Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 04, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Березень 2014 02:00

Уроки кримської кризи

Rate this item
(0 votes)

Звістка про результати невизнаного центральною владою референдуму в Криму та фактичної втрати Україною майже 2,5 млн населення та чималої стратегічно важливої для держави території нині ятрить душу багатьом нашим співвітчизникам. І не тільки в Україні, але й за її межами. 
Мимоволі постає запитання, на яке сьогодні шукають відповідь як у нас, так і в інших державах: чому армія 45-мільйонної європейської країни за умов вторгнення чужинців на свою територію виявилася неготовою боронити не лише цілісність й суверенітет своєї країни, але й навіть захистити своїх військовослужбовців та їхні родини?

А чи був у нас хлопчик?
Питання боєздатності української армії, яка виявилася скоріш химерною, ніж такою, що не дозволила б чужому чоботу ступити на українську землю, зараз дуже непокоїть суспільство, котре стало свідком безпорадності вітчизняного війська та принижень, які випали на долю його солдатів і офіцерів, котрі несуть службу в Криму.


Вояки непогано навченого та добре оснащеного війська РФ вкупі з групами ще донедавна не «ідентифікованих» людей зі зброєю безкарно блокували українські військові частини і штаби, роззброювали їхній особовий склад, виводили з ладу бойову техніку, грабували склади з майном тощо. А українській військовий флот узагалі виявився запертим у бухтах і відрізаним таким чином від Чорного моря.
Отже, щоб там не казали наші політики, пишаючись «незламним духом» українських військових у Криму, завдяки чому нібито вдавалося уникати провокацій із боку неприятеля, але факт залишається фактом: практично всі українські частини на півострові виявилися заблокованими, а їхній особовий склад піддавали приниженням та моральному тиску.
Результат передбачуваний: росіяни виконали своє геополітичне завдання і знову під тиском сили переграли українських політиків і військових. І тепер можна говорити про втрату Криму або, в кращому випадку, про принизливі умови, на які має пристати українське керівництво, аби зберегти свою територію на невигідних для себе умовах.
Дипломатія — річ делікатна. Можливо, тому дивна поведінка українських військових у Криму, які діяли за біблійною заповіддю «ударили по щоці — підстав іншу...», їхнє керівництво пояснювало тим, що це — складова плану дипломатичної боротьби за збереження миру на півострові. Однак так говорять дипломати, яким, як відомо, язик дано для того, щоб приховувати свої думки. Наш народ висловлюється прямолінійно. І скаже — як зав’яже! Тож сьогодні все частіше можна почути розмови про те, що насправді українська армія виявилася нездатною виконати свою роль.
Схоже, Збройні Сили України всі двадцять років Незалежності перебували на положенні потішного війська, хоча її генерали запевняли народ в їхній боєздатності. А коли настав час «Ч», усі раптом дізналися страшну правду: армія в нас небоєздатна. У результаті держава та український народ опинилися сам на сам перед агресією, бо сепаратистів не було кому зупинити. Принаймні, під час подій у Криму. Переконати в протилежному українських платників податків, котрі з останніх сил утримували армію, непросто.
Лише майже через два тижні від початку агресії в. о. міністра оборони України Ігор Тенюх спромігся розповісти суспільству свою версію того, чому мовчала зброя українських вояків на півострові:
«Де-юре відкритої агресії немає. Росія офіційно не визнає присутності своїх військ у Криму, називаючи їх «загонами самооборони». Тому будь-які активні дії української армії щодо стабілізації ситуації в Криму можуть бути представлені міжнародній спільноті як застосування сили проти власного населення», — заявив «тризірковий» адмірал 11 березня на засіданні Верховної Ради України.
Проте чимало опонентів міністра оборони вважають «миротворчу» поведінку української армії в дні кримської кризи вимушеною, адже для спротиву загарбникам вона не мала достатньої сили та матеріальних ресурсів. Це підтверджують чимало фактів, котрі важко оспорити. Приміром, після того як у Криму російські солдати разом із «самооборонцями» захопили військовий аеродром у Бельбеку, стало відомо, що з 49 літаків, котрі там базуються, справними виявилися лише п’ять. А коли російські винищувачі безкарно порушили повітряний простір України, прес-служба МО розповсюдила інформацію про те, що на їхнє перехоплення підняли один(!) винищував-перехоплювач Су-27 з аеродрому в Миргороді, де базується 831-а бригада тактичної авіації.
Чому у повітря підняли всього один літак? І чи міг пілот-одинак, який фактично виявився в ситуації смертника, примусити іноземні винищувачі залишити повітряний простір країни? А в разі необхідності — атакувати? Миргородці знають ситуацію на військовому аеродромі не гірше за самих льотчиків, тому стверджують, що в тих не було пального і гас знайшли лише для заправки одного Су-27, аби зімітувати бодай якусь активність.
Ця версія, схоже, має право на життя, оскільки саме через брак пального польоти в бригаді проводять дуже рідко і льотчики практично не удосконалюють своєї майстерності. Чимало в бригаді і несправних винищувачів, котрі не ремонтують роками через брак грошей. Так, після того як «полякати» російських льотчиків відправили всього один літак, у полтавських ЗМІ командування бригади повідомило про те, що її технічний склад, працюючи в три зміни, зумів самотужки відремонтувати п’ять винищувачів.
Факт небоєздатності українського війська підтверджує й те, що одразу після «тихої» окупації Криму влада почала всенародне збирання грошей на потреби армії. Було відкрито кілька рахунків у банках, на які пропонують перераховувати гроші всім охочим, аби матеріально підтримати військових, бо в державній скарбниці катма. Навіть лунали голоси, щоб бізнесмени скинулися і купили по кілька літаків, БТРів тощо. І лише коли забили на сполох, стала відома реальна картина з боєздатністю армії.
Її фінансували за остаточним принципом, адже можновладці або не розуміли її призначення, або не хотіли витрачати гроші на те, що не приносить прибутку. Нині, як заявив Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, для першочергових потреб армії необхідно найти 24,8 млрд грн, яких у держави немає. А коли в результаті інформаційної війни, яку наші ЗМІ програють колегам із РФ, стало відомо, що в Криму російські військовослужбовці отримують зарплату в шість разів більшу, ніж українські, стала зрозуміла реальна картина. Аби підтримати матеріально солдатів і офіцерів у Криму, які відбиваються від сепаратистів за допомогою не зброї, а високого морального духу, Кабмін спромігся терміново виділити 125 млн грн.
Нездатність нашої армії відбити зовнішню агресію, врешті-решт, визнав і міністр оборони. Ігор Тенюх після того, як привів у підвищену бойову готовність Сухопутні сили, які дісталися йому в спадщину від попередника, заявив, що із 41 тисячі військовослужбовців виконати завдання командування здатні лише шість тисяч, тобто не більше двох повноцінних полків...

