує в усіх демократичних країнах, бо треба перемагати на виборах, отже — треба обіцяти. Інша справа, що в заможній країні, де існує сильний середній клас, обіцянки інші. Середньому класу не треба обіцяти, скажімо, субсидії чи інші соціальні виплати.
— Як місцеві вибори 25 жовтня вплинули на політичну ситуацію в країні?
— Важко сказати. По-різному. Є безумовний позитив, що монополії спадкоємців Партії регіонів у східних і південних регіонах вже немає. Є подекуди більшість, але монополії нема. Причому, це робота суспільства, а не наслідок якихось цілеспрямованих зусиль влади. Суспільство стало більш — я б не сказала свідомим — воно стало більш нетерпимим.
Бачимо наростання активності людей. А ця активність буває і позитивною, і негативною. Позитив — діяльність молодих активістів, волонтерів та інших подібних категорій людей. Негатив — активність радикалів. Граната, кинута 31 серпня, — це вже, зрозуміло, за межею допустимого. А з іншого боку — люди втомлюються. Втома веде до апатії. Тому бачимо і наростання апатії та пасивності. Наростає активність меншості і пасивність більшості. Звідси — низька явка на минулих виборах.
— До чого це може призвести?
— Це вже залежить від політиків.
— Якщо більшість впадає в апатію, чи не виникне у влади спокуса придушити силою активність меншості?
— Не буде цього. Сила не на боці влади. Радикалів може підтримати і якась частина пасивних, по ситуації. Не вийде. Спробував Янукович — і що? Коли дійшло до стрілянини, то навіть «беркутівці» все покинули і пішли. Чого Янукович утік? Вони його кинули, не захотіли захищати до кінця. Хто буде ув’язуватися на стороні влади проти народу? Це нереально. Репресії нереальні в нашому суспільстві.
— Як розцінюєте тиск на «Свободу» у зв’язку з подіями 31 серпня?
— Це дурість. Не думайте, що там у владі на посадах усі розумні люди. Позитивного результату це їм не дасть.
— Цей тиск можна вважати причиною відносного успіху «Свободи» на виборах 25 жовтня?
— Можливо, але не головною. Головне — низька явка. У «Свободи» — свій виборець, який обов’язково ходить на вибори, навіть їде на місце реєстрації, якщо працює далеко від дому, і голосує. Якби явка була вища, то «свободівський» електорат розчинився б, а низька явка збільшила відсоток голосів за «Свободу». Було б, скажімо, 7%, а не 10%. А звинувачення «Свободи» тільки ще більше мобілізувало їхній електорат.
— Останні місцеві вибори — це крок у якому напрямку?
— Крок уперед, але в цьому кроці є низка небезпек, пов’язаних з процесом децентралізації. Там, де сильні громади і проукраїнська реформістська місцева влада, децентралізація дасть дуже багато позитиву. Там, де відбувся реванш старих політичних сил, є певна загроза виникнення чи, точніше, продовження існування напівфеодальних анклавів, як це було з Донбасом, який, по суті, віддали «на годування» олігархічному клану.
— Але ж тоді децентралізація — це розкол країни?
— Не обов’язково. Наші олігархи все-таки не ідіоти. Вони розуміють: не буде України — не буде і їх. Тому є все-таки певна межа, яку вони переходити не будуть.
— А на Донбасі ж перейшли?
— Так, там олігархи загралися. Вони ж там починали. Після падіння Януковича добивалися певної неформальної автономії. Але вийшло з-під контролю, Росія втрутилася. Тепер вони будуть обережніші. Ахметов та інші теж дуже багато втратили на Донбасі. Отож з проросійськими настроями більше не гратимуться, проте намагання побудувати феодалізм в окремо взятому регіоні будуть. Тому треба підтримувати громадянське суспільство — це головне. Ось у Маріуполі, хоч як мало там було громадянських активістів, а вони добилися свого.
Юрій САНДУЛ