Іс­то­рич­ний до­свід
«Наукові теми, які розлядатимуться в рамках конференції, дуже важливі. Буде проведений аналіз військового досвіду минулих воєн, а також тенденції розвитку тих відносин, які виникають у результаті взаємодії людей і техніки у світових битвах. Сподіваюся, будуть розроблені практичні рекомендації з урахуванням історичного досвіду, який був здобутий під час Другої світової війни, в умовах нинішньої агресії», — сказав консул Генерального консульства Республіки Польща у Львові Ян Чіч­ка
Із вітальним словом виступив кандидат військових наук, доцент Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного, полковник Олек­сій Кра­сюк: «Наукові зустрічі українських учених із польськими колегами та військовими істориками інших країн набувають вже традиційного характеру. Мета конференції — проаналізувати та узагальнити історичний досвід тенденцій і траєкторії розвитку багатоаспектних проблем взаємодії людини та техніки у визначних битвах світових воєн ХХ століття. Відомо, що світові війни та гонки озброєнь ХХ ст. були головними рушіями технічного прогресу.
Так, космічні ракети, комп’ютери, мобільний зв’язок, Інтернет та багато інших технічних винаходів первинно були розроблені для військової сфери. Але війни не тільки прискорювали наукові відкриття, сприяли індустріальному розвитку, а й виступали потужним суспільним модернізатором. Здавалося б, що після спустошливих світових катастроф ХХ ст. війна ніколи не повернеться на українську землю.
Однак неоголошений напад на Україну, анексія Криму Росією та розв’язання бойових дій на Сході Української держави наприкінці лютого 2014 року стали реальним фактом. Уперше у ХХІ ст. держава — постійний член Ради Безпеки ООН здійснила агресію проти сусідньої держави, брутально порушивши свої зобов’язання як член Організації Об’єднаних Націй, на яку покладена основна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки».
Олексій Красюк переконаний, що завдяки відданості і героїзму особового складу Збройних Сил України, підрозділів сформованої у складі МВС Національної гвардії та добровольчих батальйонів у ході антитерористичної операції значні території Донеччини та Луганщини, окуповані агресором, було звільнено. Однак воєнні дії затягнулися і тривають досі.
На жаль, під час виконання бойових завдань підрозділи української армії та інших силових структур втрачають кращих командирів і бійців. Є серед полеглих українських героїв й офіцери, які здобули військовий фах у Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного. Понад сорок випускників академії полягли у цій війні. В умовах війни на Сході України, зауважив Олексій Красюк, військовим історикам важливо критично переосмислити досвід минулих і сьогоднішніх воєн, використати досвід військового будівництва передових армій світу.

Від Крим­ської кон­фе­рен­ції 1945-го до анек­сії Кри­му
«Кримська конференція (4–11 лютого 1945 року) стала своєрідним символом нового післявоєнного облаштування планети, що увійшло в політичну лексику як «ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин», яка, своєю чергою, закріпила існування біполярного світу. Вже протягом тривалого періоду не затихає гостра дискусія навколо «Ялти-1945», її перебігу та ухвалених рішень, що оцінюються з різних, подекуди діаметрально протилежних, позицій: від палкого схвалення до нищівної критики.
Наприклад, на думку знаменитого американського політолога Бжезинського, вона стала головним геополітичним чинником, що визначив факт переходу частини Європи під політичне домінування кремлівського очільника, а Радянський Союз поширив свій вплив у самому центрі континенту, за що народи останнього заплатили надто дорогу ціну», — розповів доктор історичних наук, професор Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного Во­ло­ди­мир Тро­фи­мо­вич.

Кримська конференція прийняла серед інших і рішення стосовно кордонів України та її участі в майбутній міжнародній організації безпеки. Реалізовуючи далекосяжні геополітичні плани, учасники «Великої трійки» своєю політикою доконаних фактів заклали фундамент остаточного розв’язання питання проходження кордону між Україною та Польщею по «лінії Керзона».
Володимир Трофимович підкреслив, що приєднання західноукраїнських земель до УРСР остаточно відбулося на основі рішень Кримської конференції керманичів трьох держав у лютому 1945 року, а не завдяки впровадженню у життя пакту Ріббентропа — Молотова у вересні 1939-го. Ці рішення були покладені в основу всіх наступних міжнародних угод. Вони визначають і сучасний, майже 550-кілометровий кордон між Україною та Польщею. В Україні з’явилися державні кордони, визнані світовим співтовариством, проте, як виявилось останнім часом, лише не Росією.