Анатомія слабкості
Більшості з українців живеться зараз нелегко. Тож нема чому дивуватися, що і нелегко доводиться й їхнім захисникам. У бідній країні не може бути добре озброєного та відмінно навченого війська. Військові принижені безгрошів’ям (на сьогодні підполковник української армії з вислугою 25 років отримує 3,2–3,5 тис. грн на місяць зарплати. — Авт.), багато офіцерів і прапорщиків не мають власного житла і тиняються разом із сім’ями по чужих квартирах, в армії розквітли кумівство та корупція, військові пенсіонери, чиї пенсії в три рази менші від пенсій російських військовослужбовців, відчувають себе покинутими владою, що не вселяє оптимізму в тих, котрі готуються звільнятися в запас.
Оглядачі, які аналізують причини недієздатності української армії, погоджуються в одному: її боєздатність звели нанівець розкраданням усього, що можна було вкрасти, та небачених масштабів корупція, котра наче іржа вкрила все військове відомство. Про корупційні скандали в МО вітчизняні ЗМІ повідомляють регулярно. Помічено, що відомо про них становиться, як правило, після зміни керівництва міністерства.
Саме тоді громадськості стають доступними факти, приміром, розбазарювання земель Міністерства оборони, розкрадання його майна, сумнівних операцій із продажу бойової техніки, оборудки при будівництві житла для військових, проведення договірних тендерів на право постачання продовольства підрозділам та інших сумнівних операцій, за якими стоять вищі чини Міністерства оборони.
Про корупцію у нижчих ланках військового відомства говорять рідше. Але ті факти доповнюють картину розбещення командного складу середньої та нижчої ланки, який має заробляти собі на життя незаконними способами, беручи за приклад своїх старших начальників.
Не виняток і Полтавський військовий гарнізон, який ще донедавна вважався престижним і таким, куди потрапити служити мріяли чимало військових. У Полтаві дислокувалися два вищих військових училища, штаб 13-ї гвардійської важкобомбардувальної авіаційної дивізії, два авіаційних полки, 179-й навчальний Центр військ зв’язку МО України, база зберігання ядерних боєголовок до крилатих ракет, інші військові частини та частини тилу тощо.
Нині гарнізону як такого немає. Училища та більшість військових частин розформували, а ті підрозділи, які ще залишилися, переживають не кращі часи. Через недофінансування військовослужбовцям періодично вимикають світло, їхні лави перманентно скорочують тощо. У частинах панує невпевненість у завтрашньому дні, військовики нарікають на малу зарплату та погане матеріальне забезпечення. Дехто, не розраховуючи на обіцянки влади поліпшити умови служби, вдається до сумнівних способів приробітку.

