Звичайно, певна логіка в подібних закликах існувала. По-перше, ще дужа свіжим був приклад утраченого Криму. По-друге, загальні настрої в Україні переважно зводилися до того, що варто лише добряче натиснути на східному фронті, і перемога прийде сама собою. А щоб вона настала, потрібен повноцінний головнокомандувач...
Утім, навряд чи можна твердити, що Петро Порошенко здобув президентську посаду виключно через бажання більшості громадян України домогтися якнайшвидшого заспокоєння ситуації на сході держави. Чинний Президент торік навесні об’єктивно мав найвищий рейтинг і вбачався цілком оптимальною фігурою, здатною очолити процес виведення України з кризи.
Власне, й сьогодні попри надто незначні досягнення не можна стверджувати, що державу охопило повальне розчарування задекларованим, зокрема, й Петром Порошенком європейським вибором. І, вочевидь, це — найголовніше досягнення першого року перебування чинного Президента при владі. Інше питання: чи так сталося завдяки, а чи всупереч діям нинішньої української влади. Спробуємо розібратися.
На війні як на війні...
Взагалі, світова практика показує, що через рік після тих чи інших революційних подій у будь-якому суспільстві спостерігаються певні ознаки розчарування. Насамперед тому, що слідом за революційним стресом миттєве збільшення добробуту настати не може в принципі.
«Всі завжди розчаровані після будь-якого революційного перевороту, це — аксіома закону соціальної науки», — процитував нещодавно сайт «Радіо «Свобода» думку професора Стенфордського університету Майкла Макфола. Але на українських теренах ситуація ще складніша. Адже тут розчарування може мати значно небезпечніші наслідки через нинішню агресію з боку Російської Федерації.
До речі, цілком імовірно, що саме факт ведення воєнних дій нині стримує багатьох українських громадян від того, щоб, як і десять років тому, не махнути рукою на владу і не вдатися до цілковитої аполітичності. З одного боку, до війни вже почали звикати. З іншого — усвідомлення того, що межі бойових дій можуть розширитися, не дозволяє розслаблятися.
Пригадується, у своїй інавгураційній промові 7 червня минулого року Петро Порошенко говорив про те, що антитерористична операція не може тривати довго, а має завершитися упродовж кількох тижнів, максимум — місяців. Однак АТО триває й досі і поки що абсолютно незрозуміло: як українська влада планує її завершувати. Ясно, що подальший розвиток подій залежить не лише від найвищого державного керівництва.
Та все ж таки станом саме на сьогодні доводиться констатувати: упродовж року президентства Петра Порошенка йому не вдалося ані швидко завершити антитерористичну операцію, ані домогтися відчутних успіхів стосовно відновлення цілісності держави дипломатичним шляхом. Відтак відносним успіхом можна вважати лише те, що конфлікт більш-менш локалізовано в межах кількох районів двох східних областей України.
Але й цей далеко не беззаперечний позитив мало не щодня піддається випробуванню військовим сьогоденням. Загострення конфлікту на Донбасі прогнозують експерти з питань безпеки як в Україні, так і за її межами.
Раз по раз вони наводять дані щодо збільшення кількості російської зброї і військових на окупованих територіях українського Донбасу. І до того ж посилаються на слова самого Президента щодо значної кількості російських військових уздовж кордону з Україною. Нагадаємо, ще на початку травня Президент звертався до Ради національної безпеки і оборони з попередженням: Росія має 50 тисяч військ на кордоні і щонайменше 40 тисяч бойовиків на території нашої країни.
Аналіз видів озброєнь, які Росія та її «підопічні» у псевдореспубліках використовують проти українських військ, також засвідчує, що це достатньо потужна зброя, яка здатна спричинити серйозні руйнування, не кажучи вже про значну кількість смертей. Причому вона останнім часом знову перебуває зовсім не там, де мусить бути за Мінськими домовленостями.
Під приводом проведення військових парадів у День Перемоги вороги української Незалежності постягували поближче до лінії фронту цілу купу техніки, котру тепер не поспішають відводити назад. І як знати, чи не мають наміру схильні до символізму бойовики ще активніше застосувати цю зброю саме до річниці обрання чинного українського Президента?..
Реформи як момент істини
Уже рік, як в Україні надзвичайно популярним є вислів про те, що нині в державі існує два повноцінних фронти — зовнішній та внутрішній, і успіхи на останньому не менш важливі, ніж на першому. Під внутрішнім фронтом експерти розуміють просто-таки кричущу потребу у проведенні реформ.
Згідно з чинною в нашій країні формою державного управління реформуванням мають більше опікуватися в уряді. Та все ж таки і від Президента суспільство очікувало й очікує певних реформаторських кроків. Тим паче що Петро Порошенко не самоусувався від цього сегмента. Чи ж не його указом в Україні було створено Національну раду реформ?
Загалом, цей орган уже видав на-гора цілу низку напрацювань, але в цьому міститься як позитив, так і ціла низка ризиків. Чи не найбільший — це задекларована масштабність. Національна рада реформ визначила пріоритетними майже два десятка (!) напрямків реформування в Україні.
Однак більшість експертів зазначають, що це — непосильне завдання. Значно продуктивніше було б обрати 3–4 пріоритети. Причому починати варто було ще рік тому, коли Президент мав максимальну підтримку з боку громадськості.
Власне, аргументи для заперечення цього постулату завжди знайдуться. Мовляв, торік наприкінці травня — на початку червня в Україні працювала Верховна Рада сьомого скликання, котра була спроможна завалити будь-які найкращі починання. Можливо, так воно і було. Проте трохи більше ніж за місяць мине півроку з моменту початку роботи нинішнього парламенту. Але, на превеликий жаль, він також не може похвалитися якимись надзвичайними успіхами.
