Зворотній бік бойової медалі
Тепер у суспільстві про це ганебне явище говорять на повний голос, бо жодна хвиля мобілізації не минула без того, аби дезертири не псували й так не надто втішну загальну статистику правопорушень та злочинів, які супроводжують вітчизняне військо. Начальник управління військової служби правопорядку ЗСУ Олександр Дублян повідомляв українські ЗМІ про те, що за час проведення АТО у 2014—2015 роках у лавах Української армії зафіксовано понад 10 тисяч випадків дезертирства.
За даними Генерального штабу, цього року кількість дезертирів помітно зменшилася і становить близько сотні військовиків. За самовільне залишення частин оштрафовано або умовним терміном покарано до 400 військовослужбовців, трьом винесено вирок — позбавлення волі на строк сім років.
Не приховують складної ситуації з дезертирством і у військовій прокуратурі, де розслідують справи тих, хто втікає з частин. Про масштаби дезертирства можна судити з висловлювань головного військового прокурора Анатолія Матіоса. Він оприлюднив дещо інші дані. Зокрема, в листопаді 2015 року повідомив ЗМІ, що за весь час проведення на Сході України антитерористичної операції порушено вже 16 тисяч справ, пов’язаних з дезертирством. Тобто у «бігах» перебувала повнокровна бойова дивізія.
Звісно, у столичних військових начальників своє бачення причин дезертирства та безладу в підпорядкованій їм армії. Але не менш цікавою здається думка про причини дезертирства й тих офіцерів, котрі безпосередньо працюють з особовим складом і бачать солдатів не з вікна високого службового кабінету, а нарівні ділять з ними тягар військової служби.
Аби з’ясувати причини дезертирства в армії та ставлення самих військових до цього злочину, кореспондент «ДУ» відвідав 179 об’єднаний навчально-тренувальний центр військ зв’язку ЗС України, який дислокується в Полтаві. Тільки торік у центрі пройшли навчання та перепідготовку майже 12 тисяч військовослужбовців, у тому числі — сім тисяч мобілізованих з усіх регіонів України. Військові зв’язківці, яких готують у центрі, зарекомендували себе відмінними спеціалістами і гідно виконують свої обов’язки в найскладніших умовах нинішніх армійських реалій, зокрема й у зоні АТО.
Однак, не приховують офіцери центру, їм доводиться докладати надто багато зусиль, щоб багатотисячний колектив людей у погонах працював, як добре налагоджений механізм. Насамперед, це залежить від дисциплінованості всього особового складу. А от із дисципліною, не приховують командири, не скрізь добре. Як і в будь-якому великому колективі, завжди знайдуться одинаки, котрі не сприймають не тільки армійський лад, а й порядок загалом, та не налаштовані беззаперечно підкорятися законним вимогам своїх командирів.
Особливо таких військовиків чимало поміж мобілізованих. Але дрібні порушення — то справа буденна, а от самовільне залишення частини або дезертирство — інша річ. Це вже — прямий замах на підрив не лише авторитету війська, а й реальна загроза його бойовій готовності. Випадки самовільного залишення частини та дезертирства своїх підлеглих в центрі не приховують.
«Проблема військової дисципліни — завжди актуальна тема. А з часу оголошення мобілізації вона перетворилася для нас на серйозну проблему, яка до того ж дуже загострилася, — розповів журналісту заступник командира центру з виховної роботи підполковник Юрій Кривоніс. — За нашими спостереженнями, люди, яких призвали за планом мобілізації, на 30% не готові до служби і не виявляють бажання служити. Практично весь 2015 рік ми займалися лише мобілізованими. А таких через наш навчальний центр пройшло понад сім тисяч...»
«Займалися» — для офіцера означає те, що командири всіляко прагнули запобігти порушенням дисципліни мобілізованими. Ці пересічні люди — маленькі ґвинтики складного армійського механізму — вже розгубили навички солдатського вишколу, відвикли від суворої армійської дисципліни, важко переносять вимушену розлуку з родинами та зміни у звичному їм цивільному устрої життя тощо. Головного болю мобілізовані, судячи з розмови з офіцером, таки додають своїм командирам. Передовсім — через порушення військової дисципліни, в тому числі пов’язаних із самовільним залишенням військової частини та дезертирством.
На сьогодні ситуацію з дезертирством у центрі зв’язку вдалося якщо не виправити остаточно, то, принаймні, стабілізувати. За інформацією Ю. Кривоноса, у розшуку нині перебувають шість військовослужбовців, решту «бігунів» вдалося повернути до місця служби. Декого навіть уже засудили, дехто з них ще чекає вирішення своєї долі в СІЗО.
Анатомія дезертирства
І все ж, що спонукає військовослужбовців до дезертирства?
«Можу стверджувати, що жодних обставин, які б давали підстави для цього через неправомірні дії командування, колег по службі тощо і спровокували дезертирство, не існує. Усі випадки дезертирства, зазвичай, відбуваються з особистих мотивів: небажання служити, низькі моральні і ділові якості, прагнення ухилитися від служби в особливий період, сімейні негаразди або вживання спиртного тощо», — ділиться своїм аналізом анатомії дезертирства підполковник Ю. Кривоніс.