Серед найважливіших в Ялті було питання про створення організації, що мала стати гарантом міжнародної безпеки та співробітництва. Зокрема, розгорілися палкі дискусії стосовно учасників установчої конференції — фундаторів ООН. Їх наслідком було те, що Україна як одна з держав — переможниць у війні стала членом цього міжнародного співтовариства. Це, своєю чергою, попри залежність від офіційної Москви, мало велике морально-політичне значення, далекосяжні результати та стало важливим фундаментом її майбутньої незалежності.
Незалежність для України 1991 року була результатом радикального перегляду ялтинського устрою повоєнної Європи. Звідси випливає урок про важливість постійної готовності всіх державних структур до будь-яких несподіванок. Драматичні події 2013–2015 рр. — переконливе підтвердження цьому.

Звіль­нен­ня Во­лин­ської облас­ті від на­цис­тів
«Звільнення території Волинської області від гітлерівського війська у 1944 р. здійснене в ході проведення двох наступальних операцій — Рівненсько-Луцької (27 січня — 11 лютого 1944 р.) правим крилом 1-го Українського фронту та Поліської (15 березня — 5 квітня 1944 р.) 2-м Білоруським фронтом. Так, 27 січня 1944 р. командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ватутін віддав наказ командувачу 13-ї армії генерал-лейтенанту Пухову здійснити наступ західніше Сарн із завданням розгромити лівий фланг 4-ї танкової армії противника та оволодіти районом Рівне — Луцьк. Цього ж дня 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Баранова і 6-й гвардійський кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Соколова здійснили 30-кілометровий марш уздовж залізниці Сарни — Ковель та увійшли в межі Волинської області в районі Чорторийська», — розповів доктор історичних наук, доцент Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна» Олек­сандр Де­м’­янюк.
Уранці 29 січня військові підрозділи генерал-лейтенантів Баранова і Соколова розпочали маневр на південь у ворожий тил: 1-й гвардійський кавалерійський корпус у напрямку на Луцьк, 6-й гвардійський кавалерійський корпус — на Цумань. Тоді ж 181-ша стрілецька дивізія 26-го стрілецького корпусу прорвала ворожу оборону й закріпилася на рубежі Велика Осниця — Колки. Вдалий маневр зазначених корпусів дозволив перерізати сполучення між ворожими частинами у районах Рівного і Луцька.
Гітлерівці змушені були зміцнювати свої позиції у найбільших містах Волині. Для посилення 19-ї угорської піхотної дивізії до Луцька було перекинуто 118-й дивізіон штурмових гармат, у район Цумані виведено кавалерійський та охоронний полки й поліцейську команду для відвернення наступу радянських військ на Рівне.
Натомість 1-й та 6-й гвардійські кавалерійські корпуси у взаємодії з частинами 26-го, 27-го та 24-го стрілецьких корпусів 1–3 лютого звільнили від німців районні центри Волинської області: Маневичі, Ківерці, Колки, Олику, Цумань, Теремно. 1 лютого в районі Ківерців 1-й гвардійський кавалерійський корпус розгромив 35-й піхотний полк 19-ї угорської дивізії й розгорнув наступ на Луцьк. Він межував з 7-ю кавалерійською дивізією генерал-майора Васильєва. 2-га гвардійська кавалерійська дивізія генерал-майора Мамсурова наступала на обласний центр в районі населених пунктів Теремне, Підгайці, Лище. Ще південніше, у районі с. Звірів, атакувала 1-ша гвардійська кавалерійська дивізія полковника Барщова. Надвечір 1 лютого наступ на Луцьк підтримали артилеристи 121-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Червонія.
Наступного дня обласний центр було звільнено, німці змушені були відійти за Стир. 1-й гвардійський кавалерійський корпус закріпився на рубежі Підгайці — Рожище — Ківерці — Новосілки й продовжував утримувати оборону за наказом командувача армії. Частини 6-го гвардійського кавалерійського корпусу, форсувавши р. Стир широким фронтом, розгорнули наступ південно-західніше Луцька, почергово захопивши села Переспа, Усичі, Чаруків. 5 лютого 143-тя стрілецька дивізія, взаємодіючи з партизанами Федорова і Сабурова, перейшла в наступ на ковельському напрямку й закріпилася на лінії Маневичі — Оконськ — Колки.
«Отож можемо виокремити особливості Рівненсько-Луцької наступальної операції — стислі терміни планування (три доби); велика протяжність загального фронту (13-та армія разом із 60-ю обіймала фронт у 400 км); використання в наступі 13-ї армії партизанських загонів Федорова, Бегми, Вершигори, Сабурова; використання лісових масивів для переміщення особового складу й техніки, прикриття головних напрямків наступу», — прокоментував Олександр Дем’янюк.