Якщо завтра війна...
Російська окупація Криму та загрози на східних кордонах, про що нині кажуть удень і вночі, змусили нове українське керівництво спішно вживати заходів щодо реанімації армії. Справа ця виявилася занадто важкою для держави, яка сама перебуває в стані фінансової коми і не може виділити потрібні кошти для свого війська. Між тим часу на цю операцію обмаль: події в Криму довели, що Україна сьогодні має справу з добре навченою і потужною армією північного сусіда. Навіть оголошена в. о. Президента Олександром Турчиновим часткова мобілізація ситуації не виправить, якщо не підкріпити цих намірів потужним фінансуванням армії.
Тому, напевно, в результативність мобілізації вірять далеко не всі навіть у Верховній Раді. Так, нардеп Геннадій Москаль відверто заявив журналістам, що вважає проголошену мобілізацію «несерйозною справою». Він переконаний, що для цього у держави немає необхідних матеріальних резервів, бо нині в Україні «нічого не літає і нічого не їздить». Не знайдуть резервістам і потрібної кількості зброї. «Не палки ж їм у руки давати», — іронізує відомий борець із корупцією.
Не покладають великих надій у справі оперативної мобілізації, хай і часткової, і на військкомати. Останнім часом їхню чисельність скоротили настільки, що призовом резерву майже нікому займатися. Можливо, тому невипадково новопризначений голова Полтавської ОДА Віктор Бугайчук разом із новообраним головою облради Петром Вороною днями відвідали Полтавський обласний військкомат, де вивчали його можливості для проведення мобілізації.
Вони згодні, що самому військкомату з цим впоратися нелегко, тому його працівникам нададуть допомогу. Тим більше, як поінформував 17 березня 2014 року на прес-конференції журналістів Петро Ворона, у перші дні мобілізації до військкоматів прийшли не менше п’яти тисяч призовників. І люди продовжують йти до призовного пункту. Без допомоги громадськості важко буде впоратися і з формуванням Національної гвардії, на яку нове українське керівництво покладає великі надії в справі стабілізації ситуації в країні.
Нині не лише в Україні в цілому, але й в кожному регіоні шукають джерела підтримки Збройних Сил. Їх необхідно зміцніти й повернути до нормального стану якомога швидше. А поки це триває, місцева влада перебирає разом із громадськістю на себе її функції. На Полтавщині, приміром, формують загони самооборони, котрі вже обладнали два блокпости на дорозі, яке веде з Харкова до Києва.
Днями учасники полтавського Автомайдану виїжджали до Кременчука, де базується ракетно-артилерійський полк. Воякам відвезли продукти, надали моральну підтримку. Усі розуміють, що така допомога необхідна, адже наша армія важкохвора. Одужання буде тривалим. А до того народ підставить свої плечі армійцям і частково візьме на себе справу захисту своєї Вітчизни. Звісно, сподіваючись, що рано чи пізно Україна матиме свою армію, яка відповідатиме сучасним стандартам.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, Полтава 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».