Його думку поділяє й інший співрозмовник кореспондента «ДУ» підполковник Юрій Костенко, начальник одного з відділень Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку. Офіцер не з чужих слів знає про проблеми з дисципліною у вітчизняному війську. Свого часу він протягом трьох місяців поспіль виконував обов’язки військового коменданта прифронтового Маріуполя. Тож, як кажуть, надивився на цій неспокійній посаді всілякого.
У Полтавській області військові поліцейські пильнують правопорядок у чотирьох гарнізонах — Полтавському, Кременчуцькому, Лубенському та Миргородському. На думку Ю. Костенка, ситуація із самовільним залишенням місць служби та дезертирством негативно позначається на морально-психологічному стані військ. А це, своєю чергою, обов’язково впливає на його боєздатність, зокрема і в зоні АТО.
Варто зазначити, коментує офіцер, що далеко не всі військовослужбовці ще розрізняють межу між самовільним залишенням частини та дезертирством. У першому випадку йдеться про самовільне залишення військової частини на строк до одного місяця. Дезертирство — самовільне залишення місця служби з метою ухиляння від військової служби. 2015 року в гарнізонах Полтавської області 68 вояків самовільно залишили місце служби. Розшук утікачів покладено на військову службу правопорядку.
Ю. Костенко зазначив, що у взаємодії з командуванням військових частин та місцевою поліцією було затримано 45 військовослужбовців, які самовільно залишили свої частини. Військові поліцейські на Полтавщині працюють доволі результативно. Приміром, лише у січні 2016 року вони розшукали та повернули до частин 22 військовослужбовців, котрі наважилися на самовільне залишення місць служби.
Причин, через які воїни самовільно залишають військові частини, вважає офіцер, чимало. Але, на його думку, всі вони типові — сімейні проблеми, незадовільне забезпечення та погані побутові умови в частинах, зловживання спиртними напоями, особиста недисциплінованість та низькі моральні якості тощо. Підполковники, як і Ю. Кривоніс, так і Ю. Костенко, акцентують увагу на тому, що часто до дезертирства або самовільного залишення частин провокує пияцтво військовослужбовців. За даними представника служби правопорядку, якщо 2014 року в Полтавській області було зареєстровано всього чотири випадки вживання військовиками спиртного, то 2015-го — вже 242 (!) випадки.
Мабуть, не варто розтлумачувати, чим небезпечна для суспільства нетвереза людина зі зброєю. Тому до тих, хто пиячить, ставлення особливе. Хоча, не приховують у службі правопорядку, любителі «зеленого змія» додають їм надто багато клопоту. Якщо патруль затримає нетверезого військовослужбовця, його доставляють до чергового служби правопорядку. Права п’янички не можна порушувати, констатує підполковник. Затриманого нетверезого військовослужбовця обов’язково оглядає лікар, до нього мають викликати адвоката з центру надання первинної юридичної допомоги тощо. До того часу, поки із затриманого не вивітриться сивушний дух, його поміщають до «клітки» — спеціального боксу.
Підполковник Ю. Кривоніс теж поділився з журналістом своєю статистикою щодо причин, які підштовхують військових до дезертирства. Зокрема, про випадки пияцтва військовослужбовців центру. Приміром, 2015 року за порушення дисципліни там склали 249 адміністративних протоколи, з яких 241 — на нетверезих зв’язківців. Звісно, кажуть офіцери, схильність до патологічного пияцтва окремих мобілізованих провокує їх на самовільне залишення частин або дезертирство.
Свою лепту в розквіт дезертирства в армії, хоч як дивно, вносять і... військкомати, зазначають співрозмовники журналіста. Налякані провальними наслідками перших мобілізацій та загрозою позбавлення посад у разі невиконання плану призову, військові комісари тепер «гребуть» буквально всіх призовників. Навіть тих, хто за законом та поганими моральними якостями не мав би служити у війську.
«Військкомати мобілізують усіх, у тому числі — засуджених за тяжкі злочини (5 років і більше. — Àâò.), яких вони зобов’язані знімати з військового обліку, але цього не роблять», — нарікає підполковник.
Іншим чинником, який сприяє безладу у війську і заохочує недисциплінованих військовиків до правопорушень, є прагнення командирів уникнути особистої відповідальності за проступки своїх підлеглих. У службі правопорядку журналісту розказали про один із таких випадків, точніше — про його трагічні наслідки.
28 січня 2016 року одну з військових частин, що в зоні АТО, самовільно залишив старший лейтенант, командир зенітної батареї. 39-річного офіцера запасу мобілізували одним із військкоматів Полтавської області. Кілька днів командування частини не повідомляло військову службу правопорядку про факт дезертирства. Очевидно, не бажало розголосу та сподівалося на те, що офіцер повернеться до частини, тому його не було вчасно оголошено в розшук.