Після переходу до оборони частин 13-ї армії ворог почав формувати ударну групу в складі трьох дивізій. 24 лютого німці розпочали наступ на Луцьк із району Торчина. Запеклі бої поблизу сіл Милуші, Шепель, Княгинінок. Бої тут тривали до середини березня 1944-го. У результаті контрнаступу 3–4 квітня звільнено від німців Берестечко і Сенкевичівку. Загалом звільнення території Волинської області від окупантів та відновлення тут радянського режиму відбулося 21 липня 1944 року.
Гіб­рид­на вій­на в умо­вах аг­ре­сії
«Інформаційна безпека — це стан захищеності особи, суспільства та держави, при котрому досягається інформаційний розвиток, за якого сторонні інформаційні впливи не завдають їм істотної шкоди. Різновидами інформаційної безпеки є: інформаційна безпека особи, інформаційна безпека суспільства та інформаційна безпека держави.
Отже, інформаційна безпека особи — це стан захищеності психіки та здоров’я людини від деструктивного інформаційного впливу, який призводить до неадекватного сприйняття нею дійсності та погіршення її фізичного стану», — розповів доктор політичних наук, доцент Національного університету «Львівська політехніка» Ва­силь Гу­лай. Під загрозами інформаційній безпеці особи розуміють сукупність умов і факторів, що впливають на інформаційну сферу, здійснюють негативний інформаційно-психологічний вплив та загрожують реалізації законних прав та свобод людини.
Розуміння сутності інформаційної безпеки особи буде неповним без з’ясування сутності понять «інформаційна безпека суспільства» та «інформаційна безпека держави». Зокрема, інформаційна безпека суспільства — можливість безперешкодної реалізації суспільством та його окремими членами своїх конституційних прав, пов’язаних з можливістю вільного отримання, створення та поширення інформації, а також ступінь їхнього захисту від деструктивного інформаційного впливу. Загрози інформаційній безпеці суспільства визначаються як сукупність умов і факторів, що впливають на інформаційну сферу і можуть призвести до порушення функціонування суспільних органів, дестабілізації і дезорганізації життя суспільства.
Інформаційна безпека держави — стан її захищеності, за якої спеціальні інформаційні операції, акти зовнішньої інформаційної агресії, інформаційний тероризм, незаконне зняття інформації за допомогою спецтехнічних засобів, комп’ютерні злочини та інший деструктивний інформаційний вплив не завдають суттєвої шкоди національним інтересам.
Об’єктами забезпечення інформаційної безпеки держави є: інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура (суб’єкти і засоби створення, поширення інформації та передавання даних); інформація (особиста, конфіденційна, власність держави, з обмеженим доступом); свідомість (особи, групи осіб, суспільства).
На завдання завдати істотної шкоди системі інформаційної безпеки держави, суспільства та особи в реаліях кінця ХХ — першої чверті ХХІ ст. окремо спрямовано розгортання інформаційно-психологічної війни як сукупності спеціальних інформаційно-психологічних операцій із застосуванням інформаційно-психологічної зброї. Цей різновид інформаційної війни спрямований на придушення, знищення, дезорганізацію, дезорієнтацію, дезінформацію, дезадаптацію об’єкта впливу, здатний порушити психічне здоров’я, спонукати до спонтанних, невмотивованих, агресивних дій, спричинити тимчасові чи незворотні зміни та самознищення, підкорити свідомість особистості та скеровувати її.
Підготовка й перебіг розгорнутої Російською Федерацією від кінця лютого 2014 р. гібридної війни в Україні та наступна пряма збройна інтервенція на підтримку терористичних організацій «Донецька народна республіка» й «Луганська народна республіка» із закріпленням Росією анексії частини суверенної території України — Автономної Республіки Крим та Севастополя супроводжуються ескалацією інформаційно-психологічної війни як різновиду інформаційно-комунікативного протиборства для перерозподілу ролей, місця і функцій суб’єктів інформаційного простору з метою досягнення переваг у політичній, соціальній, економічній, культурній, релігійній та інших сферах.
Зокрема, на окупованій терористичною організацією «ДНР» території за допомогою фахівців Головного розвідувального управління Генерального штабу Російської Федерації створено підрозділ інформаційно-психологічної війни для «роботи» з населенням Донецької та Луганської областей, яке перебуває на контрольованій силами АТО їхній частині.
На переконання Василя Гулая, в умовах неоголошеної війни з боку Російської Федерації та контрольованих нею терористичних угруповань, які окупували частину Донецької і Луганської областей нашої держави, серед іншого цілком виправданим є запровадження тимчасових обмежень на доступ до інформації, яка поширюється агресором для впливу на аргументацію учасників АТО, громадян України загалом, особливо на суміжних із терористичними утвореннями «ДНР» та «ЛНР» територіях та перешкоджання ворогові в отриманні достовірної інформації.
Ін­на БО­РИ­СО­ВА,
фо­то ав­то­ра