Подекуди це визнають і самі народні обранці. Скажімо, депутат Микола Фролов, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики, вважає: «З початку роботи парламенту восьмого скликання народні депутати дуже багато уваги приділяють питанню обороноздатності нашої держави. Це — цілком об’єктивно, адже на сході тривають бойові дії. Втім, за таких умов ми дещо випустили з уваги законопроекти, котрі потрібні для розвитку вітчизняної економіки. Тому слід визнати: депутатський корпус неабияк заборгував саме представникам реального сектора української економіки. Найближчим часом ми виправимо це недопрацювання».
Показово, що пан Фролов представляє саме фракцію «Блок Петра Порошенка». Відтак можна зробити висновок, що однодумці глави держави усе ж таки розуміють: розмови й обіцянки надто затяглися...
Але при цьому непокоїть і той факт, що сьогодні, через рік після Революції гідності, ситуація для успішного старту реформ ще більш несприятлива, ніж вона була у 2014-му. Тривалі воєнні дії неабияк знекровлюють Україну, а її громадяни, хоч якими патріотами вони б не були, поступово втомлюються від постійної необхідності «затягувати паски».
За великим рахунком, замість практичного старту реформ відразу після торішніх президентських виборів значні ресурси були кинуті на розробку саме теоретичних планів того, як ці реформи можуть бути проведені. Окрім уже згадуваної Національної ради реформ, президентська команда витратила чимало часу на розробку «Стратегії-2020». Нагадаємо, цей документ Петро Порошенко презентував торік у вересні. Причому чи то випадково, а чи з якимось умислом презентація збіглася в часі з днем народження глави держави.
Звісно, це — дрібничка і якби «Стратегія-2020» уже сьогодні почала б сприяти позитивним зрушенням, ні в кого не виникало б сумнівів у ефективності цього документа. Але поки що більшість експертів переважно вказують на те, що Порошенко окреслив дату, коли його президентські повноваження уже спливуть. Відтак він або серйозно розраховує перебувати на чолі України упродовж двох термінів, або просто воліє вписати своє ім’я у вітчизняну історію як ім’я реформатора номер один.
Останнім часом в Україні дуже часто згадують позитивний досвід Грузії. Такі порівняння уже навіть встигли багатьом громадянам набити неабияку оскомину. При цьому чомусь мало хто помічає той факт, що грузинські успіхи, одним із ключових авторів яких залишається екс-президент цієї держави Михаїл Саакашвілі, для самого колишнього грузинського лідера перетворилися на неабияку трагедію. Бо ж сам Саакашвілі нині уже майже три роки, як не може користуватися створеними здобутками, а вимушений перебувати за межами Грузії. От саме такого досвіду для України якраз би хотілось уникнути.
Зрештою, в нашій державі також не бракує кваліфікованих людей, здатних забезпечити успіх реформам, але в Україні досі не вжито ключових для успіху реформ дій, котрі би стали своєрідними лакмусовими папірцями готовності влади не говорити про реформи, а проводити перетворення.
Такі дії ще кілька місяців тому чітко окреслив один із найдосвідченіших практиків проведення реформ в нашій країні Олександр Пасхавер. Передусім відомий економічний експерт вказував на необхідності виокремити кілька ключових реформ. Нагадаємо, відповідно до планів Національної ради реформ їх буде аж 18, а це — в принципі непосильне завдання.
По-друге, на думку Олександра Пасхавера, варто сформулювати чіткі завдання роботи в цих напрямках із точними термінами виконання. Після перемоги Помаранчевої революції саме відсутність таких чітких завдань знівелювала всі тодішні досягнення. Зараз Україна переживає дуже схожі ризики, помножені на загарбницькі апетити з боку північних агресивних сусідів.
По-третє, потрібно призначити конкретних людей, що несуть персональну і повну відповідальність за виконання поставлених завдань у встановлені терміни. На жаль, у президентській команді подекуди спостерігається певний кадровий сумбур. Скажімо, рік тому за реформу місцевого самоврядування (одну з ключових, до речі, якщо не найголовнішу на сьогодні) в уряді відповідав Володимир Гройсман. Певних успіхів було досягнуто.
Однак після дострокових парламентських виборів Гройсман перебрався до Верховної Ради. Жодним чином не ставлячи його спікерські можливості під сумнів, варто зауважити, що робота на шляху до реформування місцевого самоврядування відтоді неабияк загальмувалася...
Повертаючись же до конкретних реформаторських дій, котрі здатні змінити ситуацію в Україні, можновладцям варто невідкладно подумати про те, щоб надати відповідальним за реформи необхідних повноважень та ресурсів для вирішення поставлених завдань. Оскільки більшість із перелічених кроків досі не зроблено, замість реформ із відчутними результатами країна отримала набір теоретичних викладок на тему реформування. А за цим неодмінно послідує тріумф колективної безвідповідальності. Звісно, якщо негайно не провести якісної роботи над помилками.
Зрештою, до такої роботи Україну раз за разом підштовхує і світове співтовариство. Як це не парадоксально, але інколи здається, що Європа більше зацікавлена в українських реформах, ніж ми самі. І тому навіть попри загалом непогані успіхи на дипломатичному фронті (це — одне з найбільших досягнень чинного Президента за рік перебування при владі) посилювати тили потрібно й тут.
Звісно, якщо чинна влада справді є орієнтованою на вступ до Європейського Союзу. А щоб отримати відповідь на це запитання, мабуть, варто згадати, з чого починалася Революція гідності, котра й привела до влади як чинного Президента, так і багатьох інших українських очільників.
Ярослав ГАЛАТА