Проте, коли військовим поліцейським стало відомо про дезертирство офіцера, вже було запізно: 6 лютого командира батареї знайшли повішеним на балконі квартири його матері в Полтаві. Що спонукало старшого лейтенанта до дезертирства, а потім і до самогубства, наразі сказати важко, констатує підполковник Ю. Костенко. Але зрозуміло одне: приховавши факт дезертирства, в надії, що утікач повернеться, командування частини згаяло час, і розшук офіцера почався занадто пізно.
Чиї ви, хлопці, будете, і хто ваш командир?
Поміж офіцерського складу і зараз точаться дискусії щодо того, чи варто карати командирів за проступки їхніх підлеглих? Особливо, коли підлеглі, котрі стають на шлях правопорушень, мають чималий кримінальний досвід, не бажають служити, демонстративно чинять непокору своїм командирам тощо. Підполковник Ю. Кривоніс дотримується думки, що командир має нести відповідальність за стан дисципліни у своєму підрозділі та за результативність виховної роботи з підлеглими.
У центрі зв’язку практикують як покарання позбавлення командирів, чиї підлеглі порушують дисципліну, частини преміальних виплат. Це відчутно позначається на бюджеті родини офіцера і стимулює його, переконані старші начальники, до більш наполегливої роботи із запобігання правопорушенням серед підлеглих.
А як карають безпосередніх порушників військової дисципліни? На тих військовослужбовців, котрих затримали у нетверезому стані, командири складають протокол про адміністративне правопорушення, який передають до районного суду за місцем дислокації підрозділу. За дисциплінарні проступки передбачений штраф. За серйозні порушення дисципліни — арешт з утриманням на гауптвахті. Рішення про це так само ухвалює суд. Гауптвахт в Україні всього дві — в Харкові та Дніпропетровську. Військовослужбовці-контрактники на «відсидку» дістаються туди з усієї України самостійно. Строковиків везуть командири. Тих, хто самовільно залишає частини або дезертирує, карають суворіше.
«У більшості випадків щодо тих, хто самовільно залишив частину, суд ухвалює рішення про покарання з відбуванням у дисциплінарному батальйоні, — пояснює підполковник Ю. Костенко. — За дезертирство карають позбавленням волі від двох до п’яти років. В умовах особливого періоду — на 5–10 років. За дезертирство зі зброєю або за попередньою змовою кількох осіб — від 5 до 10 років ув’язнення».
В Україні нині є лише один дисциплінарний батальйон, створений на базі Центрального управління військової служби правопорядку в Києві. Засуджених військовослужбовців утримують там під охороною від півроку до двох. Термін перебування в дисциплінарному батальйоні не зараховують до стажу військової служби, тож по закінченні відбування покарання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовці мають відслужити додатково термін ув’язнення.
Чи вдасться командирам покласти край дезертирству та іншим серйозним порушенням військової дисципліни? Співрозмовники кореспондента «ДУ» в це вірять. Хоч і припускають, що до повного одужання армії доведеться пройти нелегкий шлях. Але військо вже на початку цього шляху. Командування та державне керівництво роблять висновки з попередніх помилок і щиро прагнуть виправити ситуацію. І не лише за допомогою батога, а й пряника.
Ю. Кривоніс, приміром, вважає, що позитивно на стані правопорядку в армії позначаться останні ініціативи щодо збільшення кількості військовослужбовців за контрактом. Ці військовослужбовці свідомо залишаються на службі, і серед них значно менше порушень, ніж у строковиків або мобілізованих. Стимулюватиме до сумлінної служби й рішення про значне збільшення грошового забезпечення військовослужбовців, зміни порядку їхнього преміювання тощо.
Звісно, не приховує підполковник Ю. Кривоніс, правопорушення і злочини, в тому числі і дезертирство, в армії одразу викоренити не вдасться. Для цього потрібні час, воля керівництва і оздоровлення самого суспільства. Але поступово таких правопорушень меншатиме.
Підполковник Ю. Костенко за час свого тримісячного перебування на посаді військового коменданта Маріуполя теж зробив висновки щодо тенденції зміцнення дисципліни у війську.
«Як комендант Маріуполя я спілкувався в зоні АТО з командирами багатьох частин. Переконався, що в них служить багато мотивованих людей. У прифронтовій зоні навіть змінив думку щодо багатьох речей. Зокрема, до ставлення до служби військовослужбовців. Поміж мобілізованих зустрічав чимало людей, котрі мають удома власний бізнес, добробут, але вони добровільно прийшли до військкоматів, виявивши бажання служити в армії. Воюють за ідею, хоч і служать у пекельних умовах... Я бачив це, і був щиро вражений. Вони — кістяк нашої армії, її майбутнє, — переконаний офіцер. — Брудна піна правопорушень, повірте, з часом осяде, і саме такі військовослужбовці, безкорисно віддані Вітчизні, стануть обличчям нашого війська».
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
